Нарешті над пустинним морем зайнявся світанок. Зійшло сонце. Спочатку ми зраділи, бо промерзли до кісток, але невдовзі спека стала нестерпною. В човні не виявилося ні їжі, ні води, і нас почала мучити спрага.

Тим часом поривчастий вітер змінився стійким бризом. За допомогою весел і ковдри нам вдалося спорудити якусь подобу вітрила, і наш човен досить швидко просувався вперед. Але куди не кинь оком, скрізь був океан, а ми навіть не знали, в який бік пливемо.

З кожною годиною страшна спрага мучила нас дедалі сильніше. Близько полудня раптово померла одна дитина, і ми опустили її труп за борт. Через кілька годин мати померлої дитини зачерпнула повний черпак гірко-солоної води і почала жадібно пити. Спочатку здавалося, що це вгамує її спрагу, але потім її наче охопив безум. Схопившись на ноги, вона вистрибнула з човна, і хвилі зімкнулися над нею.

Коли сонце, схоже на розпечене ядро, нарешті сховалося за обрій, у човні залишилося тільки двоє людей, хто ще міг сидіти, — священик і я. Решта лежали покотом на сланях, ледве ворушачись, немов риби на суші, і тужливо стогнали. Але настала ніч; повітря стало трохи свіжіше і полегшило наші страждання. Ми молилися про дощ, але його не було, і коли сонце знову зійшло в безхмарному небі, ми зрозуміли, що бачимо його востаннє, якщо тільки нас не врятує якесь чудо. Спека стала нестерпною.

Через годину померла ще одна дитина. Коли ми опускали її тіло за борт, я випадково підвів очі і раптом помітив оддалік судно. Воно прямувало в наш бік і, судячи з його курсу, мало пройти милі за дві від нас. Подякувавши Богові за цей знак, ми зі священиком узялися за весла і почали потихеньку веслувати навперейми кораблю. Вітер на той час настільки послабшав, що наше жалюгідне вітрило вже не могло зсунути човен з місця.

Так ми веслували близько години. Був повний штиль, і корабель з вітрилами завмер нерухомо десь милі за три від нас. Ми зі священиком продовжували працювати веслами з останніх сил. Мені здавалося, що я от-от помру під палючим промінням сонця. Жоден подих не полегшував спеки, і губи наші вже почали тріскатися від спраги. Але ми продовжували боротися, поки тінь від вітрил не впала на човен і ми не побачили матросів, що роздивлялися нас із палуби корабля. Наступної миті ми підійшли до борту, згори впали мотузяні сходи і почулася іспанська мова.

Не пам’ятаю, як ми піднялися на палубу. Здається, я повалився в затінку під навісом з парусини і кинувся до кухля з водою, і все пив і пив. Нарешті мені вдалося утамувати спрагу, але тут я відчув таку нудоту і запаморочення, що вже не міг проковтнути жодного шматочка їжі, хоча мені її сунули просто до рота. У цю мить я, мабуть, знепритомнів, бо коли прокинувся, то сонце вже підбилося височенько.

Я гадав, що сплю. Чомусь мені вчувався знайомий і ненависний голос, але насправді я був під навісом сам: уся команда стовпилася на носі довкола чогось; здається, це була людина, що лежала на палубі.

Поряд зі мною стояла велика миска з їжею і баклага з вином. Відчувши приплив сил, я жадібно накинувся на їжу і питво.

Тим часом матроси підняли з палуби чоловіка і викинули за борт. Я встиг помітити, що шкіра у нього була чорна. Потім троє чоловіків — з одягу я збагнув, що це офіцери — попрямували до мене, і я підвівся, щоб привітати їх.

— Сеньйоре, — мовив м’яким і ввічливим тоном один з офіцерів, — дозвольте привітати вас із чудовим… — Але тут він раптом осікся.

Невже я все ще марив? Голос був до болю знайомий! Я підвів очі, поглянув в обличчя незнайомця і упізнав Хуана де Гарсіа! У свою чергу він теж упізнав мене.

— Карамба![76] — вигукнув де Гарсіа. — Яка зустріч! Вітаю вас, сеньйоре Томасе Вінґфілде. Погляньте, друзі, кого ми вивудили з моря! Цей молодик не іспанець, він англійський шпигун! Востаннє ми зустрілися з ним на вулиці в Севільї, де він намагався убити мене, бо я хотів видати його властям. А нині він опинився тут! Тільки з якою метою? Про це треба запитати у нього.

— Це брехня, — заперечив я. — Я не шпигун, і в ці моря мене привела моя особиста справа. Я хотів відшукати вас.

— Ну що ж, це вам таки вдалося. Тільки чи не рано святкувати перемогу, сеньйоре? Негайно відповідайте, чи правда, що вас звуть Томас Вінґфілд і що ви англієць?

— Це правда, але я…

— Хвилинку! Чому ж тоді ваш дружок священик сказав мені, що ви пливли під ім’ям д’Айла?

— У мене були на те свої причини, Хуан де Гарсіа.

— Ви помилилися, сеньйоре. Мене звуть Сарседа, і мої товариші можуть це підтвердити. Колись я знав одного дворянина на ім’я де Гарсіа, але він давно помер.

— Ти брешеш! — вигукнув я, але один із попутників де Гарсіа ударив мене просто в зуби.

— Спокійно, друже, — зупинив його де Гарсіа. — не погань руки об цього щура. А якщо вже хочеш бити, то візьми краще палицю. Ви чули, друзі, він зізнався, що плив під чужим ім’ям і що насправді він англієць, один із ворогів нашої батьківщини. Можу додати, що я особисто знаю його як шпигуна, який уже робив замах на вбивство, — у цьому даю вам моє чесне слово. А зараз, сеньйори, оскільки ми представляємо тут його величність короля і користуємося всією повнотою влади, нам належить ухвалити йому вирок. Але щоб ніхто не подумав, що я можу піти проти закону через те, що цей англійський пес обізвав мене брехуном, я доручаю судити його вам.

Я знову спробував заговорити, але іспанець, який мене ударив, негідник із жорстокою пикою бандита, вихопив шпагу і заприсягнувся, що коли я відкрию рота, він проткне мене наскрізь. Після цього я волів за краще мовчати.

— Цей англієць матиме непоганий вигляд на реї! — втрутився той же іспанець.

Де Гарсіа байдужкувато насвистував якусь пісеньку. Він подивився вгору на щоглу, потім на мою шию, посміхнувся, і його погляд, сповнений ненависті, обпік мене, немов вогнем.

— У мене є краща пропозиція, — втрутився третій офіцер. — Якщо ми його повісимо, почнуться балачки. До того ж ми втратимо чималий бариш. А хлопець дужий і протягне в рудниках не один рік. Пропоную продати його разом з рештою вантажу. А якщо ви проти, я куплю його сам; мені такі у моєму маєтку стануть у нагоді!

При цих словах обличчя де Гарсіа аж зблідло. Йому, звичайно, хотілося позбутися мене раз і назавжди, але з обережності він вирішив не заперечувати.

— Щодо мене, — промовив він, роблено позіхаючи, — то я не проти. Бери його хоч задарма, приятелю! Тільки наглядай за ним в обидва ока, бо він всадить тобі стилета в спину.

Офіцер розреготався у відповідь:

— Навряд чи в нього буде така можливість! Я в рудники не спускаюся, а нашому субчику доведеться провести решту днів на глибині ста футів під землею! Та й зараз, я гадаю, тобі буде краще внизу, англійцю!

Офіцер гукнув матроса і наказав йому принести кайдани, зняті з мертвяка. Мене обшукали, відняли у мене все золото — ту дещицю, що лишилася, закували мене в ланцюги, з’єднані з кільцем на шиї, і потягли до трюму. Але перш ніж я туди потрапив, я вже здогадався, що це був за вантаж на кораблі. Він віз рабів, захоплених на Фернандині, — так іспанці називають острів Кубу. Він віз їх для продажу на Еспаньйолу. І я був тепер одним з них.

Не знаю, як описати усі жахіття трюму, куди мене привели. Він був низький, не більше шести футів заввишки, і раби в кайданах лежали просто в затхлій трюмній воді. їх було тут так багато, що вони могли лежати тільки приковані ланцюгами до кілець, припасованих до обшивки бортів. Загалом сюди упхнули не менше двохсот чоловіків, жінок і дітей, але тепер рабів стало менше. Уже померло з двадцятеро, і це вважалося мало, бо зазвичай іспанці заздалегідь списують як збиток третину або навіть половину “товару” своєї диявольської торгівлі.

Коли я опинився в трюмі, мене охопила смертельна слабкість. Я й так був ледве живий, і мене остаточно доконали огидний сморід і те, що постало переді мною при тьмяному світлі ліхтарів моїх тюремників, у цій жахливій ямі, куди не проникало ні світло, ні повітря. Мої поводирі потягли мене вперед, і незабаром я вже стояв, прикований до ланцюга посеред темношкірих чоловіків і жінок. Ноги мої були у трюмній воді.