— Правильно, — відповів моряк і останнім ударом звільнив мене від ланцюгів. — Коли залишається по кухлю води на брата, гостей пригощати нічим: їх виставляють за двері. Молися, англійцю, і хай твої молитви допоможуть тобі більше, аніж усім на цьому клятому кораблі. Ось тобі зілля, щоб полегшити кінець, — його залишилося більше, ніж води.

З цими словами він простяг мені свою флягу. Я жадібно припав до неї і почав пити великими ковтками. Горілка додала мені снаги. Іспанці обв’язали мене мотузкою, подали команду і взялися тягти, і я завис під відкритим люком.

Цієї миті світло ліхтаря впало на офіцера, що наказав викинути мене за борт, і я прочитав на його обличчі вирок, який був зрозумілий для будь-якого лікаря.

— Прощавай! — сказав я йому. — Напевно, ми скоро зустрінемося. Про що ти клопочешся, дурню? Краще відпочинь, бо моровиця уже зачепила тебе. Через шість годин ти помреш!

Почувши мої слова, він аж занімів од жаху. Потім з його горлянки посипалися страшні прокльони; він розмахнувся молотком і ледь не завдав мені удару, який поклав би край усім моїм стражданням. Але цієї миті мене витягли нагору.

Наступної миті мотузку відпустили, і я гепнувся на палубу. Поряд зі мною стояли двоє чорношкірих — їхнім обов’язком було скидати в море нещасних рабів, — а позаду них із виснаженим після недавньої хвороби обличчям сидів у кріслі Хуан де Гарсіа і обмахувався своїм сомбреро: ніч була дуже задушливою.

Він одразу упізнав мене при місячному сяйві і звернувся до мене:

— Що я бачу? Ти усе ще тут і все ще живий? Бачу, ти справді молодчага; я гадав, що ти вже здох або подихаєш. Якби не цей клятий мор, мені довелося б самому про це поклопотатися, але врешті-решт все склалося на краще. Я матиму неабияке задоволення, відправивши тебе до акул, кузене Вінґфілде. Це буде єдиний успіх за наше плавання, але він винагородить мене за все відразу. Отже, ти подався за моря, щоб помститися мені, чи не так? Ну що ж, я сподіваюся, що ти непогано провів тут час. Обстановка була, правда, скромною, зате який сердечний прийом тобі влаштували! Але — на жаль! — гість нас полишає, і треба його провести. На добраніч, Томасе Вінґфілде! Якщо зустрінеш свою матінку, скажи їй: я жалкую про те, що мені довелося її заколоти, бо вона була єдиною істотою, яку я любив. Ти, напевно, гадаєш, я приїхав для того, щоб її убити? Ні. Вона сама мене змусила, і я це зробив, рятуючи своє власне життя. Якби я її не убив, не бачити б мені Іспанії! У неї була надто гаряча кров, і вона не дала б мені піти живому. Схоже, що і в твоїх жилах тече та сама кров, інакше ти б не думав так багато про помсту. На жаль, це не довело тебе до добра!

Тут він замовк і знову почав обмахуватися своїм ширококрисим сомбреро.

Навіть тої миті, коли я стояв на краю безодні, гаряча кров закипіла в мені від цих мерзенних глузів. Так, де Гарсіа міг, звичайно, торжествувати! Я гнався за ним слід у слід, і що з цього вийшло? Ще трохи, і він відправить мене до акул. Та все ж я постарався йому відповісти гідно.

— Доля проти мене, де Гарсіа, — сказав я. — Але якщо в тобі залишилася хоч крапля мужності, дай мені шпагу, і ми закінчимо нашу суперечку раз і назавжди. Я знаю, ти ослаб після хвороби, але і я не сильніший за тебе після всіх ночей і днів, проведених у вашому пеклі. Отже, сили рівні, де Гарсіа.

— Можливо, кузене, цілком можливо! Але чого нам битися? Чесно кажучи, я двічі сплохував тільки через те, що мене бентежило пророцтво, буцімто зустріч із тобою стане моїм кінцем. Отож я й вирішив податися у більш теплі краї. Але тепер ти й сам бачиш, як безглуздо вірити в пророцтва. Я хоча й перехворів, однак живий і вмирати не збираюся, а ти — вибач мені за нагадування, — можна сказати, труп. Якщо хочеш передати зі мною яке-небудь прохання, кажи, бо час не жде. Ми повинні очистити трюм до світанку.

— Я тебе ні про що не прошу, де Гарсіа, — відповів я. — У мене є доручення. Гра ще не закінчилася. Нехай я помру, але помста моя житиме, бо я доручаю її Богові, і це слід було зробити одразу. Можливо, ти й проживеш ще кілька років, але куди ти подінешся від його помсти?

— Годі базікати, кузене, — промовив він із презирливою усмішкою. — Теж мені проповідник. Що ти там торочив про доручення? Кажи швидше! Часу обмаль! Хто міг послати звістку вигнанцю?

— Ізабелла де Сигуенса, яку ти спокусив і кинув, — відповів я. Де Гарсіа схопився на рівні і зупинився переді мною.

— Що з нею? — запитав він гарячково.

— Ченці замурували її живцем разом із дитиною.

— Замурували живцем? Мати Божа! Звідки ти це знаєш?

— Я випадково був при цьому, от і все. Вона просила розповісти тобі про те, як вони вмирали, вона і дитя, про те, що вона нікому не відкрила твого імені і померла, люблячи і простивши. Більше вона нічого не сказала, але я хочу дещо додати. Хай образ цієї нещасної і моєї матері переслідують тебе вічно, хай вони переслідують тебе у житті і на тому світі, навіть і в пеклі!

Де Гарсіа на мить затулив обличчя долонями, але потім повалився в своє крісло і гукнув чорношкірим:

— Кінчайте з цим рабом! Чого ви зволікаєте?

Негри підійшли до мене, проте я не мав наміру даватися їм у руки. Я намислив примусити і де Гарсіа розділити зі мною мою долю. Рвонувшись уперед, я ухопив його і стягнув з крісла. Лють і відчай подвоїли мої сили. Мені вдалося підняти його на рівень фальшборту, але на цьому все скінчилося. Чорношкірі матроси схопили мене і вирвали негідника з моїх рук. Я зрозумів, що всьому кінець. Не чекаючи, поки негри порубають мене своїми тесаками, я сам стрибнув у море.

Розум підказував мені, що в моєму становищі краще було б потонути відразу. Я вирішив, що не стану чинити опору і піду на дно. Проте сила життя виявилася сильнішою; ледве опинившись у воді, я поспішив випірнути і поплив уздовж борту корабля, прагнучи триматися в тіні, бо побоювався, щоб де Гарсіа не наказав доконати мене пострілом з лука або з мушкета. Саме цієї миті згори пролунав його голос:

— Тепер-то він напевно подох! Але пророцтво все ж таки мало не збулося. До дідька, скільки страху я натерпівся через це щеня!

Я плив і лаяв себе за те, що не загинув відразу. На що мені було сподіватися? Якщо навіть жодна акула не зазіхне на мене, я зможу протриматися так у воді годин шість-вісім, а потім все одно потону. Який же сенс боротися і марнувати сили? Проте я продовжував неквапно плисти. Після смердючого задушливого трюму дотик свіжої води і чисте повітря були для мене як вино і їжа. Кожний помах рук збільшував мої сили.

Я вже відстав від корабля ярдів на сто, і з палуби вже навряд чи хтось міг мене розгледіти, але я все ще чув важкі сплески кинутих за борт трупів і пронизливі крики останніх, ще живих, рабів. Я озирнувся навсібіч. Неподалік погойдувався на хвилях якийсь предмет. Я підплив ближче і з радістю виявив, що це велика бочка, скинута з корабля. Вона трималася сторч.

Мені вдалося учепитися за верхній край бочки, і я побачив, що вона наполовину заповнена зіпсованими прісними коржиками; напевно, тому її і викинули в море. Ця маса гнилого тіста, немов баласт, утримувала бочку на поверхні, не даючи їй перекинутися. Я подумав, що коли мені вдасться забратися в бочку, акули хоча б на якийсь час будуть мені не страшні. Але як це зробити? І раптом щось примусило мене обернутися. Усі думки вмить вилетіли з моєї голови. Оддалік я помітив плавець акули, яка мчала просто на мене. Жах охопив мене, відчай додав сили і кмітливості. Одним ривком я вистрибнув з води, вхопився за край бочки і впав досередини, підігнувши коліна.

Як пощастило мені здійснити цей стрибок, і досі не можу збагнути. Проте несподівано знайдений мною човен був готовий піти на дно під тягарем цвілих мокрих коржиків, мого тіла і води, яка залилася всередину, коли я нахилив бочку. Краї виступали над поверхнею всього на якийсь дюйм. Я зрозумів, що досить одного сплеску, і бочка піде на дно. А плавець акули, був уже зовсім близько. Ще трохи, і вона з розгону ткнулася носом об дерево, і бочку добряче струсонуло.