Навіть ті, які відказували на старого гетьмана, що так легкодушно, з легким серцем розділив свої сили, підносили тепер радісні оклики в честь тих, що відходили. І вони починали вірити, що гетьман зробив добре та що вони незабаром приведуть перед гетьмана головного ребелізанта й зрадника, прив’язаного до сідла — Хмельницького.

Вояки з різних частин помішались разом і утворили вулицю, якою переходили бойові частини. Віватам і окликам не було кінця. А ті йшли спішно, справно, відділ за відділом, сотня за сотнею, полк за полком із піснями на устах. Тільки як переходили козацькі частики, оклики вмовкали, обличчя хмарились.

Гетьман Потоцький на очах усього війська стиснув за голову свого сина, кажучи:

— Іди. І нехай історія запише твою славу!

Не сподівався старий гетьман, що така невмируща й така трагічна буде ця слава його сина.

Сім тисяч війська виправляв Потоцький у степ, щоб здусити, здавити, викорінити й на віки погребти таке жахливе слово, як “воля”.

А з цієї армії мав повернутись до гетьманського табору один виснажений, знівечений, напів живий вояк.

Бо так хотіло Провидіння, що рішає про долю людей і народів.

За передовою армією рушили незабаром із усім військом польські гетьмани. Не враховуючи слуг, челяді, пахолків та інших таборових поплентачів, від яких аж роїлось у таборі, ця армія була, як на ті часи, велика, бо лічила близько сорок тисяч збройного народу. По дорозі долучувались іще до того війська всі президії містечок та фортець, запізнені панські почоти і надвірні корогви різних магнатів. Сили росли. Не було дня, щоб якийсь новий пан не привів до обозу більшого, чи меншого відділу. Тоді на честь новоприбулих видавали пани щораз то нові бенкети, на яких до ранку забавлялись при чарках та гарних дівчатах гетьмани, магнати і шляхта. Перед у всіх цих розвагах вів сам великий коронний гетьман Микола Потоцький. Тому, що похід відбувався дуже поволі, були дні, в яких більш однієї милі військо не зробило. Таким робом ледве в два тижні після відходу молодого Потоцького головна армія змогла дійти до Чигирина.

В Чигирині гетьман Потоцький знову затримався, вичікуючи вістей від сина.

Але вісток не було.

Від часу, як гетьманич із такими великими надіями, з таким розкішним військом покинув головний обоз, не прийшла від нього ні одна відомість.

Неначе вся армія безслідно потонула в степу.

В обозі стали нетерпеливитись. Загального неспокою не всилі були усунути ні постійне похмілля, ні нічні гулянки, ні нічні оргії.

Почав нетерпеливитись і сам гетьман Потоцький. Цей неспокій і ця тривога про долю висланого війська та про долю власного сина зганяли сон з очей гетьмана. Ще при вині й гарних жінках він забував про це. Але після того, замість успокоєння, приходив пересит, який тільки наводив іще більшу тривогу. На думку насувались жахливі образи і гетьман попав у стан постійного страху. Боявся за сина, за тих, що з ним вирушили, боявся за себе. Дрижав із страху, як наставав сумерк, на крок не пускав від себе прибічної сторожі. Тільки, коли в залі при світлі багатьох свічок товпились гості, коли гриміла музика, грізний гетьман почував себе краще. Але як тільки свічки пригасали, як люди розійшлися, музика втихла і тіні в кутах темнішали, виповзав із них знову жах, той непоборний жах та брав старого гетьмана в свої невблаганні обійми.

Вкінці однієї днини, після довгих зволікань, вирішив гетьман скликати знову воєнну раду. Простора кімната старостинського двору Олександра Конецпольського в Чигирині заповнилась панами.

Один із перших прибув польовий гетьман Калиновський, особистий ворог Потоцького. За ним увійшли пан Сєнявський із Межибожа, що єдиний по людяному поводився з своїми селянами, князь Корецький, пан Лянцкоронський, оберст Денгоф, коронний стражник Яскульський, Біганський, Белгацький, полковники, ротмістри з-під поважніших знаків, усі з виразом занепокоєння на обличчях.

Не було ще тільки самого коронного гетьмана Потоцького.

Потоцький ходив тим часом по своїй кімнаті, раз-у-раз стягаючи кути товстих губ. На його запухлому обличчі з великими підпухлими подушками під очима малювались і тривога і лють на ворохобне гультяйство, що посміло знову піднести голову, яку він сам колись пригнув. Але ще може більша лють збиралась у нього проти всіх тих, що там, у другому крилі будинку, домагаються від нього ради, ждуть на прикази й діла.

Там той сліпий Калиновський буде горлати, що він не погоджувався на розділення сил, інші будуть чекати, що він їм скаже. Що ж їм сказати? Чому ж, ах, чому ж Степан не дає жадних вісток! Адже вже три тижні минули, як він вирушив. Невже він уже на Запоріжжі? Невже сам він розправився з ворохобним хлопством і незабаром, як переможець, стане перед батьком? Здається, про нього можна не тривожитись. У нього сила, якої Дикі Поля давно не бачили. З ним такі старі, досвідчені вояки як Шемберґ, Сапіга, Чарнецький!

Так, вони вже певно на Запоріжжі. Що йому тепер робити? Чи чекати, чи вирушати слідом за сином?

Хтось несміливо постукав у двері.

— Увійти!

У дверях появився молодий поручник прибічної корогви пана Калиновського і зігнувся в глибокому поклоні.

— А васць чого?

— Їх милості панове ждуть.

— Знаю, знаю — перебив із їддю Потоцький. — Нічого їх милостям не станеться, як тропіки пождуть.

У молодих несміливих очах поручника відбилося щось, не то сум, не то непорозуміння, але він не відповів нічого, вклонився ще раз і зібрався йти.

— Чекай васць! — гукнув Потоцький. — Я васці не відіслав! Вашмосць думає, що як служить у пана воєводи Калиновського, то не потребує вже слухати великого гетьмана? Не то ти, але й твій пан мусить мене слухати, бо я приказую і я вождь! Зрозумів? Як васці фамілія?

— Шиманський, ваша милосте.

— Зголосишся до пана обозного за несубординацію! Відійти!

Молодий поручник із очима мрійника відійшов із почуттям, що йому сталася кривда.

Роздратований Потоцький збіг до великої кімнати, де зібрались пани на нараду. Не звертаючи уваги на поздоровлення, приступив відразу до Калиновського.

— Від коли це й чому це пан воєвода мені військо бунтує? То до того вже доходить, що й офіцери вашмосці мені належної шани не потребують віддавати?

Гетьман Калиновський схопився з крісла, ніби обпарений. На обличчі в нього виступили цеглясті плями.

— Це неправда!

— Як я так dixi, то правда! — гукнув Потоцький.

— Ваша мосць не сміє мені неправду завдавати!

Князь Корецький і пан Сєнявський підійшли до обох гетьманів, щоб їх утихомирити, але Потоцький далекий був від того, щоб закінчити сварку. На щоки йому вдарила кров, жили на шиї виступили, рукою став бити по столі.

— Нехай собі пан воєвода затямить, що доки я тут, доти на жадні інтриґи не дозволю. Або послух, або вільна дорога! Хто хоче вигоди, або боїться, тому тут не місце!

Калиновський, скаженіючи зо злости, взявся попід боки:

— Так, я боюся. Але боюся не за себе, а за тих, що їх ваша милість так необачно, по п’яному вислав на загладу!

Потоцький, як розлючений тур, кинувся до Калиновського.

— Хто по п’яному. Хто необачно? Я васці під суд!

Я васці знищу!

Але Калиновський, хоч палкий, але вояк щирий та відданий Речіпосполитій пригасив свій гнів на згадку про молодого Потоцького і військо, що з ним пішло. Без попереднього вже гніву відповів:

— Найперше треба нам знищити Хмельницького. Треба нам рушити, щоб шукати сина вашої милости і того цвіту нашого лицарства, що разом із ним. Думаю, мосці панове, що ми зібрались тут не на сварку, але щоб huic malo consulere, бо коли б, не дай Боже, їм там трапилося лихо, то з того вийшло б нещастя не тільки для нас, але для цілої Речіпосполитої.

Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього.

Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви.