— Патер думає, що ми не повернемось?

— Як повернемось, то до руїн. Степ заллє собою і палац і замок, і все, що ваша світлість збудувала. Степ зруйнує, бур’яном засіє, кров'ю сплямить.

— Патере!

— Треба душу гартувати, до дочасних дібр не прив’язуватися. Все суєта...

— Суєта...

— Я до княжої милости з новинами.

— Що за новини, патере? Добрі?

— Добрих тепер нема. В Миргороді й Хоролі почалось повстання. Двори вашої милости в огні. В Миргороді орендатора, пана Скубка, вбили разом із цілою родиною. Пан Жеребінський із Хоролу ледве втік.

Князь став, наче вкопаний.

— Що? — ревнув по хвилині несамовито. — Хлопи вже голову підносять? О, ні! Доки я тут, ребелії не буде!

І склав руки, щоб заплескати на службового офіцера.

Але єзуїт швидко поклав свої довгі, худі пальці на руки князя.

— Ваша княжа світлість...

— Патере! Досить мені цього! Рушу полки і горе тим, що ворохібню сіють! За Миргород і Хорол вони мусять заплатити.

— Ваша княжа світлість хоче вловити невловиме. Вони в лісах уже, в дебрах, байраках, у степу...

— То зберу всіх мешканців з околиць і всіх прикажу на палі посадити. Викореню ребелію і схизму, коли ти так хочеш...

— Богоугодне було б це діло, але...

— Але що? Невже патер стане жаліти тепер цих хлопів і схизматиків?

— Чи ж я сьогодні боронив їх, як їх садовили на палі? Чи ж я сказав слово в їхній обороні? Я ж казав, що ваша княжа світлість матиме заслугу перед Богом, коли втихомирить край.

— Так, але це не були ребелізанти. Їх я казав посадити на палі тільки для постраху.

Єзуїт замахав руками.

— Всі вони ребелізанти! Всі! І ті, що виють там іще на палях, і ті в Миргороді та в Хоролі. Але... Але вирушити на них вашій милості небезпечно.

— Небезпечно? Ха-ха-ха! Для кого?

— Для вашої княжої світлости. Для нас. Для Речіпосполитої. Для святої католицької віри.

— Чому, патере?

— А як за ними прийдеться гонити по степах? А як вони аж за Псьол підуть?

— То й за Пслом їх знайду. З-під землі добуду! Знищу гідру!

— А як за той час щось станеться з гетьманами? Ні. Бог створив вашу княжу світлість для вищих цілей, як уганяти по безлюдних степах за своєвільними купами гультяйства!

Єзуїт знав як говорити із своїм вихованцем.

— У руках вашої світлости salus Rei Publicae і правдивої католицької віри. Впадуть гетьмани, впаде й Річпосполита, впадемо й ми! Запанує схизма, запанують хлопи! Вашій княжій милості треба до цього не допустити. Як ваша княжа світлість не поб’є того ребелізанта і схизматика Хмельницького, то ніхто не поб’є.

— То значить, тим хамам за Миргород і Хорол не заплатити?

— Ребелія, то стоголова гідра. Котру голову скоріше відрубати, яка різниця? Палі можна стругати і в Золотоноші, і в Переяславі, і потім боці Дніпра. Страшніший удар для ребелії буде злука з гетьманами, ніж розбиття хорольської, чи миргородської ватаги.

Настала хвилинна мовчанка. Тільки з подвір’я доходили стогони людей, що конали на палях. По хвилині князь повторив, як учень лекцію:

— Все одно, яку голову гідрі найперше відрубати. Тут і потім можна буде зробити суд і покарати.

— А вже ж — притакнув сквапно єзуїт.

— Завтра, патере, рушаємо за Дніпро.

Ще тієї самої ночі пішов із княжого замку приказ, що реченець походу прискорюється на полуднє наступного дня. Мало хто клався спати. Кожний мав багато роботи зо своїми клунками, возами, слугами, кіньми та всіляким іншим достатком. По всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце.

Як сонце сходило, князь вже не спав. Сидів у довгому халаті і приглядався, як його надвірний медикус, італієць із Генуї, приготовляв для нього купіль. Мішав зела та всипував живо-срібляні солі, що вже тоді були відомі, як найкраще ремедіюм проти французької недуги. Але князь Ярема й тим не був вдоволений. Уперта виразка на чолі не вступалася. Крім неї, стали появлятися нові на шиї, на тілі, зуби стали хитатися й псуватися, з рота добувався гидкий, осоружний запах. Медикус не міг тому зарадити. Князь почав уже втрачати надію, щоб йому масті й купелі помогли, змінював своїх медикусів, їздив до Неаполя й Парижу, але недуга не вступалася. Два роки вже! Що йому з його княжих володінь, замків, сили, двору, підданих, війська, маєтків, коли страшна недуга точить його тіло, як червяк дерево.

В сінях за дверми князь почув метушню. Не любив того. В полуднє похід, у полуднє вирушить, але тепер мусить прийняти купіль, бо після неї виразка все таки вступається.

Його камердинер відхилив несміливо двері.

— Що таке, Клеменсе? Знаєш, що я тепер зайнятий.

— Ваша княжа світлосте! Поручник Барановський із роз'їзду з дуже важливими вістями.

— Давай його до наріжної кімнати, а мені дещо зодягтися.

Коли князь, трохи зодягнений, увійшов до вказаної кімнати, застав там, крім запорошеного, спітнілого поручника Барановського, ще кількох своїх старшин і одного офіцера в драгунському колеті, якого не знав.

— Що там, Барановський?

— Ваша княжа світлосте! Вертаючись із Богуславки, наткнувся я на купу драгунів пана Одживольського з паном Маковським. Перейшли на цей бік Дніпра й задумали йти зо страшними вістками до вашої княжої світлости.

— Кажи!

— Гетьмани, кажуть, розбиті. Табір під Городищем іще борониться, а комунік відступає на Білу Церкву.

Криваві клейма виступили на лиці князя воєводи. Виразка прибрала темноцеглясту барву. Кінці широких уст подались вниз і так застигли.

— А з гетьманами?

— Не знати. Але присутній тут пан Маковський, як очевидець, здасть краще реляцію.

Князь повернув погляд на Маковського, який поклонився вдруге в пояс князеві.

— Васць пан Маковський?

— Слуга вашої княжої світлости. Товариш легкого знаку пана каштеляна Одживольського.

— Кажи васць, що знаєш.

— Ваша княжа світлосте! Нещастя. Позавчора напав Хмельницький із цілою ордою на наші війська. Кіннота, головно панцерні, ставали добре, але їм татари, що їх там хмара незліченна, зайшли з-заду і наші мусіли з поля зійти. Тоді почалася паніка. Як до того дійшло, докладно не знаю, бо ми з роз’їздом поверталися з паном Красносельським і по дорозі нас розбито. Де пан Красносельський, не знаю. Я з купою драгунів опинився над Дніпром. Довкола нас були татари й повстанці. Ми знайшли сплав і переправилися на цей бік. Пан Красносельський був ранений. Що з ним, не знаю, казали...

— Чекай васць! — перебив князь. — Не завертай мені голови паном Красносельським!.. Що з гетьманами?

— Не знаю, ваша княжа світлосте! Знаю тільки певно, що табір, де окопалася піхота, борониться від орди під Городищем.

— А кінні полки?

— Відступають на Білу Церкву і Сквиру.

— Коли це сталося?

— Позавчора почалося. Вчора ми переправилися через Дніпро.

— Коли ви мали першу вістку про Хмельницького?

— Позавчора зранку. Вдосвіта, бо гетьмани попереднього дня не вислали роз’їздів. Перших побачили ми татарів. Військо було неприготоване, як то буває в часі походу. Вийшли кінні полки в поле, ми виходили також, але потім диспозицію змінено і нас вислали на роз’їзд.

Князь стояв на середині кімнати. Страшлива усмішка не сходила з його обличчя.

— Що далі?

— Ми виїхали на роз’їзд. Але як переїхали ліс, вискочила на нас хмара татарів і гультяйства і розпорошила цілий відділ. Із татарами на наших карках ми верталися до табору. Комуніка там уже не було, тільки табір посувався в напрямку на Богуслав, відбиваючись від орди.

— А козаки?

— Не знаю, ваша княжа світлосте.

Князь мовчав, переводячи погляд від одного офіцера до другого.

По хвилині мовчанки промовив:

— Що панове на це?

Ніхто не хотів перший відзиватися.

Тим часом до кімнати увійшов патер Цєцішовський.