Мимохіть старий Климовський став шукати зором Нечая... Чому він такий інший став? Для нього ні пан Олешич, ні Адам — ані брат, ані сват. Чому ж насупився, ніби батька втратив?

Старий похитав головою й направився до хати.

В сінях почув голос прибитої горем пані Олешичевої:

— Христе! Ти не бачила, дитино, ключа від комори?

— Ні, мамо — відізвалася Христя.

Климовський помітив, що вона стояла при вікні та гляділа надвір.

— Десь я бачила його — говорила пані Олешичева. — Де він, Христе, не знаєш?

Христя не відповідала.

— Де він може бути, Христе? — налягала пані Олешичева.

— Надворі, біля людей — відповіла Христя, не відводячи очей від вікна.

— Де?.. Що ти?..

Климовський скоро прибув на поміч.

— Мабуть, оце й він буде — заговорив швидко, потираючи рукою свій товстий, горбатий ніс, що завжди звик робити, коли вдалося йому розв’язати питання, яке глибше захоплювало його думку.

— Ключі, моя їмосць-пані, завжди мають таку прикмету, що пропадають саме в тому часі, коли їх треба. Коли ж їх не треба, то заваджають тільки при боці. У мене, в моїй мізерії, хоч й небагато ключів, то й тих часто не можу дошукатися. Не раз, бувало, ждав, аж Христя прийде та ключ знайде. А він лежить собі десь наверху, тільки бери. Або, наприклад, перо. Як є перо, то нема ніде ножа, щоб його затесати. Коли ж переверну все і знайду ніж, то перо за той час пропаде, ніби знову до пташиного крила приросло. Буває так!..

— Буває — відповіла непевно пані Олешичева.

В її голосі відчувалося здивування, бо таким іще Климовського ніколи не бачила. Похитавши головою, вийшла до комори. Але й старий Климовський у свою чергу не менше здивувався, коли Христя підбігла до нього і заки він отямився, поцілувала його в обидві щоки, кажучи:

— Дякую, бадю!

Климовський здержав її за руку, коли хотіла втекти.

— Чекай, Христе! — почав говорити поволі, шукаючи за словами. — Те, що той запроданець порвав твого батька і смертельно зранив Адама, — безумовно велике горе для тебе і для цілого твого дому. Але при чому ж тут ти і пан Нечай, ваші взаємини? Бог держить людські серця в своїх руках. Усе від нього. Ніч і день. Добро і зло. Мир і війна. Забуський і Нечай. Ненависть і любов. Що я тобі, Христе, говорив? Пам'ятаєш? У всьому на світі є своя мета, своє призначення, бо світ, доню, кермований тією невидимою рукою великого Бога, яку ми бачимо всюди в природі на кожному місці. І в рості малого зерна, і в леті птиці, і в соняшнім промінні, і в пахощах отієї малої квітки. Ти думаєш, що квітка цвіте тому, щоб тобі подобатися? Що пахне тому, щоб її зірвати й поставити в кімнаті та втішатись її пахощами? Ні, доню... І гарний кольор квітки, і її запах призначені до чогось іншого. Я тобі про це говорив. Говорив про ті мухи, комашки, бджоли, що притягнені красою, заманені запахом, ідуть до квітки шукати меду. Вона дає їм його радо. Вона має його для них. Але в заміну за те вони беруть її пилок і несуть на другу квітку, щоб запилити її. Дозріває тоді насіння, вітри розносять його і повстає нове життя. Так, доню, все в природі, все в світі доцільне, розумне, продумане, досконале. Он так. Ти кохаєш пана Нечая, Христе, правда? Не бентежся й не соромся! Я бачу це. Я бачив це ще давно, коли він сюди приїздив. Іще тоді. І він тебе кохає, Христе! Чи ти хотіла його покохати? Напевно: ні. Само прийшло. Чи він хотів тебе покохати? Також, думаю, — ні. Я з ним іще не говорив, але знаю. Адже він стільки в світі бував! А світ не скрізь такий самий, як у Загір’ї. Ой, ні! А він і молодий, і вродливий і, кажуть, дуже багатий. Багато напевно стрічав таких, що за ним пішли б і на край світу. А він прийшов сюди, до тебе... Не крути головою. Я знаю. В тому, доню, рука цього великого Бога. Правда, ви не можете тепер повінчатися, бо батька виставили б на згубу. Але тепер і так почалася грізна воєнна хуртовина. Треба переждати, аж прошумить!.. Але не раз і добре слово за лік стане, доню. Чому він від тебе втікає сьогодні?

— Не знаю... — відповіла Христя і каплини сліз появилися на кінчиках її довгих, опущених вій.

— Піду я до нього тепер, Христе, добре?

Ясна голівка Христі похилилася ще нижче.

— Добре, Христе?

— Добре — ледве чутно вимовила вона.

Климовський вийшов. Нечая зустрів серед гурту козаків і старшин. Коли Нечай побачив Климовського, підійшов до нього, бо здавна навчився щиро поважати цю дивну, не завжди зрозумілу йому людину за її розум, знання та прив’язання до Христі.

Климовський просто приступив до речі.

— Христя хоче бачити тебе, пане Нечаю.

— Христя? — здивувався Нечай. — Я думав, що саме вона мене бачити не хоче.

— Чому ж то, пане Нечаю?

— Що я дозволив Забуському так утекти та її батька забрати.

— Є в тому твоя вина?

— Ні! — живо відповів Нечай. — Але Христя...

— Але Христя, думаєш, цього не знає? Не розуміє? За кого ж ти її маєш, пане Нечаю? Христя, то золото, щире, правдиве, що світ зійдеш, а другої такої не знайдеш. Я світ сходив, безкраї моря бачив і гори, як у казці, великі, людні городи, багато-багато людей, але такої дівчини, як наша Христя, ніде не бачив, ніде не зустрічав і напевно не зустріну вже. Знаєш, чому я життя доживаю на оцій відлюдній “Климівці”, як люди мою оселю прозвали? Для неї. Чому кинув я все, чим досі займався? Для неї сину, для неї. Що добре, що гарне, сприйняла так, як квітка сонце сприймає і дощ, сама того не знаючи.

— Вона сама, як те сонце... — перервав йому Нечай.

— І вона мала б мати жаль до тебе, чи гнів, за те, що ти не міг доконати того, що хотів? Вона?.. Я хочу тобі ще сказати...

Але не було вже кому казати, бо Нечай спішно відійшов, не чекаючи на Климовського. По обличчі чорнокнижника пробігла погідна усмішка. Погладив бороду, поглянув на небо, потім, побачивши Красносельського, підійшов до нього зі словами:

— Чолом вашмосці, пане сотнику. Дуже по битві fatigatus?

— Fatigatus sum — усміхнувся Красносельський, що любив латину. — Я не спав уже дві ночі.

— То сьогодні Morpheus вашмосці допише.

— Не знаю — відповів, усміхаючися сотник. — Війна, вашмосць, війна.

При цих словах безрадно розвів руками.

— Війна — повторив Климовський. — І як довго?

— Usque ad finem.

Тим часом Нечай увійшов до хати й застав Христю саму в світлиці біля арсеналу батька.

— Христе! — відізвався, стаючи в дверях.

Вона підвела очі та зробила рух, наче хотіла підійти до нього. Але здержалася.

— Христе! — повторив Нечай. — Чи ти?.. Чи ти?..

Нечай зам’явся, не знаючи, як сказати те, що в нього було в душі. По хвилині підступив ближче, взяв її руку в свої долоні і твердо, скоро, рішуче говорив далі:

— Я тобі, Христе, обіцяю, що доти не спочину, доки не висвободжу твого батька, якщо він між живими, та не покараю Забуського так, як він на це заслужив. Віриш мені, Христе?

— Вірю, Даниле. Я завжди тобі вірила й вірю. Я знаю, що ти все зробиш, щоб видобути тата з рук цього зрадника.

— Христе! — Очі Нечая палали. В обидві свої руки взяв долоні Христі.

— Христе! Аджеж я для тебе дав би останню краплину крови, аджеж я для тебе дав би своє життя... Чи ти знаєш, Христе, що ти мені миліша над усе в світі?

І вона сама не знала, коли і як дісталася в дужі його обійми, як прилягла до його широких грудей і почула його уста на своїх.

Молодий Олешич помер іще того самого дня по полудні. Рішено похоронити його у великій братській могилі, де зложено вже тлінні останки всіх козаків, що впали під Брищем, разом із сотником Дочилом.

Тому, що Нечай не міг залишатись довше в Загір’ї, бо всі його кінні сотні стяглися вже до тієї ж оселі, похорон Олешича відбувся ще того самого вечора.

Прибита горем пані Олешичева не хотіла вже клопотатися ніякими домашніми справами й сиділа тихо, без слів.

Христя мусіла взяти на себе ввесь той тягар, що його так радо й невтомно несла досі її мама.