— Яку ж мені роботу призначив ти, батьку?

Хмельницький випив кухоль меду, витер вуси, встав і заходив по кімнаті, заклавши руки за широкий пояс.

— Поїдеш, Нечаю, знову в Київ.

— У Київ?

— Еге ж. Повезеш листа до митрополита Косова. Роз’ясниш йому справу. Скажеш, що крайність довела нас до нашого рішення, та що ми прохаємо його владичого благословення.

— Він — зауважив Нечай — хоч і православний митрополит, але зляшілий шляхтич. Ледве, чи буде нам прихильний.

— Знаю те, тому саме тебе шлю. Ти і здається, якийсь родич йому і з тобою інакше він буде говорити. Подруге... Знаєш, Даниле; Косів, то не покійний Могила, то віск. Щиро він ніколи до нашої справи рук не прикладе. Коли ж прикладе, то із страху, під примусом. Оце й причина, чому тебе я вибрав у посольстві до нього.

— Вибач, пане гетьмане, але кажи ясніше.

— Я ж говорю ясно. Пішлю кого іншого, так йому очі заслонить блеск владичого престола, страху нажене анатема з достойних уст і замість наклонити митрополита в наш бік, сам почне битись у груди, наче б то він грішне діло задумав. Може вийти таке, що повернеться з післанництвом від митрополита, щоб ми скорились перед панами.

— Ніколи не прийде до цього! — вдарив рукою у стіл Нечай.

Хмельницький засміявся.

— От і бачиш! Так, як тут, так і там ти гримнеш, де треба, крикнеш, налякаєш, погрозиш, чим схочеш, і примусиш Косова стати по нашому боці. Розумієш?

— Усе розумію — всміхнувся Нечай.

— Це одна справа... Гей - гей! Коли б то був Могила, не Косів!.. Другого листа повезеш до брацлавського воєводи Кисіля.

— До нього? — здивувався Нечай.

— То другий такий самий. Хоч і благочестя він не кинув, але зляшів тілом і душею. Що він за птиця, знаєш. Він і в попередніх повстаннях брався за посередництво. Його то ділом був і Маслів став.

— Чого ж мені до нього, гетьмане?

Але Хмельницький, не відповідаючи Нечаєві на його питання, йшов дальше за ходом своїх дужок:

— Солодким словом, вірністю шляхетчині вибився він наверх, ускочив у сенаторське крісло і на стілець воєводи. Не думай, Даниле, що це йому прийшло легко. Адже він православний. Зате жаден поляк не такий вірний Речіпосполитій, як Кисіль, ні один шляхтич не відданий так інтересам шляхетчини, як він. І віру був би давно змінив, якби йому було вигідно. Але він старий хитрун. Чи то в сенаті, чи на шляхетських з’їздах, чи соймиках, чи то перед королем, ніколи не забуде добавити, що ось то він, хоча православний, але ревніший від усіх католиків, що хоча болять його утиски, які його віра зазнає, але якщо це робиться для добра Речіпосполитої (і якщо, очевидячки, його — Кисіля при тому не поминають), то він перший дає свою згоду. А за те? За те бідному Кисілеві всякі блага і пільги, за те йому крісло в сенаті, за те йому тут каштелянія, там гарний хутірець, або й цілий ключ. І так пан Кисіль щораз більше розпирається в магнати, щораз ревніше й щиріше хоче виявити свою вірність. Я знаю його. Якби йому було треба цього та якби міг, то він усіх нас посвятив би, щоб ми йому його праці не змарнували. Але біда, що не може і тому робиться нашим приятелем, бо так може надіятись нових протекцій у Варшаві.

— Та навіщо ж нам устрявати з ним у зносини?

— Бо він радо перейме на себе посередництво між нами і королем. Це йому на руку, бо це нова заслуга і за це нова ласка, а нам його посередництво також може придатися.

— Нам? Нам його навіщо?

— Хто знає, як воно вийде? Розчинили ми тісто, але невідомо, який із нього хліб вийде. Всі мости ми й так попалили за собою. Не завадить мати когось, щоб сказав, чого хочемо, за що змагаємось, за що шаблі добули. Ти це розумієш?

— Не дуже, батьку, але, як кажеш, то поїду.

— Так. Він буде або в Василькові, або в Гощі. Питай за ним також і в Києві. Може і там бути. Представишся йому, як посол від мене, але не відкривай перед ним усіх наших задумів. Скажи, що вистачить одне слово короля, щоб ми всі свої сили кинули на Чорне море, на турка та що низове товариство чекає тільки на знак і просить унижено короля про гроші на будову чайок і привілеї. Впевняй, що вістки про повстання зовсім неправдиві, чого найкращий доказ те, що на Січі сидимо й на волості не виходимо. Кажи, що я не на те втік на Запоріжжя, щоб нову ребелію підносити, але, щоб своє горло рятувати від Чаплинського, мого лютого ворога заклятого і від Конецьпольського, що на моє життя наставав. Коли ж запитає тебе, навіщо ж тоді збираю людей на Січі, проси, щоб спонукав гетьманів (я до них окремо напишу) вислати комісію, яка зможе переконатися, що це неправда. На комісію наставай і проси про неї. Він дуже любить, як його просити. На Січі ти був і бачив, як вона виглядає. Взагалі відпекуйся від усіх закидів, які він буде робити, сип піском в очі, як тільки можеш, задури старого Кисіля, бо ми тут виграємо на часі, зберемо більше людей, діждемось татарів, а тоді... тоді нехай Буг розсудить.

— Усе розумію, батьку. Але Кисіль...

— Але Кисіль — перервав йому Хмельницький — це лис, кутий на всі чотири ноги. З ним будеш мати тяжку справу, як і з Косовим. Він Січ знає, він мене знає, він знає, що в нас кипить. Він бачить усі кривди нашого народу і всі безправ’я, але він передовсім дбає про свою власну особу і свою власну користь. Твоїм словам він схоче вірити і це влегшить твоє завдання.

— Чому?

— Ти подумай тільки, що сталось би, якби так гетьмани рушили на нас от хоча б зараз і здавили повстання, як це було з попередніми. Хто тоді мав би заслугу? Кисіль? — Ні. Гетьмани. Це ясне. Та коли ж до повстання не дійде і козаки опиняться на морі, то Кисіль буде трубіти всім і всюди, що це виключно його заслуга. Не забудь йому сказати, що це буде його заслуга, коли до повстання не дійде.

Наступного дня Нечай із чотирма козаками виїхав знову в дорогу. Об’їжджаючи боком, минув Кодак, Корсунь, Черкаси, де збирались коронні війська, Богуслав, що кипів від збройної шляхти, і степами, мало відомими дорогами та бездоріжжями спішив у Київ.

— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?

Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.

Нечай приспішив крок.

Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.

Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.

Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.

— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?

Нечай із несподіванки та здивування подався взад.

— Хто це? Хто мене тут знає?

— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.

— Невже це?... — Нечай приступив ближче.

— Так. Це я, Ґізель.

— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.

— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.

Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.