Князь заговорив до нього:

— Патер чув новини? Це має бути шляхтич із війська панів гетьманів. Каже, що гетьмани розбиті, табір в облозі.

Патер стояв спочатку мовчки, опустивши очі. Нараз підніс їх і вдарив ними Маковського, ніби стрілами.

— Я вже чув ті вісті від драгунів, що прийшли з тим шляхтичем.

— О! — відізвався князь.

Патер усе ще намагався тримати Маковського очима, ніби вуздами коня.

— Вацьпан католик?

— Католик — відповів, не заїкнувшись, Маковський, приготований на таке питання.

— І шляхтич?

— Шляхтич.

— Чи маєш вашмосць у Лубнях когось, хто знав би тебе?

— Не знаю, ваша велебносте. Я тільки що приїхав.

Аж ось із гурту старшин відізвався голос:

— Я знаю пана Маковського. Наші фортуни близько себе в Брацлавськім.

Маковський глянув бистро у бік того, що говорив. Серце його забилося живіше. Він цієї людини не знав і ніколи не бачив.

А князь ізнову повів поглядом по старшинах і спитав:

— Яка ж думка вашмосць панів?

Ніхто не спішив говорити перший. Наприкінці забрав голос полковник німецької піхоти Вольф. Його ломана польська мова була переповнена німецькими й латинськими словами. Затинався часто, губився в тому, що сказав, але говорив, як досвідчений вояк. На його думку, ці вістки або правдиві, або й неправдиві. Як правдиві, то дуже неточні. Треба докладно знати, що властиво зайшло. Може й справді дійшло до вирішального бою і гетьманів нема, може вони горою, може облога табору триває дальше. Коли вістки правдиві, — тоді одне певне, що козаки, а з ними й орда, вже на волості. Словом, щоб радити, треба знати. Може ще ніщо не зайшло. Може цей шляхтич був тільки в роз'їзді, що його розбили якісь ворохібні купи, партизани, а він узяв це за погром цілого війська. На кожний випадок, він не радить вирушати в похід, не збагнувши, яка буде переправа через Дніпро. На його думку треба відкласти вимарш і заждати в Лубнях, доки роз’їзди не привезуть певних вісток.

— Має хтось із панів іншу раду? — запитав князь, вислухавши тяжкої промови німецького офіцера.

Але ніхто не мав ліпшої, тому рішено вислати сильний роз’їзд, а похід відкласти, доки не наспіють перевірені вістки.

Патер Цєцішовський, як почув, що з гетьманами погано, перший напирав, щоб зачекати на вістки. Князь рішив, що на роз’їзд поїдуть два полки: полк драгунів і полк волоської кінноти. Команду над роз'їздами передав полковникові Коморовському, старому й вірному слузі дому Вишневецьких. Після видання диспозицій, князь глянув на Маковського.

— Мосці Маковський, чи твої люди дуже

— Коні здорожені, ваша княжа світлосте. Люди держаться добре.

— То поїдеш разом із паном Коморовським. Дістанеш свіжі коні — рішив князь.

Полком драгунів, що мав вирушити в роз’їзд, мав проводити той офіцер, що ручив за нього.

— Хто він? І що це все значить? — ломив собі голову бідний Маковський.

Як відділ полковника Коморовського залишив Лубні і доїздив до Савинець, полковник побачив, що похід не піде так скоро, як він собі це уявляв. Околиця що дальше від столиці князя Вишневецького, ставала більше й більше неспокійна. По дорозі доводилось переїздити попалені останньої ночі хутори. Міст на Оржиці згорів також, а з густої ліщини над Оржицею посипався на відділ густий дощ куль.

Коморовський зрозумів, що в’їхав уже в країну, охоплену полум'ям повстання. Треба було їхати строгим воєнним порядком, висилати наперед стежі на боки, щоб не попасти в засідку, з якої, як це старий полковник добре здавав собі справу, не було б вороття. І так тільки наступного дня сполудня прибув відділ до Золотоноші, де полковник задумав поділити своїх людей та пошукати за вістками і певним “язиком”.

Маковський і його драгуни залишились у відділі, що направився через Дніпро на Канів, на виразне бажання поручника драгунів, цього таємничого опікуна, що проводив цим відділом.

Маковський дізнався, що цим поручником був Степан Байбуза, але це ім'я нічого йому не говорило, навпаки, тепер він знав певно, що він із ним ніколи не зустрічався.

Сполудня виїхали з Золотоноші й направилися до Дніпра. Сонце заливало золотим теплом зелені степові трави. Коні збивали куряву по твердій дорозі, а драгуни підспівували під такт кінського ходу. Видно, були це самі українці, бо пісні були українські. Маковського це ні трохи не здивувало, бо драгунія і в коронних військах, і у військах поодиноких магнатів рекрутувалася майже виключно з українців.

Як роз'їзд минув Золотоношу, Маковський, що держався своїх драгунів, наблизився до Байбузи. Байбуза, побачивши Маковського, спинив коня й зачекав на нього.

Якийсь час їхали, не відзиваючись. Маковський не хотів починати, тому мовчав, Байбуза щось передумував.

Вкінці питання прийшло. Було воно для Маковського, як блиск гострого клинка перед самими очима.

— Де ми застанемо Нечая, пане Маковський?

Маковському заткало мову. Вирячив очі на Байбузу. З великої несподіванки слова не міг промовити.

Байбуза приглядався до його збентеження, підсміхаючись.

— Бачиш, пане Маковський: учора, як я тебе побачив і почув твої вістки, вони видались мені неправдиві. Я думав, що ти від Хмельницького й тому сальвував тебе. Адже я позавчора повернувся з-над Дніпра, а ти казав, що тоді був погром. Потім я розглянувся між твоїми драгунами. Між ними є один Ярошенко зветься. Це, пане Маковський, мій давній знайомий, сказати б моя колишня права рука, коли я втратив фортуну, дякуючи князеві Заславському, він мусів теж десь хліба шукати і знайшов його у гетьмана. Він мені все розказав.

Маковський усе ще не міг прийти до рівноваги. Очима, повними здивування, глядів на Байбузу. Цей говорив далі.

— Нечая знаю здавна, але ніколи й не подумав би, що він таку гру почне. Голова! Я думав, що це задум самого Хмельницького, бо справді він варт гетьманської голови! Як не допуститься до злуки княжих військ із військами гетьманів, то Actum est Poloniae.

— Так чому васць учора...

— Чому я вчора не наблизився до тебе, пане Маковський? Тому, голубе, що в Лубнях і стіни мають вуха. Ніде нема стільки донощиків, що в князя Яреми.

— У Лубнях справді здавалося мені, що хтось стежить за мною.

— І напевно так було. Там від шпигунів і від донощиків аж роїться. А душею цього всього цей клятий єзуїт!

— Той, що мене випитував?

— Він. Ох, зненавидів я це життя в Лубнях! Прокляте воно! Ніхто не вміє так обмотати людей, як єзуїти.

А як вони з людьми поводяться, ти бачив.

— Палі?

— Вчора казав князь Ярема двадцять п’ятьох застромити на них. Думаєш вашмосць, що хоч ув одного яку провину знайшов?

— Як то?

— Не було там між ними ні одного, в кого могли б яку провину знайти, хто брав участь у якійнебудь ворохібні. Все це люди сімейні, селяни, або таки княжі робітники: столярі, мельники, олійники та й інші.

— За віщо ж тоді ?

— За віщо? На пострах, брате! Не тому, що є ребелізанти, але тому, щоб їх не було.

Доїхали до Дніпра й затрималися. Сплаву, ні порона не знайшли; знайшовся тільки один човен, яким Маковський із Байбузою переправились на той бік. Тут їм пощастило, бо близько берега зустріли людей Красносельського. Незабаром над’їхав і він сам. Відшукано тоді два порони, що їх Красносельський заховав далеко в плавнях серед комишів, і до вечора драгуни Байбузи були вже на другому боці ріки. Тим часом Красносельський післав козака до Нечая, що таборував у лісах за Корсунем. Ніч була глибока, як повернувся вістовий козак із письмом від Нечая.

“Пане Красносельський — писав Нечай — Байбузу прийміть там, як брата і як друга. Я з усієї душі радію, що він із нами. В Бозі надія, що гетьман Хмельницький надійде скоро й до злуки князя з Потоцьким не прийде. Велике то щастя, що панові Маковському повірили. Витраченого часу вже не завернуть. Байбуза і його відділ нехай приходять до мене. Кількох людей залиши в себе, щоб за їх поміччю стягнути і другу частину його сотні, яка, як зучуваю, пішла на Канів. Пан Маковський нехай із ними туди добереться і їх спровадить, щоб ті люди серед завірюхи не затратилися. Доношу вам також, що проти Коморовського висилаю партію тутешніх людей під Кривенком. Нехай його турбують, або й розгромлять. Останки відділу повернуться напевно до Лубень, чого я й собі бажаю. До гетьмана Хмельницького висилаю одного гінця за другим”.