Батька й там не було.

Христя пішла в город, заглянула до пасіки, потім стежкою серед лип пустилася аж до лісу, розглядаючись на дорозі й не зустрічаючи нікого.

Знайшла батька тільки по другому боці хати біля стога, де саме складали висушене на сіножаті сіно. Взяла його під руку і обидвоє рушили додому. Коли минули густі кущі черемшини і серед лип побачили білий дім перед собою, Олешич пристанув.

— Кращого кутка, Христю — промовив — як оте наше Загір’я, не легко знайти. Бідне то, ялове, пісок та ліс, але я того не віддав би за жадні панські фортуни. Для чужих, воно, доню, не лакомий кусок, але для мене дорожче, ніж усі чорноземи, що вщерть просякли неповинною кров’ю. Тут у нас немає ні зависти, ні злоби, ні ложі; ми тут усі, як браття, як ближні, як одна велика родина.

Попри два муровані, вибілені стовпи ступили на кам’яні сходи, які вели до ґанку, де вже чекала їх пані Олешичева.

— Мама жде! — всміхнулася Христя.

— Жде і гнівається, що не приходите. Обід стигне. Ходіть уже раз!

Але пан Олешич не спішився. Вийшов поволі сходами на ґанок, прийшов до жінки й обняв її однією рукою.

— Чи бачиш, мамо, скільки бджіл злетіло тут на наші липи? Гудять та гудять! А меду вже в пнях!.. Від долу догори. Все заложено!

— Треба буде нових бочок на мед, бо тамті вже повні.

— Так, тільки хто їх зробить?

— До Світенка дай.

Олешич похитав головою.

— Світенка нема.

— Де ж він?

— Поїхав з іншими.

— Куди?

— У Бар. Олешич присів на ослоні і став пересувати рукою по різьбленах штахетках ґанку. Тільки по хвилині став говорити далі.

— У Бар поїхали. Інші в Житомир. Щось твориться...

Жиди втікають до міст, польська шляхта також, а що нам робити?

Пані Олешичева стала старанно стріпувати неіснуючі порошинки на своєму фартушку.

— Бог милосердний — промовила. — Скільки то воєн було, скільки разів татари нападали, а Загір’я все те минало. Ні тут доріг, ні тут багатств, ні грабувати нема що. По що підуть? Прошумить буря кудись боком і знову стане тихо. Я думаю про Адама. Де він то і що з ним? Жадної вістки не було. Боже, Боже, дай, щоб він цілий вернувся з тієї біди.

— Страшні речі говорять люди — промовив по хвилинці мовчанки Олешич — про Кривоноса й інших отаманів, що тут прийшли з руки Хмельницького. Тепер іще більше занепокоїлись, коли рознеслася вістка, що князь Вишневецький перейшов із Білорусі сюди. Один палить, руйнує, нищить. Другий катує винних і невинних. У Тульчині князя Януша Четвертинського повстанці жорстоко замордували, його жінку, княгиню зі собою забираючи. Немирів уже перед трьома тижнями впав у руки Кривоноса. Кажуть, що всі жиди, які там схоронилися, погинули. А було їх там, кажуть, багато тисяч. Тепер ізнову свіжі вістки: Житомир зайняв князь Вишневецький. Люди говорять, що він хоче йти на Брацлавщину, до тих великих маєтків князів Збаразьких. Князя Збаразького, як знаєш, нема вже кілька років між живими, і його дітьми та маєтком опікувався Вишневецький. Коли так, то хто знає, чи його дорога не піде через Загір’я, бо сюди найзручніше.

Пані Олешичева відвела очі від свого фартушка й піднялася з лавки.

— Ходіть уже їсти. Бог із нами. Бог із Адамом. Бог рішить усе, не ми.

Ніхто з них не сподівався, що це рішення прийде так нагло й неждано.

Поволі вставало червоне сонце над димами й згарищами Бару. Дим із передмість, які стояли в огні, мішався з раннім туманом, що підносився з численних ставів довкола твердині й тяжко клався на заніміле місто. По вулицях мертві тіла людей і коней загороджували дорогу. Розбиті вози, гармати, поламана та понівечена зброя, купи сіна, гною від довгого постою кінних частин валялися кругом. Біля брам та мурів міста й замку, там, де йшов найзавзятіший бій, лежали цілі купи людських тіл. Кров обох народів, мішана здавна, змішалася тут докладно. Місцями по обдертих трупах не можна було пізнати, хто він: українець, чи поляк, козак, чи оборонець твердині.

Тяжкий сморід підіймався над цілим містом. По порожніх хатах, без вікон, без дверей, без мешканців, гуляв безкарно вітер, снувалися здичавілі собаки. Страшна мара знищення та смерти взяла в свої обійми недавно ще таке людне й таке багате місто. На ставах, які з трьох боків оточували барську твердиню, плавали ще покинуті, порозбивані сплави та гуляй - городини, при помочі яких повів Нечай приступ на місто. В місцях, де доступу до міста боронила драгунія королевича, труп лежав на трупі — густо. По ставах плавали ще тіла, посинілі, набряклі, вонючі, затруюючи воду й повітря. На всьому лежало жахливе тавро воєнного страхіття.

— “Заки дійду до Паволочі, Бар мусиш узяти!” — казав Хмельницький. І справді. Заки гетьманські війська дійшли до Паволочі, Бар упав. Упав у жорстокій боротьбі, захлистуючись пролитою кров'ю.

По дорозі і в час приготування до наступу на твердиню, приєдналось до брацлавського полку багато повстанських ватаг, що їх Нечай частинно включив до своїх сотень, частинно залишив під отамануванням повстанських отаманів. Вони взяли на себе перший нищівний вогонь оборонців і вони то, не знаючи ні послуху, ні порядку й дисципліни, перші після здобуття міста влаштували погром, що його Нечай намагався уникнути.

В п’ятницю до схід сонця почався наступ. А як сонце заходило, то вже і місто, все у вогні, і кріпкий оборонний замок були в козацьких руках. Воєнна добич була незвичайно велика, бо тут, як до найсильнішої твердині на схід від Кам’янця Подільського схоронилася велика сила шляхти, жидів і міщан з усім рухомим майном. Але найбільше тішився Нечай воєнними спорудами та зброєю. Самих гармат, що їх міг ужити в полі, забрав вісімнадцять, не враховуючи гармат, що були призначені до оборони замку. Олова, пороху, гарматних стрілен було також доволі. Від німецької наємної піхоти, вибитої докраю, припало на користь полку поверх тисяча нових, мало вживаних мушкетів. Крім того в руки Нечаєвого війська дісталися: ввесь виряд королівської драгунії, безліч возів та коней. Полк, який і досі був непогано озброєний, мав тепер подостатком і зброї, і амуніції, і харчів.

Ввечорі у п’ятницю старшини, вкриті кров’ю й потомлені докраю, зійшлися на нараду до замку. Там у пишній кімнаті пана Потоцького говорив Нечай:

— Бар, це ключ до цілого Поділля. Хто має Бар, має Поділля. Тому то поляки так його укріплювали. Бару нам із рук не пустити. Зброї в Барі ми знайшли доволі. Гармат, фальконетів і моздірів більше, як їх було в цілому коронному війську обох коронних гетьманів. Ручної зброї маємо стільки, що й два реґіменти піхоти можна б уформувати... і маю надію, що ми це зробимо. Ти, Зеленський, із пішими сотнями залишишся покищо в Барі. Обсадиш також Немирів, Тульчин, Ярмолинці та інші містечка. До піхоти треба щиро прикластись.

— А що з гарматами? — спитав Байбуза.

— Є вісімнадцять легких гармат, крім фортечних або тяжчих. Легкі гармати я беру з собою. Вони нам придадуться. За все інше потурбується Зеленський. Як там із нашими? Багато втрат?

Заговорив Красносельський:

— Шпаченко ранений. Куля застрягла в стегні. Найбільше впало повстанців, бо вони не слухали приказів і, як сліпі, дерлися в огонь. Габач ранений, кажуть, погано.

— Габач? Шкода. Що з його людьми?

— Ще годі сказати, полковнику — відповів Красносельський.

— Маковський!

— Слухаю, полковнику.

— Твори сотню з них.

— Гаразд, полковнику, — відповів задоволений Маковський. Нечай повів поглядом по всіх присутніх, немов когось шукаючи.

— Не бачили Олешича?

— Ранений у ногу. Либонь кість розтрощена.

— Де він? — спитав неспокійно Нечай.

— Він був із моєю сотнею — відізвався Байбуза. — Я тобі дам скоро вістку, полковнику.

Ще тієї самої ночі на возі, вимощенім сіном, запряженім у добрі, випочаті коні, від’їхав молодий Олешич до Загір’я в товаристві кількох загір’ян, що були в повстанському загоні.

Щораз більше тривожних вістей стало долітати до старого дому в Загір’ї. Грізні страхіття воєнної бурі, що розшаліла з усією силою над Україною, добирались й у ту тиху, лісами захищену сторону. Чи то сосна сосні передавала вісті? Чи то їх птахи на крилах несли? Чи то їх вітер перекидав просто із здобутих міст, із спалених сіл? Досить, що ці вісті росли, громадилися, приходили одні страшніші одних, може й перебільшені, як то завжди буває, може не всі правдиві. Але було між ними багато правдивих, неперебільшених.