— І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле.
Полк завернув на Межибоже й розташувався там по селах і хуторах. Нечай мав повні руки праці, бо мусів знову полк привести до ладу. Поставали нові сотні, запорізьким звичаєм вибирали сотників і сотенну старшину, але все те забирало Нечаєві багато часу, бо він мусів бути в усіх сотнях, коли були вибори старшин, щоб не попався там хто невідповідний. Сотні поволі приходили доладу, хоча далеко не в тій мірі й не так скоро, як колись у Чигирині. Ціла околиця була знищена. Постачання харчів і паші для великої кількости коней, ставало щораз тяжче. Амуніції також було мало, не вважаючи на те, що з Бару вибрав Нечай усе, що міг. Його піші сотні, якими опікувався Зеленський, також стягнулися під Межибоже і серце в Нечая росло, коли побачив добре озброєні піхотні частини, як вони переходили на новий постій і на його вид підносили радісні бадьорі оклики.
Минали дні. Але ні Олешич не давав знаку життя, ні з Києва не було вістки. Врешті Нечая почала брати нетерплячка і вже хотів слати нового посланця, як одного дня під вечір до неприступного, кріпкого замку, де він стояв квартирою, під’їхала підвода і варта дала знати, що Лука Климовський повернувся і хоче його бачити.
Заки Нечай устиг відповісти вартовому, побачив на порозі кімнати добре собі знайому постать Климовського.
Високий, із довгим сивим волоссям і такою ж бородою, в чорному довгому одязі, виглядав утомлений, але всміхався очима й кінцями уст.
— Здоров був, пане Нечаю. Ледве доволікся до тебе.
— Здоров, пане Климовський! Ходи! Ходи! Та ж я тебе жду щодня, щогодини й дочекатися не можу.
— Ов, відколи ж то ваша милість запалав таким афектом до бідного, старого Климовського?
— Не жартуй, пане Климовський! Не жартуй! І заки підручні хлопці принесли перекуску та мед, Нечай став засипувати старого чорнокнижника питаннями:
— Заїхали гаразд?
— Гаразд.
— По дорозі не було жадних труднощів?
— Край увесь в огні був і в повстанні. Але нам їхалося добре.
— Як вони?
— Безпечні. Спокійно там уже й тихо. Гарний хутір твоєї тітки, Даниле.
— Як Христя?
— Листа маю для тебе.
— Чому ж зразу не кажеш, пане Климовський?
— А хіба ти мені дав час на те? Ось він.
Христя писала коротко, видно було, що писання робило їй трудність. Повідомляла його, що заїхали щасливо та що вся її турбота тепер, то він та її батько.
Нечай прочитав листа двічі, склав обережно і вложив собі за пояс.
— Гм — покрутив головою Климовський. — Шкода, що лист такий короткий. Я думав, що вспію щось перегризти, заки ти його прочитаєш.
— Їдж, їдж, пане Климовський. А що Христя казала?
— Щоб я тобою опікувався.
— Так казала?
— Еге ж — відповів Климовський, заїдаючи смачну баранячу печеню.
— Нічого більше не казала?
— Ввесь час говорила — відповів Климовський, не перестаючи їсти.
— Що?
— Що?.. Одна справа слухати, інша повторити, що дівчина говорить. Я цього не втну.
— Пане Климовський!
— Не втну.
— Та хоча про що говорила?
— Про тебе.
— Що?
— Ось моя шия — всміхався під вусом старий. — Рубай! Одне тільки знаю, що ти їй щось задав, пане Даниле.
— Ой, то вона мені щось задала, що з думки та з пам’яті не сходить.
— І не треба, щоб сходило. Щасливі були, як довідалися, що пан Олешич цілий і здоровий. Де він?
— У Загір’ї, або десь тут. Працює.
— Що робить?
— Порох.
— Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися?
— Чому?
Климовський витер бороду.
— Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний!
— Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама.
— Ти його не пустив?
— Так, ти певно й післав його в ліси?
— Я.
Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому.
— Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався.
Тільки через хвилину запитав:
— І він тебе послухав?
— Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить!
— Чи ти казав це Олешичеві?
Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми.
За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик.
— Полковнику...
— Що, Петре?
— Від пана Олешича люди приїхали. З порохом.
— Є пан Олешич?
— Ні. Привіз сотник охочекомонної сотні.
— Петращенко?
— Так, полковнику. Десять возів.
— Гарно. Я там зараз буду.
— Будеш мати що проти цього, як я з тобою піду, пане Даниле. Я також на тому розуміюся.
— Так?
— Інший порох треба робити до мушкета, чи до гармати, інший до висаджування мурів, інший до гарматних куль.
— Ходи, пане Климовський!... Гей! Гей! Мої люди матимуть зброю! І мої гармати теж не будуть мусіти мовчати! Сам скажи, пане Климовський, чи міг пан Олешич краще нам прислужитися?
Климовський поглянув у вічі Нечаєві.
— Мене звуть люди чорнокнижником. Але вони повинні тебе так назвати... Що ж ти для мене призначив, пане полковнику?
Пилявці
Почалося герцями. На вільному просторі поміж обома військами відбувалися вони від раннього ранку аж до заходу сонця. Виїздили то групами, то поодинці їздці під ворожі лінії і так довго вигадували всілякі образливі слова, зневаги, лайки загальні, або й особисті, доки хтось із протилежного боку, не втерпівши покидав лінію й добігав до задирливого зачіпника, щоб покарати його за всі ті лайки, образи і зневаги.
Обидва війська стежили з запертим віддихом за тими сутичками. Краще озброєна шляхта в більшості мала перевагу в тих герцях.
У герцях славний уманський полковник Ганжа, поваливши трьох можних шляхтичів, між ними й пана Суходольського, що командував реґіментом пана Заславського, сам поліг на місці, пострілений із пістоля. Згинуло й багато інших славних отаманів та шляхти, закінчуючи ось так свою життєву дорогу. Була це властиво не війна, а радше видовище для війська, щоб показати сміливість і відвагу та щоб плекати лицарськість.
Борці з обох таборів одягалися на герці якомога найкраще, виїздили при найкращій зброї та на найкращих конях. По кількох днях таких герців поляки набрали духа, присунулися ближче річки і взялися здобувати переправу через річку Ікву, або як її звали, Пиляву.
З башти малого пилявецького замку, що то його поляки звали курником, Хмельницький із почтом стежив за боями, що розгорілися вздовж козацьких окопів. Боронив цих окопів корсунський полк під старим запоріжцем, полковником Шангиреєм, що носив татарське назвище, але щире, козацьке серце. Нечай, що приїхав саме з-під Межибожа, де все стояв його полк, був також на башті і також приглядався до боїв. Інші полковники, між ними Кричевський, Богун та Небаба, що стояли найближче, старалися пояснити йому, як новоприбулому, положення.
— Башич, Даниле, ось там за річкою на тих горбах, це польський табір. Цей табір такий великий, що займає шість горбів, переділених долинами. Тепер наші висипали греблю, вода в річці піднеслася і всі ті долини, то непроходиме болото. Щоб з одного горба перейти на другий, треба по коліна бродити в грязі.
Нечай глянув довкола. Побачив, що по правому березі Ікви розтягався далеко й широко, як оком сягнути, козацький табір на рівному, високому березі ріки. Помітив, що положення табору було корисне. Високі шанці, висипані переважно вздвож ріки, обороняли табір від польського війська. Вміло загороджений возами, він творив твердиню, тяжку до здобуття. Коли перевів погляд на другий бік річки, побачив болотнисту долину, що переходила в ряд горбів, на яких голим оком видно було польський табір.