— То добре — відізвався Нечай — зійдуть скоріше з України.

Діденко завагався.

— Ляхи вони — не ляхи, полковнику, але все таки хрищені люди. Як гетьман міг віддати їх усіх татарам?

Нечай підвівся з лави, глянув на Олешича, що саме тепер умитий, поголений та одягнений сів до столу, де ждав на нього його обід, і став говорити радше до Олешича, ніж до Діденка:

— Я думаю, що то було єдине, що гетьман міг зробити. Перша річ, не забувайте, що за поміч, яка вона там і не була б, татарам треба було заплатити. Друга річ, подумайте: коли б тут сьогодні татар не було, що ми робили б із бранцями? Не забувайте, що татари з бранців, із полонених живуть, тому вони мають досвід у тому. Я певний, що вони будуть пильно дбати про життя коленого полоненого, бо, як ти сам сказав, Охріме, тільки живий бранець щось вартий. Інша добич, як коні, гармати, вози, зброя тощо попалася нам і те нам передусім потрібне. Зате бранці безпечніші, мені здається, будуть на Криму.

— Доки їх не викуплять.

— Правда, доки їх не викуплять... Як там, Охріме, ти мав які труднощі, що так довго прийшлося на тебе чекати?

— Ні, полковнику, але...

— Але?

— Але мій мурза дізнався, що ми від тебе.

— І що?

— І просив, щоб ти прийняв пана Олешича й вибачив, як бранцеві, яка кривда в неволі сталася, бо то в таких випадках звичайна річ. Ось твій перстень назад і гроші.

— Чекай, Охріме. Адже я навіть твоєго мурзи не знаю.

— Він так і казав. Але він мудрий. Він сказав, що коли б не ти, вони ніколи не мали б стільки бранців. А втім бранці бранцям не рівні. Продати чоловіка до Стамбулу на роботу, чи пустити бранця за викупом — то різниця. Збагатіє Крим цього року!

Ще Діденко не виїхав за ворота Нечаєвої квартири, як на подвір’ї повстав рух. Двері відчинилися і в кімнату ввійшов Богун, за ним Виговський, Байбуза, Красносельський, Ганжа і ще дехто, так, що в кімнаті нараз стало тісно, гамірно й темно, бо Виговський заслонив ціле невеличке вікно своїми широкими плечима. На столі появилися мед і закуска. Голоси ставали щораз гучніші, вибухи сміху частіші. В одному куті Богун говорив з Адамом, приголомшеним усім тим гомоном. Нечай почув із їх розмови лише кілька слів, із яких зрозумів, що молодий Олешич не знає, куди йому повернутися та на яку ногу стати. Чув трохи гнівний голос Богуна, який старався захопити його своїм запалом.

Але тут до Нечая підійшов Кричевський разом із іншими!

— Ти, Даниле, як та дика рись — говорив Кричевський. Небезпечний не тільки в скоку, але й коли тебе повалити. Ліпше були б для себе зробили, коли б тебе не займали і в полон не брали.

Нечай стиснув руку Кричевського.

— Знаю, як ти турбувався мною. Ти і Виговський. Спаси-біг, панове! З такими людьми, як ви добре жити і вмирати. По чарці!

— На здоров’я!

— На славу!

— На погибель Польщі!

— Ей, ей! Панове! Хто тут п’є, а мене в компанію не просить — почувся голос із сіней. У кімнату ввійшов із цілим почотом гетьман Хмельницький. Високий був, поставний, повний у тілі, з підстриженим любом, довгим вусом, у червоному кунтуші, при дорогій шаблі.

Розмови перервались і всі, хто сидів, підвелися з місця.

— П’ємо, товариство, за здоров’я нашого Данила, хто наливає?

Нечай рішуче заперечив:

— Ні, пане гетьмане. Першу чарку вип’ємо всі за твоє здоров’я та за твою й нашу славу. Слава нашому гетьманові!

— Слава! Слава! Слава!

В тому часі, коли козацький гетьман розпайовував багату добич між військо та поволі посувався під Білу Церкву, заметушилися в Україні польські й непольські пани. Надія на приборкання козацтва розвіялась. Зависло грізне мариво народньої розплати. Буря, що, як грізна туча, збиралася від Диких Піль, стала вогненними язиками охоплювати цілу Україну. Ширилася страшна пожежа і не було їй уже ні стриму, ні запори. Жах охопив поляків і їх українських васалів. Коронне військо перестало нараз існувати, ніби вражене громом. Не була це програна, не була це невдача, не був це відступ; це був погром, найстрашніший, який колинебудь стрінув війська Польщі. Не було вже ні сили, ні війська більше, ні вождів, ні голови. Валилося все.

Actum est Reipublicae — було на устах у кожного поляка. Шляхи заповнились валками втікачів. Утікала шляхта, навантаживши на цілі ряди возів усе своє рухоме добро, збройно, зі слугами; втікали маґнати, оточені придворними полками, що їх ряди тепер прорідились, бо кожний, хто почував себе українцем, покидав воєнні табори; втікали міщани-католики, різні підпанки та посіпаки; втікали громадами польські ксьондзи та монахи, а з ними, перед ними й за ними втікали жиди, залишаючи інтратні оренди, посесії, шинки, млини та інші золотодайні джерела.

Щораз жахливіші вісті з теренів, обнятих повстанням, спонукували до щораз спішнішої втечі. Загорілися Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, не кажучи вже про Запоріжжя, звідкіль доходили тільки глухі, непевні, але тривожні вістки. Ці вістки, зразу неперевірені, стали потверджуватися.

Князь Ярема Вишневецький, на якого ще багато шляхти покладало надію, не важився вже переступити Дніпра, покинув своє лубенське володіння і попрямував із своїм корпусом та шляхтою, що схоронилася під його крила, через чернигівські ліси десь аж на Білорусь і в далеку Литву.

На цю вістку впали серця найвідважніших. До того всього в додатку прийшла нова, несподівана вістка, яку з острахом стала повторяти шляхта:

— Король помер!

Бо стало відомим уже, що далеко, серед литовських лісів помер несподівано король Володислав IV. На нього, як на останню карту, покладали ще пани надії, бо знали, що король тішився прихильністю серед козацтва.

Прийшло безкоролів’я. Кермування державою перейшло в руки ґнезненського арцибіскупа, немічного та схорованого старця. Не було вже кому боронити Польщі та її слуг в Україні. Брацлавський воєвода Адам Кисіль, що перебував у тому часі в Гощі, не хотів вірити страшним вісткам, що сипалися на нього, як удари кия. І хоч сам він іще недавно говорив про periculum maximum від Хмельницького, не хотів тепер думати про те, що йому також, може, треба буде покинути раз на завжди і Кобизгу, і Козаргород, і носівське староство, і Васильків, Брусилів, і той теплий та затишний куток у Києві, і Новосілки, а, може, і Гощу. Невже тоді марно пішла праця всього його життя?

Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів.

Теплі дощі змивали куряву з дороги.

Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни.

Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський.

— Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? — було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи.