Гурт старшин оточив гетьмана. Був тут і Тугай-бей із мурзами. Але гетьман наче не помічував нікого. Білий кінь під ним дер неспокійними копитами землю, рвав нетерпляче вудилами, а гетьман глядів непорушно на те грізне бойовище, де виростала його майбутня доля, його невмируща слава. І в тому часі, коли очі Тугай-бея блищали радістю на вид такої прецінної добичі й такого пребагатого ясиру, він навіть, здавалося, не глянув на це. Перед його очима відкривалося бойовище, покрите здобутими спорудами, зброєю, що мала його покорити; перед його очима лежав сам грізний ворог у крові, в болоті, в грязюці. Біля його ніг лежала ціла Річпосполита Польська, хоч він сам собі ще цього не усвідомлював.

Частини, які переводили до коша полонених і переносили добич, переходячи попри нього, підносили радісні, переможні оклики. Довгі ряди полонених, одні в подертих одягах, із понищеною зброєю, інші роздягнені майже до нага, або прислонені дрантивим, скривавленим лахміттям, пересувались тисячами біля гетьманської свити. Вкриті кров’ю та соромом, ступали вони по дорозі назустріч своїй новій, невідомій долі.

Нараз оклики залунали голосніше. Крик подужчав і гетьман глянув туди, звідки він виходив. Побачив, як козаки вели під гору карету, запряжену в шестірню прегарних білих арабів. Від відділу, що проводжав карету, відірвався їздець і поскакав у напрямку до гетьмана так скоро, що вильоти його кунтуша неслися за ним, ніби крила.

— Ганжа! Ганжа! — залунали оклики в гетьманському гурті.

Був це справді уманський полковник, старовинний козак, відомий із своєї відваги Ганжа.

— Пане гетьмане — скрикнув, здержуючи коня на місці залізною рукою. — Потоцького ведуть!

— Потоцького? Гетьмана?

Світ захитався перед козацьким гетьманом, від несподіваної дійсности.

Хто він тепер? Що сталося? Немає вже ні мостів, ні вороття! Доведений докраю, вдарив. Але як ударив! Ні, ні! Польща не простить йому ніколи! Ні польські маґнати, ні король. Рубікон! Рубікон за ним!

Тим часом відділ кінноти прочистив дорогу. За ним вкотилася важка, золочена карета, за нею товпа. Гайдуки, що ще й тепер сиділи позаду, зіскочили бліді й перелякані, спустили східці й відчинили двері карети. На подушках лежав великий коронний польський гетьман, головний вождь усієї польської збройної сили, Микола Потоцький, краківський каштелян. Червоне, набрякле обличчя, обпухлі сині губи, тяжкий свистячий віддих.

— Що він! Конає? Ранений? — занепокоївся Хмельницький.

Ганжа широко заперечив головою.

— П’яний — кинув слово, повне холодної погорди.

Тугай-бей, який знав уже, що це його бранець, відвернувся від п’яного вождя з презирством. Хмельницький і старшина вмовкли, наче зніяковіли. Тільки товпа давала голосний вираз своїм почуванням.

— Що з Калиновським? — спитав наприкінці гетьман у Ганжі.

— Не знаю. Коли не впав, то приведуть.

— Ніхто не втік?

— Із лісу вирвався князь Корецький із значним відділом кінноти. З балки — ніхто. Нечай не дав.

Тим часом нові й нові купи польських полонених переходили попри Хмельницького. Нові й нові оклики “Слава!” вітали переможного гетьмана.

Нагло біля карети Потоцького повстав рух.

Колона полонених спинилася, заколихалася. Засвистали татарські нагайки зі сирівцю.

Хмельницький зморщив брови.

— Ганжо! — сказав — іди й поглянь, що там.

Скочив Ганжа конем, із якого вудил біла піна ще не злетіла, крикнув щось гостро, рукою вказав і так само скоро повернувся.

— Покойовий паж пана Потоцького хотів його вбити.

— Що?

— Кинджалом кинув у польського гетьмана, але не попав.

— Що з пажем?

— На сирівці поволікли татари.

— Пішли чоловіка, щоб хлопця відібрав і до мене привів.

Поскочили нові вершники за товпою полонених і привели молоде хлоп'я, бліде, скривавлене.

— За що ти руку підніс на свого пана? — грізно запитав козацький гетьман.

Але, видно, щось більше від страху було в серці хлопчини. Він язиком змочив спечені уста, підняв руку, вказав на бойовище, потім звернув її на довгі ряди полонених.

— За те. За них, за себе. Шкода, що не вбив.

— Як ти називаєшся?

Хлопець випростався, ніби виріс.

— Я Гербурт. Януш Гербурт із Добромиля.

Хмельницький повів довгим поглядом по цілій постаті хлопця, потім оглянувся взад.

— Іванцю! — кликнув на свого джуру, Брюховецького. Заведи хлопця до мене, нагодуй, умий і одягни. І кривди не дай зробити.

А до хлопця:

— Підеш до мене. В ясир тебе не віддам.

— Піду в ясир, як усі — вперто відповів хлопець.

Гетьман глянув на Брюховецького.

— Роби, як я сказав. — Потім перевів погляд на дно балки. На долині гамір слабшав, затихав. Ущухали останні постріли. Громади полонених проходили далі. І враз десь близько перед гетьманом зірвався грімкий оклик:

— Слава! Слава! Славааа!

Хмельницький бистро підвів голову.

— А що там знову?

Ганжа щось відповів, але гетьман не вчув, за новими голосними вигуками.

— Славааа!

Рух зробився між козацтвом. Серед збитого гурту повстала вільна дорога і під голосні вигуки появився на ній Нечай із Кривоносом та іншими старшинами.

Нечай під’їхав до гетьмана. Спинив коня, радісним рухом із розіскреними очима схопив шапку з голови та кинув її під ноги гетьманського коня.

— З перемогою, пане гетьмане! І ви, товариство!

Окликам, здавалося, не було кінця. Кожний знав, хто такий Нечай. Кожний знав, скільки він причинився до сьогоднішньої перемоги.

Гетьман звернувся до Нечая:

— Цю перемогу дав нам Господь за твоєю справою, Нечаю.

Радість, як вино, вдарила в обличчя Нечая. Став у стременах, підніс руку вгору та кликнув із вогнем в очах:

— Нехай живе наш гетьман, пан Хмельницький! Нехай веде нас від перемоги до перемоги! З ним жити, для нього вмирати!

— Слава! Слава!

А бранці йшли та йшли. Тисячі і тисячі їх було, але ніхто їх тепер і не лічив. Гнали їх обдертих у татарський кіш, бо така була умова.

Привели й пільного коронного гетьмана, пана Калиновського, другого в цій нещасній команді, скривавленого, пораненого, заболоченого, обдертого. Хитався на ногах, язиком змочував спечені уста. Два гусари, також обдерті, вели його під руки.

Хмельницький відправив його до карети Потоцького.

Перемога була така велика, така блискуча, що перевищала всі найкращі сподівання. Адже перед цим військом, що його тепер гнали в татарський кіш, дрижала ще вчора вся Україна!

Над Корсунем западало сонце. Одначе бойовище все ще не вспокоїлося. Гамір, що втихав уже на долині, ожив ізнову. Лунали знову голосні крики, зойки, гомін, сварки, вистріли з пістолів.

То козаки й татари починали спір за добич.

— Де полковник?

— Спить.

— Тут?

Нечай, що вже пробудився, схопився з постелі, коли почув знайомий голос.

— Дрозде!

— Я, полковнику.

В кімнату ввійшов Дрозд.

Очі Нечая заясніли радістю.

— Ти старий, тут? Уже розшукав мене! Я про тебе доволі натурбувався.

— І я про тебе, полковнику. Як почув, що тебе піймали, хотів вирушити на вируку, але гетьман Хмельницький не дав.

Нечай засміявся.

— То ти вже й до батька дістався?

— Я ж там у нього й був. Але коли ти повернувся, не хочу вже.

— Що ти там робив?

— Що робив? Бився. А Жовті Води, а Корсунь! Стільки люда, два гетьмани, тисяч двадцять шляхти в неволі, як не більше. Ага!

Нечай глядів на нього, сміючись. Він радий був, що Дрозд, із яким зжився здавна, який уважав за свій обов’язок дбати про нього, повернувся.

— Войовничий ти став, Дрозде. Правда, видно, що війна родить вояків.

— На те війна, полковнику. Але я маю й новину.

— Добру?

— Почуєш. Ти знаєш Діденка?

— Знаю. Так що?

— Отож, може знаєш, він має побратима серед татар. Якогось старшого мурзу, відай.

...?

— Отже, цей мурза завів його в татарський кіш. На тому великому оболонні поруч своєго коша вони зігнали всіх полонених ляхів. І знаєш, кого там Діденко зустрів?