Усе було готове. Німці з камінним спокоєм приглядалися до приготувань. Чекали, як ловець чекає на дичину, щоб підійшла ближче під стріл.

Тихо було в повітрі. Сірі хмари нависли низько на небі. Стада ворон зібралися з усіх сторін, наче прочуваючи недалеке багате жерунство.

Нараз блисла Нечаєва шабля.

— Вогню!

Ревнули гармати й закрили все хмарою диму. Сполошені коні рвалися вперед.

— Вперед! Вперед! — неслися гострі прикази старшин і збита маса їздців кинулася скоком з місця. Віддаль була невелика. Зустріла їх нищівна пальба піхоти, але кіннота перла вперед. Щілинами, що їх пробили гармати, ввірвалася в ряди піхоти і верхівці стали рубати шаблями залізні шоломи. Щілини ставали ширші й ширші. Нові сотні, як вихор, вривалися в ті прогалини і могутній чотирикутник заломився, прис і розскочився на десятки поменших, де ще завзято боронилися німці, дорого продаючи своє життя.

Не було вже часу на ладування мушкетів.

Боротьба перейшла на білу зброю, в якій козацька кіннота мала перевагу. Задні стіни чотирикутника заатаковані тепер з обох боків, змішалися. Німці падали густо під козацькими шаблями.

Як кіннота ввірвалася вже до нутра чотирикутника, Нечай відступив із бою та з коня приглядався, як винищували піхоту. З обличчя спливала йому кров. Це мушкетна куля зачепила його в хвилині, коли скакав конем у чотирикутник. Але він, не звертаючи на це уваги, стежив за боєм, що кипів довкруги.

Під’їхав до нього осавул Кривенко.

— Ти ранений, полковнику?

— Здається. Не чую болю. Либонь тільки шкуру здерла куля. Міллєра не знайшли?

— Міллєр упав.

— Шукайте за якимось офіцером. Може тепер здадуться? По що стільки крови проливати?

Але офіцера не знайшли.

Один за одним під’їздили до Нечая сотники, червоні, спочені, задихані, скроплені своєю й ворожою кров’ю, ще з полум’ям бою в очах.

Бій кінчився. Малі групи ще тут і там боронилися. В деяких місцях німці стали кидати зброю й підносити руки. Нечай казав брати в полон усіх, що піддаються й поволі почали підводити бранців.

Козаки почали збирати зброю й вантажити на вози, що густо стояли на дорозі, покинуті поляками в утечі. Поле було встенеле густим трупом і лише тепер Нечай побачив, скільки шкоди наробив перший мушкетний вогонь німецької піхоти. В місцях, де наступала його брацлавська сотня, лежали цілі стоси побитих коней і людей. Небагато ліпше виглядало поле там, де ввірвалися в піхоту сотні тульчинська і немирівська.

Як сумерк заходив, усе було готове.

— Скільки полонених? — спитав Нечай, якому перев’язали вже рану.

— Сто п’ятдесят — відповів Габач.

— Скільки наших упало?

— Вбитих і тяжко ранених коло двох сот.

Нечай похилив голову.

— Шкода хлопців, шкода. Дужі ці німці. На чужій землі впасти і за чужу справу. Скільки їх упало?

— Близько п’ятнадцять соток.

Темніло вже, коли брацлавський полк повертався до табору, залишаючи на пожертя вовкам та крукам єдиних оборонців Речіпосполитої Польської.

А там у далекій Варшаві пан полковник Осінський мав незабаром дістати нову промоцію, признання й похвалу за самопосвяту його реґіменту, за відвагу й успішну оборону польського війська в його втечі.

Ганна Грузевичева, як її звали: тітка Ганна, була сестрою матері Нечая. Він ледве пам’ятав свою матір, бо вмерла йому, ще коли був малим хлопчиною. Тітка Ганна, яка овдовіла й була бездітна, цілим серцем прив’язалась до синів своєї сестри, Данила й Івана. Матвій був куди старший і був на Січі ще за життя батька. Іван також швидко вилетів із гнізда, вчився в колегії, яку заснував великий київський митрополит Петро Могила, і потім на Січі попав у татарський полон. Кілька років перебував то в Криму, то в Анатолії, навчився турецької і татарської мов і пізнав тамошнє життя. Коли згодом Данило віднайшов його та викупив, на Січі вважали його за знавця Криму й Туреччини і тому в часі повстання гетьман обрав його на постійного резидента в Бахчисараї.

Данило довший час проживав у своєї тітки і вона прив’язалася до нього більше, ніж до Івана. Коли кинув колегію і слідами своїх братів пішов на Січ, закупив для неї хутір та дбав, щоб жила без турботи. Як приїхала Христя з мамою, тітка Ганна прийняла їх із щирим серцем. Христя завоювала її зовсім і не треба було старій жінці казати, чому саме Данило прислав ці жінки на хутір до неї.

Тиждень за тижнем воліклися поволі на хуторі. Скупі вістки доходили сюди з Києва про нове польське військо, про вибір реґіментарів, про відступ князя Вишневецького, про дальші успіхи повстання, аж нарешті київські міщани почали хвилюватися й нетерпеливитися. Йшли щораз грізніші вісті, що Польща вислала величезні війська, щоб покорити козаків, що це військо перейшло з-під Львова на Волинь і злучилося з військами Вишневецького та інших панів і тепер, як та чорна хмара, гряде на Хмельницького.

Вістки урвалися. Дні минали в непевності і тривозі. Церкви виповнялися вірними, нарід молився, надслухував, чекав.

Аж ось одного дня, наче грім, пронеслася чутка про погром польського війська під Пилявцями. І, як той грім, що загримить і потім перекочується відгомоном від краю неба до краю, розливається і стрясає небо й землю, так розносилася ця вістка по цілій країні.

Оповідали собі люди, що розгром був страшний, що все польське військо або полягло, або розсипалося на всі сторони світу, як зів’яле листя, яке осіння буря розкидає по полі; що в руки козаків дісталася нечувана здобич, незліченні багатства, що Польща лежить тепер у крові і в болоті, безборонна, безсильна, безрадна, приголомшена тривогою, смертельно ранена,

На устах усіх появилося знову ім’я Хмельницького, сміливого провідника, безстрашного переможця, Богом даного захисника віри й народу.

Нові вістки приходили тепер, часті, одна за однією, повні хвилюючої радости, що все польське військо перестало існувати, щезло, як щезає сніг під промінням весняного сонця.

Разом із тим щораз частіше почали люди повторювати ім’я Нечая.

І серце в грудях Христі забило радістю, і очі в тітки Ганни світили гордістю: Нечай оточив польське військо; Нечай був перший у польському таборі; ділом Нечая був пилявецький погром.

Над їхали вози з раненими козаками, товпилися на дорогах довженні валки з добиччю.

Казали, що поверх сто тисяч возів, виладуваних усяким добром, дісталося в козацькі руки.

Незабаром і до хутора тітки Ганни з’їхали вози, вщерть виповнені дорогоцінною добиччю і тільки тепер могли Христя і її мама пізнати, що то за багатства були в польському таборі.

Привіз їх Дрозд. Привіз також листа до Христі і привіз вістки. В листі Нечай писав коротко, що сподівається під зиму бути вдома, що війна так, якби закінчилася, і запитувався, чи схоче вона бути його дружиною.

Зате Дроздові язик розв'язався як міх, повен зерна. Дрозд знав, що має перед собою душі, найближчі до Нечая, які раді б знати про нього все.

Довгими годинами слухали вони оповідань про жорстокі бої на Поділлі, про малого Андрійка, що був тепер уже тут, на хуторі, про постій у Межибожі, про брацлавський полк, про всіх сотників та всю полкову старшину, про бої під Пилявцями, про розгромлення загону Зацвіліховського, про дивне зникнення Забуського, про те, як то Нечай вступив у польський табір, маючи при собі тільки Андрійкового батька, про вирубання німецької піхоти. Слухали вони цього, як предивної казки, раз-у-раз перериваючи його оповідання окликами та засипаючи його питаннями.

— А де ж він тепер?

— Із гетьманом.

— Що задумують дальше?

Дрозд, це був старший уже козак, із сивіючим вусом, добрий до шаблі, з яким Нечай щодня вправлявся, щоб мати вложену руку. На Січ він прийшов іще малим хлопчиною та багато походів відбув разом із батьком Нечая, Степаном. Згодом прив'язався до Данила так, що став йому опікуном, приятелем і його правою рукою. Розумом не вибивався, про жадні уряди у війську не дбав. Хотів і дальше опікуватися своїм полковником, яким пишався й величався, наче власним сином. Був глибоко впевнений, що без нього полковник згинув би марно з голоду й холоду.