— Я думаю, пане Олешич, що вашмосць нам там потрібний будеш у цій війні, що тепер розпочинається. Глянь на цей табір. Знаєш, вашмосць, скільки тут люду? Поверх двадцять тисяч. Коли я рушив із Чигирина, я мав тільки півтори тисячі. Все зійшлося тут.

Збігаються люди з усіх усюдів. Цей здобув десь мушкет, той шаблю, той приніс зі собою пістолі. Ковалі кують підкови, кують вістря до списів та стріл. Але все це пусте. Списами та луками ми війни не виграємо. У мене тут у таборі двадцять шість гармат, вісімнадцять із самого Бару. Вашмосць збагнув, що я говорю?

— Вибач, але ні.

— Хочу сказати, що всі ці мушкети, самопали, пістолі ні до чого, коли нема пороху та куль. Я знаю, що у вашмосці в Загір’ї був млин на порох. Там і сірку можна дістати і той рід салітри, що підходить до пороху, ну й дерева на вугілля є доволі. Знаю також, що вашмосць на тому розуміється. Ми робимо вже порох біля Запоріжжя, в Чигирині, в Черкасах, але його ніколи не забагато і звідтам тяжкий довіз. Нам треба мати великі, якнайбільші млини таки тут. Знаю також, що в пана Сєнявського, біля Межибожа, теж були такі млини. Отож моя думка, пане Олешич, добродію мій, така: дам тобі на охорону млинів та на охорону транспортів людей, скільки схочеш. Скажімо: на початок п’ятсот люда вистачить. У тому частина буде кінноти. Їдь і починай! Не тільки в Загір’ї. Пусти, васць, у рух усі млини, що були в ближчій і дальшій околиці. Дам тобі підвод також, скільки схочеш, щоб доставляли порох до війська. Згода?

— Згода, Даниле, хоча то велика робота. А як якась польська частина в ті сторони наскочить?

— Твоє діло, пане Олешич, не дати пороху. Це така річ, що й у повітря може вилетіти, правда? Охорона буде і я буду мати на вас око. До Києва, вашмосць, напиши сьогодні, бо післанця посилаю завтра вдосвіта. Я також напишу. Крім того напишу до Кричевського, щоб на них мав своє око, бо він є київським полковником. Сьогодні ще виділю тобі, пане Олешич, людей та підводи. Ми завтра рушаємо, бо гетьман наглить. Здається, підемо на поміч Кривоносові. Ваша милість теж рушить, але до Загір’я. Пам’ятай, що ми вже ждати будемо від вас пороху, — починаючи з завтрішнім днем — закінчив з усміхом Нечай.

Олешич писав довго листа до своїх. Коли став писати про Нечая, не міг стриматися, щоб не додати, що він про все вміє подумати, що в нього "і серце мужнє і розум великий".

А в другому кінці табору, в Корнієнковій сотні Дужий не міг заснути. Не міг зрозуміти, як можна було так легко розігнути підкову, яку він із таким зусиллям зігнув.

— Характерник! — рішив наостанку і вдоволений, що розв’язав загадку, поклався спати.

Ні Корф, ні Забуський, як старі, досвідчені вояки, не робили собі великих надій, вирушаючи на Немирів. Корф, що говорив досить добре по-українськи, — а говорити любив — не скривав свого невдоволення, бо, заки їхній загін минув Прилуки, довідались вони, що Нечай рушив цілим полком уже з Бару та з поблизьких сіл. Догадувалися, що в тому часі мусів уже бути десь в околиці Вінниці, а може навіть минув її. Від непевних “язиків”, що їх ловили по дорозі, довідались також, що Шангирей із корсунським полком наближається до Прилук від Білої Церкви та що загони уманського полковника Ганжі зайняли Дашів і всі довколишні містечка. Всі села були повні повстанців. Усюди кипіло. Коли ще разом із княжим корпусом було доволі безпечно, бо той розсівав пострах довкруги і в потребі міг був перебитися крізь розсіяні повстанські загони, то для двотисячного загону пробитися крізь повстанські хвилі було неможливо.

Корф нарікав невпинно, їдучи разом із Забуським.

— Вашмосць не бачиш, що ми, як та риба в сіті? Довкола нас ворожі сили. Скільки їх? Ніхто не знає. Де вони? Ніхто не знає. Куди вони йдуть? Ніхто не може сказати. Що знають про нас?.. Я васці кажу: вони знають про нас усе, а ми про них нічого. Як тут воювати? Немирів узяти? Га? Дай, Боже, щоб ми там доїхали! Чим узяти Немирів? Ані однієї гармати! Без піхоти! Хто піде на мури? Райтарія? Волохи? Чи твої козаки, пане Забуський? Га?

Але Забуський мовчав і гнів давив у собі. От, на що він зійшов! От, до чого докотився! У Хмельницького все таки був полковником, визначною людиною. А тут що? Князь ставиться до нього, ніби до собаки. Ех, якби він міг завернути! Він кинув би того гордого блазня з Лубень до ніг Хмельницькому; він одержав би назад те, що втратив! Але тепер уже запізно! Ще й після того, що сталося в Загір'ї, немає для нього іншої дороги. Обіцяють гетьманську булаву, а такий князик посилає його як підкомандного на таку дурнувату виправу.

Тим часом Корф заговорив далі:

— Слухай, мосці Забуський. Із твоїми козаками щось недоладу. Що вашць думає про це?

Ще гірша хмара насунулася на обличчя Забуського. Корф говорив правду. Коли останньої ночі стали на постій, в обох сотнях було поверх шістьсот люду. А коли сьогодні рано рушили в похід, то в обох сотнях недоставало поверх двох сот. Кудись заділись озброєні, з кіньми. Як так буде далі, то якщо й до битви не прийде, він не приведе до князя ні навіть одного козака! Сьогодні йому самому довелося підслухати таку розмову між його козаками:

— Ти ще тут, Іване?

— Тай ти тут, як бачу? — почув незадоволену відповідь Івана.

— Я ще хочу побачити того зрадника на гілляці.

— Ні. Його треба приторочити до коня й нашим віддати.

Забуський знав, що це про нього мова. Згадка про гілляку й приторочення до сідла заболіли його, але не так, як одне дальше слово: нашим. А він сподівався, що велика частина козацтва стане біля нього, що багато піде за ним! І ось опинився сам. Один. Навіть княжі люди, княжі слуги вважають його за зрадника.

Наближався полудень. Недалеко Воловодівки, біля броду, полки спинилися, щоб напоїти коней, накормити їх і з’їсти обід. Корф їздив від полку до полку й наказував поспіх. І дійсно все відбувалося справно: коні дістали корм, люди обід з’їли і вже відізвалися трубки, щоб сідати на коні, як із-за ріки, з очеретів, кущів загриміла безладна, густа мушкетна пальба. Полки дійшли скоро до справи й рушили над брід. Але стрілянина не вгавала, навпаки змагалася, немов більше людей прибувало там із кожною хвилиною. Корф скочив до волоської корогви. Доглянув ротмістра.

— Об’їдь, васць, брід і подивися, що там за люди.

Волохи рушили вгору ріки, щоб знайти іншу переправу через неї.

— А ти, пане Забуський, зі своїми козаками: з коней і до броду! Пішки брати!

Забуський закусив зуби, голосно оповістив приказ. Козаки зсіли з коней і з мушкетами підступили в ладі до броду.

— Вогню! — крикнув Забуський, сидячи на коні.

Але, на його незмірне здивування, відділ був наче глухий. Козаки стояли, немов не чули приказу. Забуський зрозумів страшну правду. Стиснув шаблю і, грізний, як сам демон, наближався до цілого відділу. Здавалося, що ось-ось... і він з голою шаблею кинеться сам на обидві сотні.

Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині.

Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення.

Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив:

— До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський?

Оглянувся довкола.

— Де пан Забуський?

Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.