І вийшли слуги архієрейські на гору Ливан, де росли вікові кедри.

— Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Гордо виструнчився найстарший кедр і мовить їм:

— Століття ми тут ростемо, а ще досі не сплямились поганим учинком. Не дамо дерева на муки цього Праведника, адже сам намісник кесаря, Пилат, не знайшов за Ним ніякої вини й обмив руки від його засуду. Геть від нас, слуги диявола!

І зійшли висланці вниз і стали перед могутнім дубом.

— Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Зашуміли розлогі верхів’я дуба:

— Царем дерев зробила мене лісова громада. Не личить цареві служити знаряддям злоби й сліпоти юрби. Я бачив Назарея під моїм гіллям, як навчав народ, як благословив дітей, що їх матері приводили до Нього, як оздоровлював хворих, калік, біснуватих. І для цього добродія людства мав би я стати знаряддям муки? Геть від мене, безвіри!

І спустилися слуги ще нижче на пустельні простори, де росли гінкі пальми.

— Дай нам, пальмо, свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Згорда глянула на них широколиста пальма.

— Для Ісуса з Назарету? Того, що годував тисячі народу рибою і хлібом? Що воскресив єдину доньку Яїра і мертвого від чотирьох днів Лазаря, брата Марії і Марти? Цьому справжньому Синові Божому мала б я завдати муки? Геть від мене, поганці!

І далі помандрували слуги архієрейські. Аж перейшовши потік Кедрон, вийшли на гору в сад Гетсиманський. Росли тут оливні дерева-маслини і до них приступили висланці, мовлячи:

— Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея!

Сумно зашелестіла найстарша маслина:

— Я бачила Його тут учора вночі. Його учні поснули на підгір’ї, а Він, припавши до землі під моїм деревом, молився до Отця Свого небесного: «Коли можна, відверни від Мене муки, що Мене ждуть, але не Моя, а Твоя воля хай буде». І тривав у смертній боротьбі зі Собою, а кривавий піт спливав Йому з чола на землю. І цьому Праведникові, що приносить себе в жертву за гріхи світу, я мала б стати за ката? Геть від мене, запроданці лукаві!

І вже не знали слуги, куди їм — до кого вдатися, коли це побачили внизу ліс.

А росли в ньому поменші дерева: буки, граби, берези й осики, кущі ліщини й калини і високі папороті.

Глухою мовчанкою привітала лісова громада єрусалимських висланців. Дуб переказав їм уже, чого вони шукають. Тільки білява осика привітливо подалася вперед своїм гнучким станом. До неї приступили відразу архієрейські слуги:

— Осико! Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! Осудили Його в Єрусалимі за образу кесаря і Бога. Будеш стояти там на горі, а історія запише твоє ім’я на вічну пам’ять.

— Сестро! — загомоніло лісом. — Сестро! Не йди на ворожі улещування.

Але осика вже нагнула вперед свою білу стать.

— Чи справді буду височіти понад усіма?

— Зрада! — зашуміли понуро буки й граби.

— Зрада! — повторили берези й ліщина.

— Ганьба! Ганьба! — шепотіла калина, паленіючи зі сорому червоними коралями.

— Підла! Підла! Нікчемна! — гукали лісові дзвіночки, а за ними папороті й шипшини.

А осика вже лежала на возі, що їхав до Єрусалиму.

А в п’ятницю пополудні, коли сповнилася велика жертва на Голготі, о годині шостій померкло сонце і настала темрява по всій землі, що тривала до години дев’ятої. Церковна завіса роздерлася надвоє згори вниз, і мертва тиша сповила усе довкола. Ліс закляк з остраху, ні гілочка не ворухнулася. Та ось знічев’я листки осики почали дрижати, тремтіти швидко-швидко, тягом, безупинно, несамовито.

— Кара! Кара на осику! — линуло шепотом у лісовій громаді.

Так тремтить-тріпоче осика листками й донині при вітрі і без вітру, а на Україні люди назвали її за те — «трепета».

Тої днини вона ніяк не могла працювати. Було дуже гаряче, духота нестерпна, а вітер котив тумани пороху по дорозі.

А в Єрусалимі теж діялося щось незвичайне. На вулицях збиралися юрби народу, а довгий похід вояків провадив на гору Голготу якогось чоловіка, що упав під тягарем хреста.

Мета, обезсилена й утомлена, присіла на низькому кущику, що самітно виростав на узбіччі гори. Відсіля могла вона бачити все, що діялося довкола.

На верху Голготи стояли три хрести, а на одному з них розп’ятий був Він.

— Чоловік, що всім добро творив! — мало не скрикнула Мета.

Вона знає Його. І їй Він раз поміг, коли потопала в ставі Амігдальону, перевантажена медом. Підсунув їй листок і врятував. А тепер ці нелюди завдають Йому таких тяжких мук.

Блискавкою злетіла Мета вгору і присіла на рамені хреста.

— Як Йому помогти? Ах, як я можу Йому помогти? — билася з думками, дивлячись на облите потом і кров’ю обличчя Спасителя.

Та ось побачила жайворонка, що видзьобував колючки з тернового вінка на голові Ісуса.

— Ах, якби в мене такий дзьоб, як в оцієї пташини, — зітхнула Мета. — Умить повиривала б усі тернові колючки. Ах, якби в мене зуби дикої звірини, умить розшматувала б оцю жорстоку юрбу під хрестом. Та хто це та заплакана, прибита горем жінка? Чи не Мати Розп’ятого? А цей молодий юнак, мабуть, один з Його вірних учнів… А де інші Його ісповідники? Я ж бачила, що ходили за Ним, слухали Його наук і шукали ліків на недуги і смерть.

Губи Розп’ятого легенько заворушилися. Мета припала Йому до грудей.

— Пити! — почула тихий шепіт.

— Зараз! Зараз принесу води з потічка, — і рвонулася злетіти в долину, але в цей мент один з вояків підніс Христові на трості губку, намочену оцтом і жовчю. Меті аж у голові закрутилося від осоружного запаху.

— Тварюки! Катюги! Я зараз води принесу, меду принесу…

Мов камінчик, кинений з пращі, спустилася вниз на луги Геброну й уже за часок сиділа при Розп’ятому і ніжно пересувала своїм язичком по висохлих губах, напоюючи їх холодною водою і солодким медом. Літала безупинно сюди й туди, щаслива, що може помогти Йому, покинутому всіма. Спішилася, бо надворі чомусь дуже хутко смеркалося, і якась дивна лиховісна темрява затягла спроквола все небо.

Та ось очі Розп’ятого на мить розкрилися, глянули на метушливу комашку, і дві великі сльозини, змішані з кров’ю з чола, скотилися на малу жалібницю.

А тим часом вартові вояки, щоб не лишати розп’ятих на хресті на час свята Пасхи, почали перевіряти, чи всі вони вже померли. Коли наблизилися до Христа, побачили, що Він уже вмер. Тоді один з вояків підніс свій спис, щоб проколоти бік Ісуса, але в цю ж мить застогнав і опустив залізо.

— Проклята комаха! — крикнув, стріпуючи бджолу з руки і роздавлюючи її важким чоботом.

— Знаю, за що гину! — була остання жива думка в Мети.

У неділю вранці, ще сонце не зійшло і темрява вкривала землю, а Марія Магдалина і Сальомея спішили вже до гробу Господнього. Вони бачили напередодні, як справедливий Йосиф з Ариматеї клав тіло Христове у своїй скельній гробниці. А тепер ішли туди з пахучими олійками з мирри й альое, щоб намастити тіло Вчителя.

Коли прийшли на місце, побачили, що камінь при вході відвалений, а гріб порожній. Збентежені, не знали, що це значить — аж ось з’явився над гробом янгол у білій, ясній як блискавка одежі і промовив:

— Чому шукаєте живого між умерлими? Чи не провістив Він усе те, що з Ним сталося? Чи не провістив, що третього дня воскресне?

І жінки з радістю відійшли від гробу, щоб сповістити добру новину Його учням і вірним.

— Чи бачила ти, сестро, — заговорила по дорозі Марія Магдалина, — яку прегарну запинку мав янгол на своїй одежі, на правому рамені. Уся золота з переливом пурпури, мов каплі крови, і з темними пружками. Такої запинки я ще не бачила в нікого.

— Запинка? — аж скрикнула Сальомея. — Невже ж ти думаєш, що це була запинка? Це, сестро, була бджола! Я теж задивилась на неї і бачила, як вона рухала крильцями й перебирала ніжками. Бджола! Кажу тобі, справжня бджола!

— Та відкіля вона там узялася? — дивувалася Марія Магдалина.