— Ну, — каже, — буде ж мені тепер: забив батька!

Аж то на ту пору коло кузні знов проходять: Спаситель і святі Петро з Павлом. Вийшов коваль та і бух Господові в ноги:

— Ой, змилуйся, Господоньку! Забив я свого батька: хотів, бач, зробити з старого молодого, та не вдалася штука!

Змилувався Господь над ковалем, бо побачив, що він розкаявся в своїм гріху. Зайшов у кузню, казав забрати поламані кістки, вдарив кілько разів молотом, дихнув на нього Своїм духом, старий встав, та вже не старий, а молоденький, так літ на тридцять показує.

Тут Господь сказав йому, що він проживе ще три роки, а на четвертий умре, а ковалеві сказав, щоб він шанував свого батька, не як молодого, а так як старого. Та щоб він більше не був такий гордий і пішов з товаришами своєю дорогою.

Жили собі двоє бідних людей. У них було дуже багато дітей. І ще народилася одна дитина, дівчинка. Родичі хотіли охрестити її, і ніхто не хотів послужити хресту, бо вони були дуже бідні, не мали навіть що дати їсти, і каже жінка до чоловіка:

– Іди на друге село. Може, когось здиблеш.

І пішов чоловік. Дорога йшла через ліс. Подибає він чоловіка і просить його:

— Може, би ви послужили мої дитині хресту?

Той чоловік говорить:

– Іди далі. Я чув, що там хтось щось рубає.

Пішов чоловік, дивиться, а там чужий чоловік зрубує дерево на дрова. Він каже:

— Дай Боже щастя, чоловіче!

— Дай Боже здоровлячко!

— Я маю просьбу до вас. Я знайшов два чоловіки, а ще треба третього, щоб послужив хресту мої дитині.

— Добре, я послужу. Ідемо до тебе.

І вернувся чоловік з трьома кумами додому, бо той перший привів з собою ще одного. Заходять до хати. Взяли дитину й понесли до церкви хрестити. Охрестили. Перший кум — це був Ісус Христос. Він дав дитині таку крижму, як вона буде сміятися, будуть з писка золоті квіти вилітати. А другий — то був святий Петро. Він сказав:

— Як буде вона плакати, буде їй з очей капати діамант.

А третій — то був святий Павло. І він сказав:

— Як вона буде ходити, то за нею будуть сипатись гроші.

Приходять вони з церкви додому, сіли коло стола. А чоловік каже:

— Дорогі куми, я не маю що дати вам їсти. Тому ніхто й не хотів послужити хресту тій дитинці.

А Ісус Христос каже:

– Іди до свої комори, там є їда.

А жінка йому сказала:

— У нас комора пуста, там нема нічого.

— Я тобі кажу: іди й принеси.

Жінка пішла до комори, а там повно різної їди. Вона внесла до хати, куми погостилися. І ще сказали куми:

— Як будете купати дитину, щоби ту воду не виливали. Най стоїть до другого дня. І побачите, що з того буде.

Куми подякували за все і пішли геть. Мати скупала і воду лишила на другий день, як сказав кум. Переночували, рано встають, а в хаті так ясно, так красно. Мама дивиться, а з тої води зробилося золото.

І дуже вони збагатіли, і всього в них було доста. Дівчинка росла, дуже вродлива була. Як плакала, капав замість сліз діамант. Як сміялася, золоті квіти вискакували з писка. А як почала ходити, за нею сипалися золоті гроші.

Виросла та дівчина. Сподобав її хлопець з сусіднього села. І хоче з нею женитися. Роблять весілля.

А в сусіди була дівчина такої самої вроди, хіба не мала дару, не мала такого щастя, як тота.

Відіграли весілля. Збираються всі до молодого. Молодий сідає із дружбами на фіру і їде вперед. А молода з дружками сідають на другу фіру. А одної дружки, тої, що геть подібна до молодої, нема. Молода побігла її кликати. А лиха і зависна мати тої дружки молоду прибила, зняла з неї то весільне вбрання і вбрала свою доньку. І та пішла до дружок.

— Вона заслабла і не їде. Поїдем без неї.

І поїхали. І дружки думали, що то з ними їде молода.

А та зависна жінка думала, що молода зовсім убита. Як ті поїхали, вона затягнула молоду дівчину в ліс і кинула її в яр.

Вони приїхали до молодого на весілля і там бавилися. Молода сміялася, а золоті ружі з рота не вилітали. Молодому стало чудно. Що то за причина? Але він не міг нічого збагнути, бо в неї врода така самінька була, як у його молодої.

Ішов лісник на полювання. Слухає, щось у яру йойкає. Він дивиться, а там лежить дівчина побита.

— Врятуй мене, — говорить вона, — я тебе за це нагороджу.

Лісник приніс її додому, а жінка його почала дуже сваритися.

— Нащо ти несеш мені до хати трупа?!

— Вона мене дуже просила, і я не міг їй відмовити. Вона нас за це нагородить.

Дівчина сказала, щоби її ґаздиня покупала, а воду не виливала. Ґаздиня скупала дівчину і воду не виливала. Вони переночували ніч, рано дивляться, а в хаті дуже ясно, дуже красно стало. Замість води було золото.

Дівчина видужала, була вже здорова. Ходила по хаті і гроші за нею сипалися. А як сміялась, золоті квіти з писка вилітали. Як плакала, з очей капав діамант. Вони розбагатіли і дуже любувалися дівчиною. Лісник поставив коло хати золоту браму. Його дім був весь у золоті.

А її чоловік поїхав на полювання і в лісі заблудив. Не знав, як вийти з того лісу. Прив’язав коня і поліз на дерево, дивиться, в лісі стоїть хата і велика ясність коло неї. Він зліз із дерева і пішов у той напрямок. Заходить до хати і проситься на ніч. Лісник його прийняв. Коня поставив до стайні. Зайшов молодий чоловік до хати і сів коло стола. А та дівчина була в другій хаті, і двері були відхилені, вона сиділа коло стола й читала якусь книжку, до чогось дочиталася і засміялася. І з писка вилетіли золоті квіти. Вона ті квіти швидко позбирала в свій фартушок. А чоловік на то дивився. Він же з такою дівчиною женився!

А вона як подивилася на нього, відразу його спізнала. То був її чоловік. Він запитав у лісника, що то в нього за жінка. Чи може він з нею поговорити? Лісник почав розказувати про все. Розказав, як він її знайшов. І сказав лісник дівчині:

— Цей чоловік хоче з тобою щось говорити.

— Може зайти, — сказала вона.

Чоловік почав з нею говорити, почав жартувати, щоб вона засміялась. Але вона не сміялась. І говорили вони далі, і вона йому розказала, як тото все було. Що тота лиха жінка її вбила і затягла в ліс.

— Нащо ти поїхав, а мене лишив?

І він їй сказав:

— Перше їде молодий з дружками. Я не сподівався, що може бути така пригода.

І забрав він її з собою до своєї хати. А тоту другу з її матір’ю засудили до смерти. Прив’язали їх до коня і пустили в степ. І вони там пропали.

У давні часи жили в одному селі двоє бідних людей. Старенькі були, без дітей, без помочі. Дідик був добрий, чемний, чесний, любив помогти другому, порадити, а жінка його була страшно паскудна баба. Не міг чоловік з тою жінкою ніколи ні доробитися, ні до ладу прийти, ні поваги не знав, ні доброго слова не чув. Він завжди молився і просив Бога:

— Боже, забери мене до себе, щоби я вже був спокійний на тім світі, бо я не можу терпіти нестатків і такого сімейного життя.

Одної ночі він ліг на сіні спати і приснився йому сон, що в нього в хаті через стелю, через солом’яний дах буде рости велике дерево. Щоби він його не пробував рубати, бо то буде дерево його щастя. По тім дереві він може полізти до раю і попросити собі в Господа Бога те, що він хоче, і Бог дасть йому за його доброту.

Устав він рано, увійшов до хати, а жінка каже:

— Чоловіче, чудо й диво перед хатою — росте дерево! Треба вирубати його або викопати з корінням. Що за порядок, що серед хати росте дерево?

А він відповідає їй:

— Жінко, послухай мене, не рухай це дерево. Це дерево буде для нашого щастя. Ми станемо багатими, будемо все мати.

Баба воркотить і воркотить щоднини, щоби то дерево знищити, а дід просить не рухати його. І те дерево росте не на дні, а на години. А з самого низу ростуть гіллячки, і можна дуже легко добиратися по них вгору.