І був там той помічник три роки. На кінець третього року приїжджає до шевця багатий пан, такий повний, грубий. І каже до шевця так:

— Ви би мені не зробили чоботи? Я маю заграничну шкіру, дуже дорогу. Щоб ви мені такі чоботи зробили, щоби не викривилися і за рік часу би не подерлися.

Швець став думати. А той помічник помахав головою та й каже:

— Беріть.

Швець узяв міру, які чоботи робити, погодилися за ціну, пан лишив шкіру, вийшов з хати, сів з фурманом на бричку і поїхали. А швець вийшов з хати і десь пішов. А помічник узяв тоту шкіру, поклав на стіл і покраяв на тапочки. Пошив на машині, і на копито, і робить тапочки.

Швець увійшов до хати, подивився.

— Що ти зробив?!

Та й схопився швець за голову. Але не каже нічого, бо він у нього вже третій рік і нічого поганого не зробив.

Пан поїхав. І ніж доїхав додому, захворів і вмер. А панський фурман привіз пана додому, зняв з брички, а собі всідлав коня і до шевця. Скоро гонить, приїжджає та й гойкає:

— Майстер! Ви чоботи не робіть, бо пан уже вмер. Ви робіть тапочки.

А помічник виймає тапочки.

— На. Вже готові.

Панський фурман тапочки забрав і поїхав, а помічник шевця каже:

— Знаєте, що я за оден? Я ангел Михаїл. Мене Господь скинув з неба за непослух. А вам я дякую. Я три роки відпокутував. Будьте здорові!

І святий Михаїл зник, навіть двері не відкриваючи.

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка — стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:

— Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?

А я й кажу:

— Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.

— А ви, — каже, — забули, що сьогодні Свята П’ятниця?

– І справді, — кажу, — забула!

— Та ви, — каже, — хоч і пам’ятаєте, а все ж у Святу П’ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в П’ятницю нічого цього не можна робити, тому що П’ятниця — така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!

Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.

— Ось, бачите, — мовила вона, — яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з’являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, — тому я поколота.

Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П’ятниця і каже:

— Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж — на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П’ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.

Промовила і з тим пішла.

Ішла Матір Божа селом, і застала її ніч. Ходила проситися на ніч, і ніхто не приймав її. Пішла проситися до коваля. А в коваля було дітей багато.

— Не приймаємо, — сказав коваль.

А одна дочка в коваля була без ручок і без очей, вона сказала:

— Мати Божа, я йду з Вами.

І пішла дівочка з Матінкою Божою. Далеко йшли вони і зайшли у Вифлеєм, у стайню, де вівці ночували. Прийшла туди Мати Божа і вродила Немовля. І попросила дівочку:

— Дівчатко, подай мені Дитятко.

Дівочка сказала:

— Не подам, не подам, бо ручок не маю і світка не видаю.

Та й Божа Матір дала їй очі й руки, і дівочка подала Немовля Божій Матері і радісно сплескала в долоні.

Вона дуже радувалася, прийшла додому і каже:

— Ненечко, ненечко, дав мені Пан Бог ручки! А то — Божа Мати, що в нас на ніч просилася.

Батько каже:

— Коби б я то знав, що то Божа Мати, я би Її поклав у сріблі, у златі. Я би був Її поклав на сріберній постелі, а сам би зостався на синім камені.

П’ють люди горілку й не знають, відкіль вона взялася й чого її саме горілкою називають. Гадаєте, то ти людських рук справа? Зовсім ні. Нечистий вигадав.

А діялося це за дуже й дуже давніх часів. Люди тоді жили тихенько, не знаючи, що то воно таке — горілка. Не лаялися між собою, бійок не знали, в церквах молилися, про корчму й гадки не мали. І дуже це не подобалося нечистому.

Почав він думати й гадати, як межи людьми розбрат посіяти.

«Зачекайте, — думає чорт, — я вам таке питво зварю з нехворощу, що хто вип’є, той і глузд втратить, і робитиме всіляку шкоду, мене потішатиме».

Назбирав чорт нехворощу, розклав таке багаття, що й небо закрилося, та й почав варити питво.

Чує Бог, дим на небо валить. Кличе святих:

— Що то на землі робиться, дим такий?

— Не знаємо, — відповідають святі, — так закадило, хоч з неба тікай.

— А ходи, Петре, на землю, та подивися, який то дурень таке багаття розклав, що і в нас у носі закрутило.

Пішов Петро на землю, невдовзі й на багаття набрів. Баче, чорт біля нього порається.

— Навіщо ти таке багаття розпалив? — запитує його Петро.

— А це людям питво варю. Нехай п’ють, менше будуть воду сьорбати.

— Чи ж добре твоє питво?

— Покуштуй, — відповідає нечистий.

Як сьорбнув Петро того питва, то так на місці й упав. Знано, непитущий.

Зиркнув на нього чорт та й далі справу робить. Незабаром і люди до нього пішли вервечкою — відбою немає.

А на небі дим усе густіший, вже й очі почав виїдати святим та Господу Богу.

Ото Господь і каже:

— Ходи, Павле, й ти на землю. Та гони Петра в шию, він там вештається, а багаття до цього часу не загасив.

Приходить Павло до нечистого.

— А чого це святий Петро на сирій землі лежить?

— Натомився, то ліг трохи спочити, — відповідає чорт.

— А ти що робиш?

— Варю людям питво.

– І що то воно за питво?

— Скуштуй і знатимеш.

Як скуштував святий Павло, то тільки два кроки й зробив.

Нема й нема святих. А на небі вже діватися нема куди від ядучого диму.

Каже тоді Бог святому Юрію:

— Ходи, козаче, та дай обом доброго прочухана. Як за сім земель пішли. І скажи, щоб чортяка, що багаття запалив, негайно його загасив. Бо вже як я спущуся на землю, то нехай начувається, патли обірву.

Святий Юрій розлютувався, схопив списа та шаблюку й вмить опинився біля нечистого.

— А що це ти, негіднику, робиш? Чи ж то забув, як із неба тебе вниз п’ятками гнали? Чи, може, хочеш, щоб я тобі нагадав? Хочеш навіки землю і небо ядучим димом просмердіти?!

Коли це зирк — а на землі святі Павло й Петро лежать та блаженно у сні посміхаються.

— А ви чого розляглися, Божий наказ забули? Вставайте, трясця вашій матері!

Схопився Павло, а за ним і Петро, очі продерли й не відають, що з ними трапилося. Геть памороки відібрало. А тут ще у Петра, що біля самого багаття спав, жупан загорівся. Зиркнув святий на обгорілі поли, сплеснув у долоні й каже:

— Будь ти, гаспидське пиття, горілкою.

Тут Юрій розпитав Петра та Павла, як отаке трапилося. А як почув, що чорт і святих споїв, схопив його за патли і нумо дубасити. Аж щетина з нечистого посипалася.

Загасили святі багаття та й подалися на небо. А нечистий довго лежав та кректів, а як трохи оклигав, то поповз до себе у запічок. Ось так обійшлася йому лиха вигадка. Недешево вона обійшлася і людям. Довго вони міркували, як з нехворощу зварити горілку, а не зуміли. А з хліба святого таки вийшло у них гаспидське питво. Як зварили, то їм і нечистого для біди вже не треба. Вип’ють чарку-другу, та й пішло-поїхало. Де лайка, а де й бійка, ні честі тобі, ні поваги, ні святого слова.