Сидить пані на печі, і чує вона, що дзвінки дзвонять: їде її чоловік. Випрягли слуги коні, і пан увійшов до хати. Жінка сидить на печі й плаче.

— А чого ти плачеш?

А вона так плаче, що не може обізватися.

— Не плач, мила, я сьогодні нічого злого не зробив.

А вона далі плаче.

— Чого ж ти плачеш?

— Ми все маємо, а є такі люде, що не мають де голови прихилити.

— Я вже давно перестав на таких робити, — каже пан.

А пані сказала:

— У нас у стодолі ночують два монахи.

— То най увійдуть до хати.

Увійшли монахи до хати, а пан їх кличе до вечері. Вони кажуть:

— Ми таке не їмо, як ви.

— А що ви їсте? — питає пан.

— Ми їмо сухарі й воду.

— То лягайте на ліжко спати.

А вони кажуть:

— Ми на такім не спимо. Ми спимо на соломці й на дошці.

Внесли соломи, монахи зачали говорити з паном, і пан хотів висповідатися. І зачав плакати, і сльози його капали на солому.

Рано монахи пішли, а люде кажуть: «Умер пан». Умер він, і прийшли до нього Сатана й ангел. І починають важити добрі й злі вчинки пана. Сатана поклав у свою миску злі вчинки, всі гріхи, а добрих вчинків нема, ангел не має чого покласти на свою миску ваги. Тоді взяв ангел жменю соломи, на яку капали сльози пана, і та солома переважила всі його лихі діла.

Микола Чудотворець (Микола Угодник, Микола Мирликійський), або, як його називають в Європі, Санта Клаус — у християнських переказах його образ зазнав значної фольклорної міфологізації, поєднавши в собі дохристиянські персоніфікації добродійних сил і найновішу дитячу різдвяно-новорічну міфологію. Усі українські діти з нетерпінням чекають від нього подарунків 19 грудня.

Був один чоловік цнотливий і мудрий у славному городі у Києві, який мав віру велику і любов до святого Миколи. І, не знаю з якої притчі, сидів у нього половчин цілий рік, у залізо закутий.

Одного дня каже йому християнин:

— Доки хочеш сидіти у мене? Дай за себе викуп, і одпущу тебе в землю твою.

Той же мовить йому:

— Як мене одпустиш, принесу тобі викуп, а поки мене держиш, не маю що тобі дати.

Християнин же мовить йому:

— Дай за себе поруку, то одпущу тебе.

Половчин же мовить йому:

— Ти сам відаєш, що немає нікого на Русі, хто б поручився за мене!

І сказав йому християнин:

— Як хочеш, дам тебе на поруку святому Миколі.

Той же мовить:

— Не знаю його, ані він мене не знає. То як же поручиться він за мене?

Тоді християнин повів його в церкву і показав йому ікону святого Миколи, кажучи:

— Як хочеш, сьому тебе дам на поруку.

Половчин же мовить з радістю:

— Хочу! Як мені повірите, то все привезу, що винен тобі.

Думав-бо, що віра того русина в святого Миколу нічого не важить.

Дивно-бо, браття, але той чоловік анітрохи не засумнівався, одпускаючи сього полоненика, ані помислив у серці своїм, чи принесе йому викуп, чи не принесе! Тільки єдине в умі мав — поруку святого Миколи. І був певен, що за ним не пропаде.

І се мовивши, той добрий чоловік одпустив полоненика, давши йому одежу і все, що треба в дорогу, і на коня свойого посадивши, і часу давши йому на сповнення обов’язку рік:

— Брате, гляди ж, не обдури; пам’ятай, перед ким обіцяв єси принести викуп або прислати. Якщо ж обдуриш, то знай: не втекти тобі од руки поручника твого.

Той же мовив:

— Учиню все, про що кажеш.

І се мовивши, поклонився і поїхав. Їдучи ж дорогою, погану думу в серці задумав, кажучи:

— Немає глузду, воістину, у русина сього, який мене передає образу на поруку, на дошці написаному, Миколою прозваному. Що той може мені зробити? Нині вже не бачу його, і він мене вже не бачить! Як же може дошка ходити чи їздити? Хоч би і великому чоловіку дав мене на поруку, і того в своїй землі не боюся. І викупу не дам!

І ту думку маючи, приїхав у землю свою.

Домашні ж його теж думали, що нерозумно його одпущено, не відаючи сили Божої і чудес Миколи святого. Нерозумна худоба, горда суєтним багатством! Вислухавши його, не боятися йому веліли свого поручника, вважаючи все те за іграшку і самі легковажачи сим.

Не багато днів минуло, аж з’явився йому істинний і правдивий і незабарний помічник і поборник християнам святий великий Микола, кажучи:

— Чи знаєш мене, друже?

Половчин же рече:

— Не знаю. Хто ти єси?

І сказав йому святий Микола:

— Чи не я поручився за тебе, що принесеш ти викуп християнину тому? Чого ж ради тягнеш? Се кажу тобі: повези за себе викуп, а то біду тобі сотворю!

І се мовивши, невидимий став.

Половчин же, дивуючись тому з’явленню, мав його за ніщо і скоро забув про нього.

Одного разу він, сівши на коня, поїхав на поле. І з’явився йому святий Микола, і скинув із коня, і потряс ним, кажучи:

— Чи не говорив я тобі, окаянче, щоб повіз за себе викуп християнину тому, який дав мені тебе на поруку? А ти скоро забув сказане мною. Тож ще раз кажу тобі: пожалій себе сам; повези за себе викуп; а як забудеш про се, то побачиш, що тобі буде од мене.

І се мовивши до нього, святий Микола невидимий став.

Половчин же той, сівши на коня, поїхав додому, на серці маючи думку повезти скоро викуп, почуваючи себе якось негаразд після другого з’явлення святого Миколи.

Але багато п’ючи, забув про се, гадаючи, що все минуло і нічого йому не буде. Як і нині багатьох бачимо: хоч і закон Божий відають, коли найде хвороба на них або біда велика, моляться Богові зі сльозами і на поміч прикликають попів, і монахів, і нищих старців, кажучи: люди добрі, помоліться за нас, хай помилує нас Бог заради вас; уже не будемо такі, як нині, а інший звичай приймемо, Богові вгодний. Коли ж полегшає їм в хворобі і в біді, то, здоровими ставши, удають, що нікого не знають, а на старців, жебраків бідних гордують і поглянути, немовби безсмертними стали.

Так і сей поганий половчин, коли потряс ним, з’явившись, святий Микола, тоді злякався його; коли ж минуло кілька днів, і не з’являвся йому, тоді він забув.

Аж по тім, за кілька днів, припало зібратися князів половецьких і вельмож їхніх, яких з’їхалося багато. І той половчин туди приїхав. І коли став на коні в сонмищі з ними, скинула його з коня сила Божа, невидима для всіх, хто бачив се і дивувався з сього, і стала терзати й поривати його, примовляючи:

— Чи не казав я тобі, окаянче: повези за себе викуп, щоб гірше тобі не було? Той-бо християнин з теплою вірою звернувся до мене і поклав печаль свою на мене. То як же можу я бачити його в печалі тій? Ти ж, нерозумний варваре гордий, забув про мою поруку, не побоявся суда Божого, що прийшов на тебе скоро, ані мого першого і другого з’явлення!

І сказав:

— А се нині втретє з’явився тобі. Терпи муку сю за непослух!

Страшно було бачити, браття, муки його; то головою товкло його об землю, то од землі підіймало і об землю шпурляло, то голова його була між ногами його, і до того ж невидимо, наче батогами, била його сила Божа, весь час приказуючи:

— А повези на собі викуп християнину тому!

Ті ж, що коло нього стояли, всі розбіглися; він же лежав, наче мертвий. Очевидці ж повідали, їдучи, роду його про муки, що були йому; ті ж, приїхавши, взяли його ледь живого.

І багато днів пролежав він, не можучи говорити, а коли, наче зі сну прокинувшись і підкріпившись, зміцнів, то повідав роду свойому про все, що сталося з ним, і про перше з’явлення святого Миколи, і про друге, і про кару, і про сказане. Вони ж, нічого не відавши про все, що було з ним і тільки нині почувши про се, почали гніватися на нього, таке кажучи:

— Хто такий нерозумний, як ти? Бачивши з’явлення перше і друге поручника свого, не забоявся, не повідав нам; ми ж бо думали, як раніше казав ти нам: «Кому він мене дав на поруку? Нерозумно дано мене на поруку Богові руському!»