Виросло те дерево, і одного доброго дня сказав дід:

— Жінко, я йду видіти, що там є нагорі.

Поліз дід угору, нема його й нема. Нараз злазить і каже:

— Я вже був під небом. Але не йшов на небо, бо хочу чути, що ти скажеш, хочу знати, що ти хочеш, бо ти мене будеш потому знов посилати, а я не зможу, не в силах буду знов лізти.

Вона каже:

– Іди до Бога й проси його, щоби ми стали багачами. Доки нам бути в цім нещасті, в цій нужді?

— Добре, — каже він, — я лізу.

І поліз він по тім дереві. Вже не видів добре, куди лізе, а ліз. Виліз на небо. Бог його зустрів файно, утворив царські двері і каже:

— Ну, що ти хочеш, чоловіче добрий? Що ти в раю собі жадаєш? Хочеш лишитися тут, у раю, чи хочеш мати добре життя на землі?

А він каже:

— Я хочу видіти, як поставиться до мене моя жінка, як я стану багатим. Бо вона мене дуже збиткує.

— То що жадаєш?

А дід каже:

— Хотів би бути багачем. Щоби в мене гавкали пси у дворі, щоби в стайні рикала худоба й іржали коні на пасовищі, щоби в мене поля були великі і щоб робили на них люди, щоби в мене були слуги, щоби я мав у що файно вбратися, щоб стіл був застелений з їдою, щоби я хоч трохи на своїм життю відпочив.

– Іди додому. Нім ти злізеш з цього дерева, то все в тебе буде.

Ліз він у долину чи день, чи два, чи три — довго ліз, бо він уже немічний був. Ще не доліз, подивився в долину — його хати нема, а дерево з великого дому росте. Він спустився туди — пси гаркають, панські, великі пси, на дротах поприсилювані, слуги бігають поперед хати, жінка його, вбрана в дорогу селянську одежу, ходить там. У холоді під деревом чекає на нього застелений стіл, і все злагоджено на нім. Там коні пасуться, там худобу доять жінки, там орати йдуть у поле. Кругом чорніються виорані поля.

Здибали його, на руках занесли до столу, посадили за стіл, приймають, пригощають — він став багачем. Той роботи в нього питає, той грошей прийшов зичити. А він нічого не знає. Жінка каже:

— Це все в нас є. Що люди питають, це все в мене є.

Пожили вони так щось три дні. А то дерево росте, розвивається, стає все грубше. А дід каже:

— Ну, жінко, тепер ми стали багачами, пора би нам уже мирно жити, щоб ти виглядала на жінку, а не на змію.

А вона каже:

— Я буду виглядати на жінку, але би ти ще раз поліз туди, де ти був, і сказав, що я не хочу бути багачкою, а хочу бути царицьою, а ти би був царем. Якщо ти це зробиш, то вертайся відти, а не можеш зробити, не вертайся. Най я лишуся тим, що я є, а тебе видіти не хочу.

— Добре, — каже, — йду.

Знов поліз він тим деревом догори. Приходить до Бога, а Бог його питає:

— Ну що є, добрий чоловіче?

— Ой, таке є, Боже святий! Недобре моїй жінці бути багачкою. Хоче бути царицьою. Хоче керувати людьми, аби все було під її опікунством.

— Ще цей раз тебе послухаю. Злізай на землю, і все буде, як твоя воля.

Злізав він, злізав на землю і нарешті зліз. Чує здалеку: вже трубачі трублять, військо штурмується навкруг царського двору. Боже, нема вже ні того поля, що було, ні тої хати. Дерево далі в дворі росте, але вже довкола квіти цвітуть, довкола палаци, доми великі. Псів тих уже нема, а перед палацом аж три коні запряжені в бричку. А баба його вийшла на ґанок, і він не пізнав її — корона на голові, блискуча одежа на ній, і так делікатно взута.

Наколи він лиш ступив на землю, впала на нього царська одежа й корона. Сам не знав, звідки то взялося. Навіть не встиг подивитися, в чім він убраний. Всі йому кланяються до ніг, цілують йому руки. Прийшли люди з якимись просьбами, прийшли жінки з дітьми просити помочі.

Прожили вони так, може, місяць, може, два. Баба управляла тою державою, керувала нею, а він піддавався їй, слухав, що вона казала. Але через якийсь час їй і то надоїло, і каже вона йому:

– Іди знов туди, де ти був, і скажи, що я хочу жити на небі. І аби я управляла всім світом, а не лиш одною державою. Зможеш таке зробити — вертайся звідти, не зможеш — не вертайся. А якщо ти не вернешся, би ти знав, що це дерево я зрубаю і лишуся царицьою. Мені буде добре й без тебе.

Він не хоче йти, просить:

— Жінко, бійся Бога, кілько я буду Богові докучати? Та нам і так добре, ми зажили так файно, все в нас є.

— Я тобі сказала, йди!

Лізе він знов на то дерево. А вона сказала слугам, щоб то дерево спиляли. Чує він, дерево хитається і тут-тут уже паде, бо вже то дерево рубають, — вона хоче, аби він не вернувся. Дерево хитається, а дід лізе все далі і далі. Приліз він догори, і знов здибає його Бог:

— Ну що є, чоловіче добрий?

Він каже:

— Господи Боже, прости мене і не пусти вже на ту землю. Лиши мене тут, щоб я вже тут доживав віка. Баба моя таке забагла, що такого нема ніде, і дерево рубає. Я лиш що не впав.

А Бог йому каже:

— Я це все знаю. Але ти йди на землю. Спускайся цим деревом, і спустишся над таким місцем, що ти там сам собі будеш жити. Не будеш ні паном, ні царем, лиш собі будеш добре жити. А як хоч видіти, що є з твоєю бабою, піди на те місце, де була твоя хата, де було те все царство, і подивишся, що там буде.

Подякував він Богові файно і спускається на долину. Спустився він в чуже село, межи чужі люди. Не знав, де він є, але його там здибали і сказали йому:

— Це буде твоя хата, ти тут будеш жити. Це буде твоє поле, ти будеш тут працювати і межи нами жити.

Через деякий час він захотів піти подивитися на своє старе місце. Привізся він туди на конях і побачив, що там лиш купа попелу, а на місці того дерева була яма. Він подивився на то і поставив там хрест, ніби на могилі. А жінка його десь поділась. Він перехрестився і сказав:

— Господи Боже, буду заказувати всім людям на світі, щоби не були зажерливі, захланні, щоби дякували Богу за життя, за здоров’я. Аби не прагли люди захопити світ, бо з того всього стає нічого.

Один дідо носив міхом білу глину для біління хат. Іде він з міхом, а при дорозі стоїть чоловік у бороді, у волоссі довгім. Придивився він до того чоловіка, а то був Бог. Він питає діда:

— Що би ти хотів, діду?

Каже дідо:

— Коби то кінь був та й візок, щоби я не ніс цю глину на плечах.

Іде дідо з глиною далі, дивиться: пасеться коник, та й візок малий стоїть. Так зрадувався дідо. Поклав глину на візок, впряг коня та й поїхав. Їде він, дивиться, стоїть знов той чоловік у бороді й волоссі довгім. Вклонився дідо тому чоловікові, а той питає:

— Добре тобі, діду?

— Добре.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Хотів би бути попом.

Їде він далі. Просто церкви плачуть люди — умер піп, і треба попа.

— Ти би не був, чоловіче, попом?

— Та буду, — каже.

— Як будеш, то вже перебирай роботу.

І приймили його на парафію. Ідуть жінки сповідатися, несуть парастаси, несуть гроші. Все, що треба, в нього є — і гроші, і честь є. Їхав він когось сповідати, і стрічає його знов чоловік з бородою.

— Що, — каже, — добре тобі?

— Добре, — каже дідо.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Я би ще хотів бути владикою.

І сталося так, що приймили його на ту диєцезію і він став владикою. Вже до нього приходять попи, на колінах ідуть до нього, цілують його в перстень. Він уже як король межи попами.

Їхав він одного разу на контролю по парафіях, і стрічає його той чоловік з бородою знов. Пізнав владика його, вклонився йому.

— Добре тобі? — питає його старий чоловік.

Каже він:

— Добре.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Та хотів би ще бути папою римським.

— Буде так, як хочеш.

І запросили всіх владик на собор, і впала така рада, і видвигнули цього владику на папу римського. Уже він на цілий світ владика над усіма владиками, над усіма попами, і їздить він уже не парою коней, а повозом, і штири пари коней в нім.

І стрічає його одного разу той чоловік з бородою.