Той же мовив їм:

— Е, не самому Богові, а святителю його Миколі!

Вони ж мовили йому:

— Хоч не Богові їхньому, так слузі його! Не відаєш хіба, який великий є Бог руський і які дивні чудеса він творить? То й слуги його великі. Не тільки сам чинить преславні діла, але й ті слуги його. Хоч яка біда од нас буває їм, а кажуть: «За гріхи наші Бог не помагає нам». А якби їм поміг, то ні єдиного з нас не зосталося б од них! Ти ж не побоявся Бога їхнього і святителя того і, бач, що собі придбав єси! Як нині не поїдеш з викупом на Русь, то йди собі од нас, і сам один згинь, щоб і ми з тобою кари не прийняли.

І злякався половчин той, таке почувши од них, і, не гаючись, повелів рабам своїм спорядитися і стадо коней одлучити, щоб ними дати викуп, і мале стадце до того прилучити, щоб дати за поруку святому Миколі, аби вже не мучив його; був бо він багатий дуже.

І так невдовзі поїхав на Русь із кіньми тими, і не тільки викуп пригнав панові своєму, але й над те, боячись поручника свого, нашого поборника і великого помічника, святого Миколу.

Коли ж пригнав усе те до города Києва, то не їхав до двору, де було сидів у пана того, а їхав спершу до церкви святого Миколи, де було дано поруку за нього, і, злізши з коня оддалік, пішки прийшов, за собою ведучи мале стадце оте коней, і, ввійшовши в притвор, узрів ікону ту святого Миколи і, зі сльозами впавши на землю, мовив:

— Не муч мене, пане, мій поручнику, святителю Миколо! Ось викуп увесь пригнав я християнину твоєму і тобі дещицю невелику за поруку, аби не гнівався на мене за те, що я хотів обдурити вас, недобре було мені.

І се вимовивши і коні оддавши ієреєві тої церкви, поїхав до пана свойого і, пригнавши на двір його більше стадо коней, поклонившись, мовить йому:

— Ось викуп мій, пане, а у поручника був уже!

І розказав йому все, що було з ним, по порядку.

Християнин же той, се почувши і побачивши, жахнувся серцем і здивувався з преславного сього чуда і, зразу вставши, пішов до церкви святого Миколи і, припавши перед образом його, багато сліз пролив, хвалячи милосердя його і кажучи:

— Що тобі принесу, святителю Божий, за все, що мені воздав, недостойному рабу твойому? Твоїми бо дарами увесь єсмь багатий!

І таку не раз сотворивши молитву в святій церкві його, пішов додому і скликав увесь рід свій, і плем’я, і друзів, і сусідів своїх, кажучи:

— Радіймо, що явив милість свою на мені, убогому, святитель Христів Миколай!

І розказав їм усе по порядку, що сотворилося з половчином. Вони ж усі, почувши се, наче єдиними устами, воздали хвалу Богові, кажучи:

— Дивен Бог у Своїх, творячи чудеса через святих Своїх!

Боголюбивий же муж той сотворив празник чесний святому Миколі, як те в пам’ять його годиться творити: із всеношним стоянням і співом; попів же і монахів на обід зізвав і старців милостинею наділив.

Якось святого Миколая і святого Касіяна послали з раю відвідати землю. І побачили вони одного разу на дорозі бідного селянина, віз якого, навантажений сіном, глибоко застряг в болоті і який робив безплідні зусилля, примушуючи свого коня зрушити з місця.

— Підемо, поможемо добрій людині, — запропонував святий Миколай.

— Борони, Боже, — відповів святий Касіян, — я боюсь забруднити свою хламиду.

— Ну, тоді почекай мене або краще йди собі без мене своєю дорогою, — сказав святий Миколай, — і, сміливо зайшовши в болото, хутенько допоміг чоловікові витягнути воза з колії.

Коли, впоравшись із цією роботою, святий Миколай наздогнав свого товариша, то був увесь в багнюці, а брудна й розірвана хламида його нагадувала лахміття бідняка.

Великим було здивування святого Петра, коли він побачив його в такому вигляді біля воріт раю.

— Ох, хто ж то тебе так забруднив? — спитав він його.

Святий Миколай розповів, чому так сталось.

— А ти, — спитав святий Петро святого Касіяна, — хіба не був там із ним?

— Аякже, але я не маю звички встрявати у те, що мене не стосується, і перш за все я подумав, щоб не вимазати непорочну білизну моєї хламиди.

— Так ось, — сказав святий Петро, — тебе, святий Миколаю, за те, що не побоявся забруднитися, виручаючи ближнього з біди, віднині будуть святкувати два рази на рік і ти будеш в очах у всієї святої Русі найбільшим після мене. А ти, святий Касіяне, задовільнись непорочною білизною своєї хламиди, а святкувати тебе будуть лише у високосний рік — раз в чотири роки.

Одна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:

— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.

Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.

Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:

— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.

За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:

— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).

Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:

— Слава Ісусу Христу!

На теє йому відповіли:

— А пан де, що ти сам приходиш?

А той Івась питає:

— Який пан?

А вони йому кажуть:

— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.

А він каже:

— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?

— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав.

Аж ту за маленьку хвилю прилітає той людоїд та й каже:

— А ти ту що робиш?

А Івась каже:

— Аво заблудив та й виджу, що світиться, та вступив підночувати.

На теє каже людоїд:

— Добре, я тебе підночую.

І зараз взяв ланцюг та його припняв, тоді запалив у печі і наклав дров. Дрова горять, аж як добре нагоріло, то людоїд взяв хлопця, котрий був найтлустіший, зарізав і кинув у вогонь, а сам взяв коновку, пішов приніс води. Коли хлопець спікся — той як сів, як зачав м’ясо їсти, то іно ноги зоставив на рано на снідання і цілу коновку води випив. Тоді перевернувся на землі і незабаром захропів на всю хату.

Тоді Івась виймає від баби зілля і приклав до свого ланцюга і на диво ланцюг розмикається. Тоді притулив до другого — і той зостав відімкнений. Тоді приступив до третього — і той зостав відімкнений. Та й каже до тих: