Далі б’ють.

— Ну вже, вже віддам, лиш не бийте мене.

Віддала той столик.

— Ступку віддай!

— Та я не брала ступки, то… то…

— Віддай ступку!

А ті не перестають бити, далі б’ють. І вибили добре бабу, і вона віддала й ступку. І ту сумку віддала. Її вже так збили, що вона ледве дихала.

Приходить він додому, а брати питають:

— Ну, яку ти там штуку маєш? Що ти навчився?

А він поставив столик та й питає:

— Твій столик тото?

А той дивиться, дивиться.

— Та такий цей столик, як мій був.

— Ну-ну, попробуй. То твій.

Постукав він по столику і сказав:

— Столику, розкрийся!

Столик розкрився. Уже все є їсти й пити. О-о-о, всі втішилися.

— Ну-ну, а тота ступа твоя?

— Та подібна, як тота була.

— Попробуй.

Він постукав по ступці, і почали випадати гроші. Та й вже вони мають усе, що треба. А той їм каже:

— Ну, маєте вже все. Я вже відвоював тобі столик, а тобі ступку. Ви живіть тут, а я собі йду далі.

І не признається він їм, що має такі сумки. Каже:

— Я йду, може, ще щось здобуду.

І поклонився їм та й пішов. Та й іде він, та й іде. І приходить у місто, таке, як Львів або Київ. Зайшов у ресторан, сказав дати собі пити і їсти. А напроти того ресторану великий дім. Він питає:

— А чий тото дім такий прекрасний? Я виджу, що гейби там ніхто не мешкає.

— Так, — кажуть, — один пан збудував той дім, але в нім ніхто не може мешкати.

— А чому?

— Бо там, — кажуть, — якась нечиста сила є, скоро зробиться ніч, як там починаються крики, свисти, музика. І ніхто там не може висидіти.

— А далеко властитель того дому проживає?

— Та ні, недалеко.

— Ану коби ви його закликали, я би з ним поговорив.

Закликали того пана.

— Та що дасте, як я вам той дім очищу?

— Що? Зробим так — наполовину. Половина дому мені, а половина тобі.

— Добре, ви запровадьте мене туди.

Той запровадив його у помешкання, він двері закрив, ляг собі на диван та й лежить. Коли чує такий рух, свист, музику, крик, скакання. І щораз ближче до нього підходить.

— Ану вставай, будемо танцювати.

— Я не вмію танцювати.

— Ми тебе научимо. Вставай.

— Я не хочу.

Вони його стали стягувати. А він тоді сумку наставив.

— Ану до торби!

І тоті всі чорти скочили в торбу. Один за другим скачуть і скачуть. А один був кривий, той скочив послідній. Та й не в торбу скочив, а в бік та в двері. Та й утік, не попав у торбу. А ті всі попали. Він тоді торбу затягнув, зав’язав і до тої другої сумки сказав:

— Ану молотіть ту сумку!

Ох як вискочили тоті два з сумки, як зачали тоту торбу молотити. Чорти в торбі вертяться, скачуть, пищать. А ті не питаються, б’ють! Так б’ють, що чорти в сумці затихли, вже не рухалися. Він тоді виніс то в сумці надвір, висипав ті кості, ляг та й далі спить.

Зробився день, пан думає, що той уже не жиє. А він собі здоровий лежить. Приходить пан, подивився, а він лежить собі.

— Ну, як спалося?

— Добре спалося.

А пан не вірить.

— Добре. Як ви мені не вірите, то переночуймо разом.

Пішли вони обидва в той дім на ніч, полягали спати. І спокійнісінько було. Ні шуму, ні крику жодного — нічого.

— Ну що? — питає ранком хлопець пана.

— Та нічого, яка згода в нас була, так і зробимо. Я свого слова не касую, половина дому моя, а половина ваша.

А він говорить:

— Знаєте, що? Наразі мені будинку не треба, ви жийте собі на здоров’я самі, а як мені колись буде треба, то я прийду. Я думаю, що ми не будемо з вами сваритися?

— Нє.

І він забрався, пішов далі. І зайшов у якесь столичне місто. Там якийсь король мешкав. У того короля була хвора донька. Хворіла вона, і де які лікарі були, всі приходили, і ніхто не знав ліку. Не могли її вилікувати. До того дійшло, що вона вже вмирає.

Він зайшов до того міста, пішов у їдальню, їсть і питається:

— Як тут у вас, що чувати?

А йому кажуть:

— У нашого короля донька хвора. І нема їй ліку, ніхто не може вилікувати. Багато лікарів було, і ніхто не може дати їй раду.

— Ану заведіть мене до неї.

Завели вони його до короля.

— Оцей чоловік береться лікувати вашу доньку.

Король каже:

— Добре. Як ти вилікуєш мою доньку, я готовий тобі половину мого маєтку дати. А не вилікуєш, то біда тобі буде.

— Добре, заведіть мене до неї.

Вони його там завели, він дивиться, дівчина лежить і коли-не-коли трошки дихне. Він каже:

— Щоб сюди ніхто не заходив, доки я не закличу. Щоби не перешкоджали її лікувати.

І сидить він там коло неї, дивиться. Нараз приходить Смерть. Прийшла до ліжка і каже до королівської доньки:

— Я прийшла по душу твою.

А він розкрив свою сумку.

— Ану до торби!

І Смерть шусть до торби, а він затягнув торбу шнурком, і все. І вже сидить, не відходить звідтам, доки вона не буде здорова.

Він собі спокійнісінько там жиє, вони його годують. Виспиться, файно попоїсть — все добре. А царівна стала помаленьку-помаленьку ходити, приходити до себе. Вже сидить собі в ліжку, зачала говорити, їсти. І вже зачинає добре ходити. Та й стала цілком здорова.

Король питає його:

— Ну, що ти хочеш? Чим би я нагородив тебе?

— Дайте мені, — каже, — одну кімнату, щоби я мав де переспати.

— Я тобі можу дати не кімнату, а дім відповідний, щоб ти жив, як пан.

— Не хочу, мені того не треба. Дайте мені кімнатку маленьку. Я свою торбу покладу в кут, а сам буду ходити, де схочу.

І Смерть у тій кімнатці сидить, а люди не вмирають. Народу намножилося. І сниться йому, що прийшов святий Петро й каже:

— Випусти Смерть! Бо, дивись, народу намножилося, що немає на людей місця.

І він тоді нагадав, що Смерть у торбі сидить. Він пішов туди, сумку розв’язав, а Смерть як вискочить. Та й пішла, зачала свою роботу продовжувати. А за нього та й забула. Треба було вже й до нього піти. Він уже й сам не радий, що Смерть не приходить.

Святий Петро просить Смерть:

– Іди вже по його душу.

— Та де, я не піду.

Боїться його Смерть. А потому поволі-поволі прийшла й по його душу. І його забирає. І куди його душу дати? До пекла. Привела його Смерть до пекла. А чорти як увиділи його в пеклі, і пустилися тікати. Все розбіглося, лиш він лишився. А той кривий чорт, що тоді втік, увидів його та й каже:

— То ти мене вже й тут найшов?

І той втік.

Та й він там лишився. Та й ходить по пеклі. І нема чортів, і нема в пеклі жодного порядку.

Святий Петро просить:

— Господи, — каже, — забери його до себе.

Він приходить до раю, а Бог каже:

– Іди, чоловіче, звідкись прийшов, туди йди.

Та й скинув його Бог на землю, і не знаю, що там з ним сталося. Чи ще жиє, чи не жиє, не знаю.

Здавна люди і влітку, і взимку їздили тільки на санях. Ще не було майстра, який би воза вигадав. Якось і каже Бог Петру та Павлу:

— Як маєте без діла з кутка в куток тинятися, то йдіть та пошукайте такого майстра, який міг би воза для людей змайструвати.

Пішли святі у світ. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть третій. Запитують людей, чи не бачили такого майстра, що здатний віз змайструвати?

— Ні, — відповідають люди. — Не бачили.

Може, аж на п’ятий день прийшли вони на болото, дивляться, а там хатинка обдерта, двері вибиті, вікна перекошені. А з хатки такий стукіт та гуркіт лине, що аж дерева тремтять.

Хотіли було святі тікати, але трохи страх минувся, то й кажуть один одному:

— Чого нам тікати, як нас сам Бог на землю послав. Зайдемо та подивимося, хто це на увесь ліс веремію вчинив.

Заходять в хатку, дивляться, а там стоїть віз на колесах, а біля нього чорт порається та щось собі під носа мугиче. Хоче нечистий воза з хати витягти і не може, не проходить у двері.

Побачили таке Петро й Павло і запитують:

— А що це ти, нечистий, робиш?