— А в кого він стоїть?

— Він десь поїхав. Повернеться — скажу.

Ще не розвіявся дим від цигарок, як двері знов прочинились і в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осіннього бадьорого вітру. Від нього у Марусі горіли матові щоки, на які дражливо спадали чорненькі кучерики, а круглі сірі очі вигравали переблисками. Побачивши Гордія Байду, вона здивовано звела тоненькі брови.

— А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордію! Здрастуйте, Петрівно!

— Здоров, здоров, дочко. Чи по сусідству живеш?

Маруся зніяковіла, повела плечем і ніби вперше помітила, що на кофті є поли, а на них ріжечки.

— Ніде солі не дістану, хоч би пучку.

Харита витерла пальцями кутики губ і обласкала її добрими очима.

— Здоров, доню. Вона, спасибі їй, частенько мене навідувала. Посидимо, посумуємо, поплачемо разом — воно й веселіше стане.

Маруся гнула-розгинала між пальцями ріжечок поли.

— Може, про наших що-небудь чули?

— Про наших? — Байда кивнув головою, й посмішка скотилась по вусах. — Не там же я, дочко, був, де ти думаєш.

Вона ще більше зашарілась і вже не підіймала очей, прикритих довгими віями.

— Ви знову вибшником підете в шахту?

— Мабуть! — Байда наморщив чоло. — Мабуть!

— А ви бачили такі книжки, що комісари читають?

— Комісари? А тобі навіщо такі книжки?

Почуваючи, як спалахнули не тільки щоки, а й вуха, дівчина прудко кинулася до дверей:

— Прощавайте!

— Ти ж солі питала!

Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.

— Все про Клима перепитує, — хитнула їй услід Харита.

— Гарна дівчина, алюрна. Працює?

— Та працює. Почула від Митька Куцого, що Клима на комісара наставлено, зажурилася. Бачу, дівчина щось носить на серці. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж — в'язне до дівчини. Питаю: «Що тобі, дочко?» — «Куди мені, — каже, — темній, думати про комісарів». — «А ти почитай, — кажу їй, — книжку. Клим, бувало, і не їсть і не п'є, та все у ту книжку носом». Так то тільки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справді на вченіє пішла. Удень-то знаю, що на шахті працює.

Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.

Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.

— Ільку, Ільку!

На його голос ніхто не обізвався, тільки в хатинці зарипіло ліжко під Харитою, і вона зітхнула. Повз віконце хтось пройшов, обережно ступаючи, і причаївся. Байда згадав слова Семена Сухого: «Шпигунство розвелось у нас». Він затаїв дух. На шахті невтомно чохкав паровик і знову нагадував йому про потребу «стріляти» роботу. Потім відчинилось віконце, і в нього вліз непомірно більший за віконце хитрий і улесливий Задоя.

Зіскочивши зі столу на короткі ноги, він присів на ліжко і, хитро підморгуючи, почав говорити:

— Даремно ти, Гордію, не погодився ото на предложеніє Сивокоза. От я, напримір, побалакаю з ним, хто про що думає, дивись — і упряжечка набігла. Дурень думкою багатіє, на всякі революції надіється, а мене ще батько колись учив: «Хочеш бути зверху, клади другого під спід». А то ще дід казав: «Покірне телятко дві матки ссе». Старі люди мудрі були. У нас на селі урядник ручку мені подавав, а чому? Бо користь від мене мав: усіх забастовщиків з ним вивели. А стукнула війна, і він мене не забув: «Іди, — каже, — Задоя, на шахти, там усі воєннозобов'язані, а то інакше на війну заберуть. А хочеш, до поліції поступай». Поліція, звичайно, діло чисте. Тільки в революцію легко могли й ухекати. А кому була потрібна ця революція? Мені? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стіл не сідав. І цареві був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: «Геть старий режим!» Хіба нам погано жилося за старого режиму? Тобі, приміром, Гордію, хіба погано раніше жилося, що ти невдовольствіє показуєш?

— Як мені жилося раніше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.

І він почав розповідати:

— Служив колись я на шахті Биковенка, може, чув, біля Гришиного. Шахтар на цій шахті був усе більше безпаспортний. Звідкіля такі виходили? Не знаю. Сам-то я із села прийшов: продав отакому ж жмикрутові, як ти, наділ на подушне і пішов світ заочі. На шахті Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентія Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очі ніби осокою прорізані. Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.

«Найняв я тебе, — каже, — Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, — підморгує й підносить повну склянку горілки. — Ану, — каже, — хильни». — Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.

«Ну, а тепер, — каже, — давай порахуємось». — А в мене від горілки душа вже танцює.

«Штани ти брав?» — Штани я справді брав.

«Чуні брав?» — І чуні брав.

Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.

«А семигривеника я тобі позичав?» — Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.

«Здається, — кажу, — не семигривеника».

«Те, що здається, ще не факт», — каже. І ще кісточку на рахівниці — кидь.

«А шість раз по двадцять, — і клацає під горлом пальцем. — Було таке?»

«Може, й було».

«Було, було», — каже. І ще кісточку — кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! «Ex, — думаю, — за віщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентій Петрович ще привітніше:

«Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?»

І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.

«Давай!» — І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.

«От усі ви такі, — каже, — а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?»

«Потрібні гроші. Жінка, — кажу, — гола, сам голий».

«Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш».

«Відроблю, — кажу, — Оксентію Петровичу!» — Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.

«Бери, чортяко, останні, тільки діставай!»

«Та де вже наше не пропадало, — каже. — Не можу, — каже, — я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка».

«Пошукати тільки такої», — думаємо про себе.

А він уже дістає іще четвертину.

«Підходьте по черзі».

Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:

«А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок».

Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби — ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика «цибуля» перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:

«А я вже нарахував годину!»

Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:

«Ти навчися попереду хоч до десяти лічити».

Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати: