— Отам, у Микитиній хаті, — продовжував голова споживчого товариства, — і цукерки, і горіхи наші зоставили слід. Дітей ними Микитиних зацитькував.

Гордій Байда сукав між пальцями вуса. Довго затримуватися в Рубанівці йому не випадало. Треба було скоріше ховати товариша Безуглого й рушати, щоб уночі як сніг на голову впасти на станцію Іловайську. Бо ж на нього чекають якраз у протилежному боці — на маріупольській колії. Проте випадок з бандитизмом треба було теж ліквідувати на очах усього загону й села, і ліквідувати так, щоб уже ні в кого більше не було бажання плямувати червоних партизанів.

— Скликай, товаришу Духота, мітинг, — сказав він безапеляційно.

У цей час надійшов Микита з перев'язаною рукою. Вигляд у нього був жалюгідний. У ньому клекотів гнів проти такої наруги, і не від білих — від них вони вже звикли до таких вчинків, — а від своїх, з ким він цю ніч лежав поруч у розстрільні.

— Не чіпали б жінки, то грець його бери з барахлом, а то людину скалічили.

Хто це зробив, вона, звичайно, не могла тепер уже розповісти. «Партизан!» Діти теж поперелякувались: у машкарі прийшов. Вони там белькочуть, що ніби схожий на того, що стояв на постої, і він несміливо зиркнув на Байду.

— Тільки на дітей хіба можна звірятися.

Те, що трапилось потім, було найбільшою несподіванкою для Гордія Байди.

На мітингу збиті в купу і рубанівці, і калинівці дратувалися з довгої промови Гриця Духоти, партизани вимагали негайної кари злодіям — і кари суворої. Гордій Байда говорив коротко. Він відчував ніби особисту образу і наперед був непохитний у своїй волі.

— За барахольство у нас має бути одна кара, — і ляснув рукою по кобурі з наганом, — штаб Духоніна!

Але кого карати, було невідомо.

Біля Гриця Духоти стояла, похнюпивши голову, Маруся. Від хвилювання щоки її вкрилися червоними плямами. Кілька разів вона ставала навшпиньки, когось шукаючи серед сотень голів своїми сірими очима, що зробились колючі й холодні. Зустрівшись з її поглядом, Ілько враз затривожився, сполотнів, втяг голову у плечі і мимохіть ступив назад.

— Ну що, винуватих немає? — запитав на гурт Байда. — Так ось що: з місця не рушимо, доки не викриємо злодіїв!

Запанувала моторошна тиша. Всі винувато потупились. Тільки Маруся, спалахнувши, хутко заговорила щось Грицеві Духоті на вухо. Від кожного її слова у того витягалося обличчя, а коли вона простягла йому щось у руці, Духота зненацька вигукнув, навіть розставивши руки, ніби хотів затримати людей, які і без цього не думали розходитися:

— Стійте! — і знову похапцем почав говорити то з Марусею, то з Микитою. Той, побачивши, що ниточка і без нього дійшла вже до клубочка, заговорив тепер охоче: перстень він пізнав, бо знизу була літера «Ф».

— «Феня», жінку так мою звати.

Гордій Байда зиркнув насторожено в їх бік.

— Може, на кого думаєте, то кажіть. Сонце сідає.

Тепер Маруся мусила сказати, у кого був цей перстень.

Хто цей злодій. Вона зиркнула в натовп. Ілько все ще стояв на тому ж місці і збентежено дивився на Марусю. Трохи далі Василь Моренко чомусь тяг до Байди Гараська. Той упирався, але мовчки. Гордій Байда знову зиркнув на неї допитливо й нетерпляче.

Маруся переломила між пальцями соломинку й одним видихом сказала:

— Питайте у Ілька! — І, думаючи, що її не почули, ще раз повторила: — Перстень був у Ілька.

Гордій Байда смикнув головою і потім, ніби прислухаючись до чогось далекого, але тривожного, завмер, вдруге сіпнув головою:

— У Ілька, кажеш? Мій Ілько? Ти що, дівко, з глузду з'їхала?

Маруся від образи почервоніла:

— Сам мені в кишеню поклав. Тільки зараз намацала, — і простягла до Байди золоту каблучку. — А вона Микитиної жінки.

Байда заморгав очима, поводячи головою, ніби в нього заболіли м'язи.

— Та ти справді? А не в офіцера якого?

— Микита ж пізнав.

Микита пристукнув дерев'яною ногою і винувато кивнув головою:

— Фійоною мою жінку звати. Та цур йому.

— Так я, значить, бандита породив? — підвищуючи голос, почав випростовуватися Байда. — Де він?

І в голосі, і в тому, як він повільно набирав у груди повітря, передчувалась гроза. Передні, хто чув цю розмову, чекаючи на удар грому, принишкли, потупились. Але позаду почулися враз спочатку приглушені, а потім голосніші вигуки:

— Держи його, ось він, ось! — Всі повернулися в той бік. В одному місці люди збилися докупи.

Гордій Байда мовчки ступив уперед. Натовп під важким його поглядом розступився.

Коли Байда зупинився, перед ним, ногами вперед, висів на руках у рубанівських робітників оскаженілий Гарасько. Василь Моренко вивертав йому кишені. На землю сипались цукерки, горіхи й пряники. У другій руці у Василя було вже повно гаманців, годинників і золотих хрестиків.

Гордій Байда повільно розстебнув кобуру, витяг наган і відхилив рукою Моренка. Засліплений пострілом, Гарасько упав на розсипані цукерки.

Байда глянув навколо.

Із нагана тоненькою спіралькою крутився димок. Палець, товстий, вузлуватий, все ще лежав на курку. Байда крикнув уже на всі груди, роздратовано, нетерпляче:

— Ільку!

Над натовпом тонко співали комарі, та з поля долітали трелі жайворонка. Через майдан полетіли перші хрущі до зелених верб, на вишневі садки. Заходив вечір.

На поклик ніхто не обзивався.

День і дві ночі Ілько блукав степом і вдосвіта прибився до Калинівки. Він знав крутий батьків норов і, збагнувши, що в нього був крадений перстень, не чекав, доки його схоплять за комір, як Гараська. Полохливий Гарасько все може звернути на нього. І збентежений Ілько про всякий випадок позадкував до рівчака. Він думав пересидіти тут, доки розійдеться мітинг, а потім розкаже, де взяв перстень, батько, може, поскубе наодинці, і на цьому минеться.

З натовпу чути було верещання спійманого Гараська, потім розлігся постріл і Гараська не стало чути. Тепер батько не буде панькатись. У Ілька тільки від такої думки похололо тіло. Увага всіх присутніх була прикута до пострілу, і він непомітно вислизнув з майдану на шахту.

У балці чорніла збойка. Гнаний страхом перед батьковим гнівом, Ілько, злодійкувато озираючись, збіг у балку і сховався за купу позеленілої цегли. Але й тут йому здавалося, що він у всіх на очах. Тоді він на животі підповз до старої шахти. Ляда була відкрита, униз вела драбина. Він схопився за щаблі і сповз у темний вогкий колодязь.

Думаючи спочатку заховатись тільки від роздратованого батька, зараз перевівши дух, Ілько зрозумів — тепер йому можуть не повірити. Гарасько мертвий. Скажуть: на нього все тепер можна звертати. Він не може тепер показатися на очі не тільки батькові чи партизанам, а й рубанівцям. А щоб утекти непомітно, треба пересидіти тут до ночі.

Але надворі ще сяяло сонце, і Ілько почав обдумувати своє становище. Винна у всьому була Маруся, якій він подарував перстень і яка, напевно, розповіла про все батькові. Невже вона могла подумати так погано про нього? Ілька взяло зло. Він ненавидів уже Марусю всім своїм єством.

Нагнічуючи себе зненавистю, Ілько вигадував на її голову найлютіші кари. Знизу тягло холодним протягом. Він почав уже цокотіти зубами, але над головою все ще сіріло світло: на-гора все ще тягся день. Ілька почав уже мучити голод.

Гадаючи знайти якусь крихту, він почав нишпорити по кишенях шинелі. Крихт не знайшов, а наткнувся на кисет з тютюном. У другій кишені були сірники. Не було тільки паперу. Але в спідній кишені шинелі він намацав якийсь слизький, обтертий папірець, відірвав від нього шматок, скрутив цигарку й запалив.

При світлі сірника Ілько побачив на цигарці якісь літери, але дим махорки був такий їдкий і гострий, що Ілько закашлявся і з серцем кинув її в провалля. Решту папірця всунув у кисет і почав обдумувати свій стан. У цей час почулись якісь глухі удари, ніби на бляшаний дах посипалось каміння. Ілько догадався, що це ховали Безуглого і над ямою стріляли партизани. Значить, загін зараз піде і він залишиться тут один. Почуття незаслуженої образи й сиротливості огорнуло його. Спазми здушили йому горло.