У вікнах довкола майдану замиготіли каганці, на дворах, панічно вигукуючи, заметушилися солдати, декілька вже вихопилося на майдані і, стріляючи навмання, бігли, самі, мабуть, не знаючи куди. Хтось, напевне, вже зустрівся з кулею і стогнав. Байда знову вихопив гранату, і вона роздерла темряву серед гармат, де вже злякано хропли коні. Стрілянина збільшувалась. Вона знялась уже і в інших кінцях села.

Під кулями на батареї стояв лемент і панічний крик. Втягнутий у завулок кулемет тепер поливав вогнем темний майдан, на якому гриміли вже залізними стельвагами, намагаючись вихопити батарею в більш безпечне місце. Нараз по вулиці, яка перетинала завулок, заклацали підкови, і Байда не встиг обернутися, як просто на нього вихопився кінний загін. Мабуть, на хвилину припустивши, що це своя розвідка, Гордій Байда навіть голосно запитав: «Василь?» Але у відповідь вершник закричав щось зовсім незрозуміле. В ту ж хвилину просто коням під ноги полетіла граната.

Ілько побачив, як на розі вузького завулка коні, збиті в купу, збилися над стовпом вогню і, гублячи вершників, шарахнули назад. Вслід їм Люй Лі навів кулемет.

Коли темні вулиці сповнилися панічним криком, безладними командами і такими ж пострілами, кінським тупотом і гуркотом коліс, партизани враз припинили вогонь і знову, скрадаючись під парканами, рушили назад, а на майдан уже наступала окремими командами піхота білих. З другого кінця свої ж зустрічали її вогнем. По головній вулиці, грюкаючи щитами й колесами, тікала батарея. Ілько вже не розбирав дороги, він тільки знав, що треба бігти в бік заводу. Перед очима раз по раз миготіли спалахи від пострілів. При світлі одного з таких спалахів десь під хатою він несподівано пізнав Гараська. Через плече в нього висіли чоботи, хоч сам він був озутий, у руках теж було якесь шмаття.

— Гараську, чого ти тут? Де наші?

Гарасько залишався в другому загоні, який мав бути десь в іншому місці.

— Мабуть, усіх перебили!

— Біжи за нами!

— Біжи, коли тобі хочеться. Дурний би я був, тепер саме лахва. Ось, диви! — Він почав розгортати перед Ільком купу шмаття, в якому щось бряжчало. Ілько, помітивши, що вже відстав від своїх, переполошився, але кортіло й подивитися. Він нетерпляче затупцяв на місці.

— Покажи. Гаманець? З грішми?

— Спрашуєш! Цілкашів — во!

— Де ти дістав?

— А вбитих скільки!

Звечора Гарасько програв Ількові в карти чимало грошей, але платити йому було нічим, і враз він сказав:

— Хочеш, зараз віддам увесь свій борг?

— Давай!

Гарасько висипав йому в жменю кілька срібних, між ними була й якась каблучка. Ще й цукерок додав. У цей час, від когось відстрілюючись, просто на них вискочило з-за рогу двоє в довгих шинелях. Ілько схопився за гвинтівку й вистрелив. Один захитався і впав на дорогу, другий прожогом кинувся по завулку навтьоки.

— Бий їх, Гараську!

Але Гараська вже не було. Стрілянина довкола збільшилась, фронт ніби пересунувся у цей бік, хоч і біля майдану, навіть по другий бік бруківки, стрілянина теж не вгавала, уже навіть цокотіли кулемети.

Відставши від своїх, покинутий Гараськом, один у чужому селі серед білих, Ілько подумав, що тепер він уже загине. У нього аж похололо тіло. З відчаю він уже не додержувався обережності, а побіг просто серединою вулиці. Попереду, чути було, хтось тікав, розбризкуючи болото. Він, не зупиняючись, вистрелив навздогін. У самому пострілі, у звукові пострілу, у спалахові вогню, після якого він уже довкола нічого не бачив, було щось підбадьорююче, щось схоже на крик, яким діти намагаються відігнати від себе страх, тому Ілько, поклавши раз палець на курок, уже не міг його зняти, аж доки не вистріляв усіх патронів.

Оглушений і засліплений своїми ж пострілами, Ілько вже не чув, чи бігли ще солдати поперед нього, чи ні, не бачив — дорогою він біжить чи вже полем. Зупинився, тільки почувши своє ім'я.

— Сюди, Ільку! Це ти такого тарараму наробив?

Перед ним стояв батько.

— Герой який! Не знаєш, що так можна було і в руки їм попастись. У бою треба увесь час товаришів з очей не спускати.

Ілько не обмовився жодним словом, чому він відстав, тільки спитав:

— А Гараська нема?

— З Безуглим ходив. З ним і повернеться.

Напасти на Юр'ївку партизанів примусила нестача провізії, а головним чином набоїв для гвинтівок. Розвідка вивідала, де були склади. На них і мусив напасти Безуглий зі своєю групою партизанів, а Байда з іншими — відтягти увагу ворога до майдану. Вони вели вогонь, аж доки зв'язківець доповів, що Безуглий уже здобув і борошна, і консервів, і набоїв.

Тепер Байда, прикриваючи Безуглого, чекав, доки партизани з провізією відійдуть якомога далі. Нарешті прибіг другий зв'язківець.

— Товаришу командир, — викрикнув він голосніше, ніж треба, — Безуглого вбито!

— Що ти сказав? — навіть не повірив Байда. — Може, тільки поранило?

— На смерть! Зовсім уже відійшли, і враз десь хтось стрельнув, він схопився за серце і впав.

— Рушай! — гукнув Байда, теж, мабуть, забувши про те, що ворог близько.

В яру вони наздогнали партизанів, обтяжених лантухами й скриньками. Попереду на схрещених гвинтівках несли вже бездиханного Безуглого. Байда зняв шапку і, похитавши головою, сказав:

— Вічна тобі пам'ять, товаришу Безуглий! Тихий був ти, тихо й помер.

Збоку на скіпчику сидів Омелян. Маруся навпомацки перев'язувала йому білою полотниною ногу. Пахло йодом.

— І тебе? — тривожно запитав Байда.

— Теж якась заблукана чмокнула. — Він висмикнув із Марусиних рук ногу. — До весілля заживе. Нема, значить, уже Безуглого? Знали, кляті, в кого поцілити. У нас ще Гараська і досі нема, а у тебе як?

— Ніби ніхто не загубився, тільки Микиту з Рубанівки підранили. То був тільки без ноги, а тепер може й руки ще позбутись. Біжи, Марусю, до нього.

У селі все ще тривала стрілянина.

— Тепер самі себе тузитимуть аж до ранку. Але й нам треба, доки не розвиднілось, забиратися звідси.

Партизани, розвіваючи полами, підтюпцем пустилися до підвід, які чекали на них у балці.

У дорозі, на світанку, коли більшість партизанів клювала носами, Ілько підсів на воза, на якому їхала Маруся. Замість ватяного заяложеного піджака, на Ількові була вже довга кавалерійська шинель із слідами здертих погонів на плечах. Ілько в ній змужнів й виглядав струнким, вродливим юнаком. Маруся у стьобаній ватянці лежала на соломі, підібгавши під себе коліна. Звісивши ноги через полудрабок, збоку сиділи рядком Кіндрат Сусідка і Гнат Убогий. Обидва вони дрімали. Від Марусі й від маленької аптечки, що вона захопила з шахти, тхнуло тим специфічним духом, який живе в санітарних сумках або в госпіталях. Ілько не любив цього припаху, що нагадував йому про хворих, але зараз ніщо не могло збити його піднесеного настрою. Він був гордий і радий. Ількові хотілося поділитися з ким-небудь, хотілося, щоб його похвалили. Гарасько, повернувшись із Юр'ївки пізніше за всіх і щось від нього ховаючи, не показувався на очі. Батько на людях поводився з сином суворо, а до Марусі Ілька притягало якесь не знане ще почуття, від якого завмирало серце. Тепер він мав уже чим похвалитися, навіть по-величатися: один гнав трьох солдатів! Бачив на власні очі, як один упав. А може, й решта постріляла.

Маруся лежала з одкритими очима й замріяно дивилась у посіріле небо. Схід, підперезаний червоним поясом, готувався зустрічати сонце. Високо в небі мерехтіли голосні жайворонки і славили дрібними тактами ранок. Думки Марусі, мабуть, витали десь далеко, бо вона навіть не помітила, коли поруч з возом опинився Ілько.

— Ану посунься! — сказав він пошепки, по-змовницьки, не бажаючи розбудити зігнуті над полудрабком спини.

Маруся здивовано глянула на Ілька, який видався їй в цю хвилину надто подібним до Клима, радісно посміхнулась. Може, саме про нього й думала, але посмішка тут же погасла. Вона випросталась і звільнила місце на соломі.