Гордій Байда зняв шапку, перетяту червоною стрічкою, і поклонився в пояс. У відповідь схлипнули, потім заголосили деякі жінки.

— Збирайся, хлопці!

Плач і гомін збільшився. Байда поморщився, ніби наступив босою ногою на колючки. Гриць Духота простяг руку, збираючись щось говорити, але Гордій Байда опустив його руку і стиха сказав:

— Більше слів — більше сліз. Ану, хлопці, «яблучко» на поточний момент! — Попереду зарипіла гармонія Власова, який прийшов попрощатись з товаришами: із Платонівки до загону влилось теж немало людей. Сам Власов залишався й далі на місці. Байда зіскочив на землю, ледве не збивши з ніг Марусю, яка вже давно нетерпляче смикала його за полу. Очі, сірі й круглі, благально чекали на відповідь:

— Ти своєї-таки?

— Ви ж самі казали, хто не піде з вами…

— Ну, йди, за медицину будеш, за сестру. Скажи Кіндратові…

Вона, не дочекавшись його наказу, гайнула назад. До нього підійшов Гриць Духота і стиха щось сказав. Байда погодився, сів на коня й нетерпляче оглянувся на Хариту. Вона все ще не випускала з рук Ілька, гладила його по рукавах піджака й не переставала щось наказувати своїми блідими губами. Це робилося на людях, і Ілько, мабуть стидаючись такого з ним поводження, нарешті вивернувся з-під материних рук і сердито забубонів. Харита винувато кліпала зарошеними очима.

— Ану, бабо, — гукнув до них Байда, — не псуй мені козака!

Харита почала хутко мережити над Ільком хрестики, потім простягла вперед руки і, сповнена вщерть тугою, скам'яніла. Загін рушив у похід. Наостанку пробігла, метляючи торбою, Маруся.

У селищі запанувала тоскна тиша. Занедбана, зруйнована шахта лежала бездиханна, сумовито чорнів терикон, а біля нього стояв у тузі головатий копер. Тільки пронизливий вітер, перелітаючи через донецькі степи, на горбах крутив чорториї. Тонко й тоскно тремтіли зморщені стручки на сухотних акаціях.

Вістунами подій були перш за все втікачі, що пішки й на возах, поодинці й цілими родинами тяглися на північ в надії десь перебратися через фронт. Переходячи села й висілки, вони залишали по собі силу чуток і безнадійну тугу. В Рубанівці від утікачів довідалися, що на станції Рутченковій стоять махновці з Гуляйполя, а Юр'ївку знову захопили білі — якісь уже добровольці генерала Денікіна, і тепер розстрілюють і вішають не поодинці, а сотнями. Біля цегелень трупами вкрита земля. Цілими днями туди тягнуться люди розшукувати родичів, і багатьох віднімають уже у собак. До станції Ясинуватої вдруге підходять червоні, б'ються вони і під Макіївкою, і на станції Харцизькій, а в тилу у білих б'ється загін червоних партизанів Гордія Байди з Калинівки. Загін цей ніби пустив під укіс уже не один ешелон і не одного офіцера спровадив на той світ.

Від усіх цих чуток у Рубанівці тривога хутко обернулась у паніку. Тільки тиждень тому білі вивезли з села чотирьох шахтарів і порубали їх у балці біля шурфу, тоді рубанівці спіймали розвідку білих і розстріляли над тим же шурфом. Тепер кожну хвилину можна було сподіватися на каральний загін. Терикон, копер і естакада цілі дні були обліплені людьми. Звідти вони з надією вслухалися в канонаду, що долітала з півночі, де вночі вогненними віями моргав обрій.

— Наша, наша б'є! — вихоплювалось враз декілька голосів, зачувши далекий, мов грім, гуркіт.

— А хіба можна взнати?

У цьому найбільшим авторитетом був безногий Микита, колишній учасник Карпатського походу, що повернувся звідти на милиці.

— Більшовики як б'ють — земля гуде.

— Щоб чув шахтар і у вибої.

— А може, подають Байді звістку: тікай, мовляв, сюди!

— Чого він буде тікати, коли від нього самого тікають, аж штани зіскакують, — пишаючись із своєї обізнаності, відказував Микита безногий. — Одного разу треба було йому переправитися через залізницю, він тільки туди, а на станції під парами стоїть поїзд-броньовик. Звісно ж, розстріляє усіх до ноги, як побачить. Причаївся Байда зі своїми в ліску і сидить, а на станції сидять в буфеті офіцери з броньовика, сидять і кофейок попивають. Коли це заходить дядько з вуздечкою в руках. Дядько босий і око перев'язане. «Кофейок, — питає, — попиваєте?» — «А тобі чого тут треба? — визвірився на нього командир. — Для вас, — говорить, — отам свинюшник є. Марш звідсіля!» Дядько почухав потилицю й каже: «Про свинюшник ми знаємо, а от чи знаєте ви, що біля сьомої будки через путя якась банда переправляється?» Як схопляться офіцери та до поїзда, загули й поїхали. Дядько бачить, що про нього забули, сів собі до столу, допив їхній кофейок з франзольками, а сам усе в вікно позирає, тільки не туди, куди погнав броньовик, а зовсім у протилежний бік. Коли це тільки — сіг, сіг, сіг, мов зайці, підводи через путя. Дядько встав, вийшов за станцію і як у воду булькнув. Повертаються назад офіцери і ума не доберуть, навіщо їх дядько обдурив? Коли ж під блюдечком записка:

«Спасибі вам, офіцери, за кофейок і за франзольки.

А з будкою вийшла маленька ошибочка. Я переправився не на сьомій, а на третій будці».

…І підписався: «Гордій Байда».

— То ще не факт. — Руденькому зморщеному чоловікові кортіло теж розповісти про Байду. Боячись, щоб хтось не розпочав говорити раніше за нього, він застережливо виставив уперед руку. — Ось слухайте, що я чув. Веде раз Байда своє військо лісом, а ліс такий, що й кінця-краю не видно… Ішли вони, йшли і заблудилися. Куди не ткнуться — нетрі такі, що й носа не вб'єш. Залишив він своє військо і поїхав шукати дороги сам. Дивиться — старушка під дубочком стоїть і Богу молиться. Він до неї. Так, мовляв, і так, командир я війська більшовицького, у цьому лісі заблудився. Покажеш дорогу — землі тобі наріжу й лісу відведу, а не покажеш — голову зрубаю.

Старушка дивиться, а на ньому ніякого хреста немає, тільки печатка більшовицька. Вона й каже: «Будеш ти шукати путі-дороги тричі по п'ять літ та ще й десять, а без мене не знайдеш. Твоя земля під землею, а моя на небі. Хочеш, щоб я вивела тебе з лісу, так перехрестися…»

— А раніше! — скептично процідив крізь зуби Микита.

— Байда подумав та й каже: «Я тебе, бабо, як перехрещу нагайкою, так ти в мене й адрес забудеш!» — Розмахнувся нагайкою, коли ж гульк, а перед ним уже не баба…

— А що?

— А Божа Мати!

— Здрастуйте вам! Неначе це старий режим.

— А що ти думаєш? — заметушився руденький зморщений чоловік. — Хіба не траплялось бачити в шахті?

— З переляку.

— Ну, може, це ще не факт, але ось це вже, хресті-бог, правда. У Ростові було. Захопив Байда місто.

— Аж туди його занесло? Бреши, бреши.

— Хресті-бог, правда! Захопив він у білих місто й каже хлопцям: «Даю вам, ребята, Ростов на три дні й на три ночі, робіть з ним що хочете».

— Чув дзвін, та не знаєш, де він. То ж білі так робили!

— Ну, може, і це ще не факт. А от що дальше, то вже істинна правда. Захотілось Байді ще чимсь вознаградити своїх героїв. Бачить, у вікні генерал сидить і цілиться в нього з… того…

— З шаблі!

— А що ти думаєш! Байда це побачив, та за бомбу, та в хату, коли ж там повно офіцерів. Він на них бомбу, а сам до скрині, у скрині менша скринька. Відкриває, а в ній повно царських хрестів і медалей. Половину війська, кажуть, вознаградив Георгіївськими хрестами.

Тепер уже сміялися всі, але руденький зморщений чоловічок так і не зрозумів, із чого вони сміються.

Легенда про хоробрість і кмітливість командира Калинівського партизанського загону, певне, з'явилась після одної операції загону. Розіславши навкруги розвідників, а крім того й населення охоче давало відомості, Байда довідався про військовий ешелон і вирішив на нього напасти. Поїзд проходив через маленьку станцію вранці. Кілометрів за п'ять від станції залізнична колія пролягала через лісок. У цьому ліску й засів партизанський загін. Коли поїзд мав уже рушати зі станції, двоє в козачій формі, з карабінами в руках злізли на паровоз. Машиніст здивовано подивився на появу такої охорони.