— Це й ви гуляєте? — сказав учитель Безуглий із натовпу. — То гуляйте собі десь далі, а тут людям не до співів.

Посмішка збігла з сотникового обличчя, вуси, як чорні п'явки, зав'юнились під горбатим носом. Він, мабуть, не сподівався на такі наслідки і розгубився. Кіндрат знову висунувся з-за спин і, як уперше, задьористо спитав:

— Скажи краще, хто ви і звідкіля ви?

Сотник наморщив чоло і вже похмуро відказав:

— З цього б і починали. Козаки Мазепинського куреня. Чули, що в нас тепер Директорія? Самі тепер будемо хазяйнувати. Годі й вам на печі сидіти!

— Спасибі за раду: теплий кожух, тільки шкода — не на мене шитий! — знову вигукнув учитель Безуглий. — А ваше слово брехнею підбите! — Від обурення його очі заблищали, а на білявому обличчі спалахнули червоні плями.

— Значить, буржуї й поміщики будуть і землею, всім даною, і сердешним людом торгувати? — сказав Байда.

Сотник торкнув шпорами коня і направив на Байду:

— О, та ти, бачу, грамотний.

Шахтарі заступили йому дорогу.

— Що за шум, а драки нету? — Всередину з гармонією врізався Власов. — Кінна поліція чи стражники?

Усі голосно зареготали.

— А ми ніяк не могли опреділити!

Десь узявся штейгер Варивода і, повний щастя, припав до сотникового коліна. Сотник радий був скоріше урвати непередбачену дискусію з робітниками і охоче повів з ним розмову. Козаків теж оточили червонощокі платонівські парубки.

Наступала весна. Руді пагорки, омиті гомінкими струмочками, вже курилися ароматами незримих злаків. За останній рік сотні пар людських ніг протоптали по них сотні нових стежок. Вони, мов павутиною, вкрили Далекий Схід, Поволжя, Кубань і Україну. На кожній такій стежці не переставала точитися запекла, смертельна боротьба.

Із Калинівки найбільше стежок вело до старої виробленої шахти за селищем, яка не раз переховувала шахтарів од небезпеки. Зараз біля шахти стояли дві підводи, запряжені кіньми з розбитими ногами.

На вози забирали увесь запас патронів, ручних гранат і іншої зброї, яку протягом зими назбирав Гордій Байда зі своїм загоном. У сірій солдатській шинелі, підперезаний кулеметною стрічкою, з наганом через одне плече і з шаблею через друге, Гордій Байда стояв біля воза й хазяйновито оглядав, як в задку ладнали кулемет.

За зиму зморшки на Байдиному лобі і біля носа поглибилися, від чого обличчя стало ще більш суворим, в рухах і в голосі з'явилися вже впевненість і воля.

Скінчивши з одним возом, він підійшов до чорного отвору шахти і, мов у колодязь, гукнув:

— Повертайся, повертайся, хлопці!

З глибини вилетів придушений голос:

— Ніби все вже!

— Винось динаміт, та обережніше!

Кіндрат, заклопотаний біля першої пари коней, скинувся від цих слів:

— А куди ти його покладеш, динаміт отой?

— До тебе, Кіндрате, коні у тебе плохенькі.

— Ого, плохенькі. — І для більшої переконливості грізно прикрикнув на сірого, що губами тягся за буряком: — Стій, кабардинець чортів! Не знаєш ти цього орла: і кісток не збереш.

Але «орел» з розбитими старечими ногами і наростами на колінах, діставши нарешті з Кіндратових рук буряка, мирно захрумкав.

Од селища чвалом прискакав Василь Моренко і, з розгону приклавши руку до кашкета, по-військовому чітко проказав:

— Загін білих вирушив з Оленівки!

Гордій Байда допитливо глянув йому в бистрі очі.

— Скільки?

— Чоловік п'ятсот красновців. Ідуть просто на Калинівку.

— П'ятсот чоловік?

Василь засовався на сідлі.

— Ну, як не п'ятсот, так чотириста, як завгодно!

— Сам рахував?

— Робітників питав. Кажуть, і батарею бачили.

— І йдуть на Калинівку?

Василь засовався ще дужче:

— Одні кажуть, на Калинівку, а інші кажуть…

— Кажуть, що ти, Василю, нічого не розвідав. Жени мені назад і доки на власні очі не перевіриш, не повертайся. Марш!

Присоромлений Василь Моренко сердито відкинув свій чуб, що ніби сам ліз на очі, повернув коня і потюпав назад.

— Хоче-таки генерал Краснов викоренити робітничий дух, — сказав до себе Байда. — Та тільки буде воно так, як і з тим Мазепинським куренем. То було на всю Калинівку десяток-два гвинтівок, а тепер і на два вози всього не забереш.

Всю цю зброю здобули в петлюрівськім загоні, який різдвяними святами зупинився на станції Мандриківці.

Після похорону старого шахтаря Гордій Байда, повертаючись із Платонівки, зайшов до Гриця Духоти, щоб розповісти про появу в Платонівці петлюрівців. Незабаром надійшли Семен Сухий і Гнат Убогий. Виявилось, що з Платонівки та з Калинівки збирається кілька чоловік іти з мазепинцями.

— Це все робота Вариводи, — сказав Духота. — Треба признатись, що ми таки проморгали.

— Та хто йде? Куркуленки! — сказав Семен Сухий. — Те тільки показує, що то за армія.

Гордій Байда думав про добрих коней, якими приїхали в Платонівку гайдамаки, і сказав:

— Споряджені вони добре. Якби нам такої амуніції.

Гриць Духота загадково посміхнувся і почав викладати свої міркування.

Вранці Кіндрат Сусідка прийшов просити Байду поїхати замість нього на станцію Мандриківку за гасом для інженерської колонії. Сам він ніби зовсім розхворівся. Байда погодився, надів кожушину і взяв під пахву гвинтівку, загорнуту ще звечора в рогожку.

Почувши їхні балачки, Ілько ув'язався й собі.

— А ти чого там не бачив?

— Так я піду запряжу, — сказав Сусідка.

— Запрягай, Кіндрате.

Ілько глянув на гвинтівку, потім на батька:

— Неначе я маленький. Знаю, чого ви їдете!

— Тобі нема чого встрявати, коли знаєш.

— А може, й буде чого.

Байда допитливо подивився на сина, і посмішка ворухнула йому вуси:

— Ти вже як Клим. Ну одягайся. Тільки дивись мені, щоб каші не зіпсував.

За селищем вони наздогнали Семена Сухого, який штовхав попереду себе візка на двох колесах.

— У Крим за сіллю, чи що? Сідай, Семене, підвезу.

Сухий переклав на воза щось, теж загорнуте в драний лантух, і стрибнув на полудрабок.

— Еге ж, за сіллю, Гордію. А он і «поповнення» Петлюрі суне.

Попереду піших похитувались у сідлах козаки.

Гордій підігнав коней, і до них долетіла пісня:

Гордій Байда про себе посміхнувся і озирнувся на шахту. Шахти вже не видно. Лисніє тільки довкола емаллю сніг та у білому полі тягнеться збита дорога, а по ній купка людей доганяє команду.

— Чи не з Калинівки йдуть? — каже Ілько й наставляє з долоні дашок на очі. — О, Власов з гармонією! А тих не розберу. І вони в козаки?

Байда підморгує до Сухого:

— Раз з гармонією, значить, не скучно буде.

З Власовим було ще троє надійних платонівських хлопців і Омелян. Коли вони порівнялись із возом, Семен Сухий кинув:

— Краще, як аж біля станції їх доженете!

На закинутій в степу маленькій станції, мов сонні кури, тинялись по перону козаки. На рейках стояв сивий від паморозі ешелон з п'яти вагонів. У цьому ешелоні й містився увесь Мазепинський курінь. Поповнення виладнали у дві шеренги на пероні й наказали чекати. Дув пронизливий вітер і метелицею порошив очі. Петлюрівці з довгими шликами бундючно походжали по перону і кидали до новаків різні дотепи. Але були й такі, які, мабуть, не дуже раділи, що опинились у загоні. Вони тримались окремо і позіхали з нудьги.

Гордій Байда з батіжком у руках стояв під стінкою і сам до себе посміхався: Семен Сухий облазив уже всі вагони, напитуючи, в кого можна виміняти солі на самогон. Охочих знайшлось більше, ніж можна було гадати, і Сухий уже втретє ходив до свого візка за самогоном. Ілько встиг уже познайомитись з молодими хлопцями і теж пішов до них у вагон.

Коли вже новаки почали дріботіти на холодному цементі ногами, щоб зігрітися, із класного вагона спустився разом із сотником отаман куреня. З довгими козацькими вусами, огрядний, з круглими червоними щоками, отаман ступав непевно, спотикався навіть на рівному і здивовано витріщав очі: