Кіт-Котенко зірвався на ноги й підкреслено дзенькнув шпорами:

— Я прошу…

— Ти не проси, а краще виконуй свої обов'язки, за які одержуєш платню. А «пленять» дамські серця своїми шпорами будеш колись на дозвіллі.

Марія Іванівна, лупаючи поверх карт очима, густо зашарілась і, мов обпечена, підскочила на стільці.

— Як мені настобісіли твої ревнощі! Знайшов до кого ревнувати. — І вона презирливо пхекнула.

Пантелеймон Петрович, ошарашений раптовим скандалом, злякано заторсав пенсне на своєму носі і, не знаючи, що діяти, схопив тасувати карти. Кіт-Котенко підсмикнув плечима френч, скинув головою, по-військовому круто повернувся на місці, від чого стілець з гуркотом полетів на підлогу, і мовчки вийшов у маленькі сінці, де висіла його бекеша з погонами сотника. Спускаючись по східцях, позад себе він чув верескливий голос Марії Іванівни і схожий на гавкання застуджений бас техніка Сивокоза. Розгублений і переполошений бухгалтер Пантелеймон Петрович бубонів:

— Ай-яй-я, що ви наробили? Можна ж було ладком, ладком, по-хорошому. Я його заверну.

Кіт-Котенко, ніби його вже хватав за поли Пантелеймон Петрович, наїжачився і прискорив кроки.

Селище спало, вкрите чорною попоною темної ночі. Через голий майдан вітер ганяв сніжну крупу, змішану з сажею. Задихаючись від злості й образи, Кіт-Котенко прямував до приміщення варти, де світилися в одному вікні білі від морозу шибки. Проминувши крамницю, сотник побачив освітлене вікно в маленькому будиночку, де містився рудничний комітет «Горнотруд». Так допізна світилося там уперше. Він знав, що спілка, підпавши під вплив меншовиків, не наважувалася на організований опір власникам, хоч власники почали вже перебільшувати навіть довоєнні норми видобутку й зменшили до мінімуму розцінки. Правління спілки, до якого входили і Пантелеймон Петрович, і штейгер Варивода, полохливо додержувалося лояльності в економічних питаннях, а політичних ексцесів боялось як вогню. Але навіть і такі комітети давно вже були ліквідовані по інших руднях.

Біле вікно в маленькому будиночку зараз дратувало начальника варти, мов червоний кумач бугая. Вузлуваті його пальці нервово то застібали, то розстібали гачки на бекеші. Від образи, що він її зазнав від техніка, а ще раніше — від інженера, у нього саднило в горлі й кров підступала до очей.

У чорному від цигаркового диму кабінеті вартовий гайдамака, відставивши гвинтівку, спав на стільці. Це ще більше розлютило начальника варти. Міцним стусаном він скинув його зі стільця. Вартовий з переполоху закричав щось незрозуміле і, ошелешений, витріщив червоні очі.

— Поклич мені помічника начальника варти і начальника розшуку, вайло! Бунчужного негайно сюди!

Залишившись сам у кімнаті, начальник варти палив цигарку за цигаркою і, стукаючи навмисне голосно каблуками об брудну підлогу, ходив із кутка в куток. Великі його пальці, ловлячи в зубах цигарку, тремтіли; він хвилювався, але це вже було хвилювання не від образи, а від придуманої ним кінець кінцем тактики. Біле, освітлене зсередини вікно в кімнаті комітету ніби вказувало йому шлях з того роздоріжжя, на якому він топтався ще з тої ночі, як німці залишили Калинівку. Схопивши перо, він хутко накидав телеграму до повітового старости, перечитав її, порвав і знову написав.

— Ви мене кликали, пане сотнику?

Біля порога стояв, чухаючись спросоння і стримуючи позіхання, рудий вусатий бунчужний і полами шинелі соромливо прикривав кальсони. Кіт-Котенко, окинувши його оком, чомусь згадав військо ще конотопського сотника, змальоване Квіткою-Основ'яненком, і команда видалась йому особливо мізерною й огидною.

— Збирай негайно команду!

— Усіх? — позіхаючи на весь рот, питав бунчужний.

— Стань, як полатається! — враз визвірився Кіт-Котенко.

Од несподіванки у бунчужного мало не звихнулися щелепи.

— Команду до зброї! — продовжував викрикувати, немов перед сотнею, начальник варти.

Бунчужний остаточно прокинувся і тільки тепер зрозумів, чого від нього хочуть. Але зрозумівши, злякався ще більше.

— Вони десь пішли.

— Що?

— Погуляти з дівчатами.

— Ніяких дівчат не знав і не знаю. Де команда?

— Може, стрельнути?

— Стріляй, бомби кидай, а команда щоб була мені негайно. Я вам покажу тепер, чортам!

— Слухаюсь.

— Що ти — слухаєшся?

— Бомби…

— Застебни шинель, йолопе!

Бунчужний зирнув униз і збентежено запахнувся полами.

— Я кілька разів стрельну…

Начальник варти, мабуть, уявив, як до кожного вікна в землянках припадуть допитливі, глузливі очі шахтарів, і злякався:

— Я тебе стрельну, манія! Ніяких пострілів! Ніг у вас немає? Одправ негайно телеграму.

Бунчужний забрав щойно написану телеграму до повітового старости і, шкрьобаючи взутими на босу ногу чобітьми, побіг до казарми.

Начальник варти, дратований нетерплячкою, залишившись сам у кабінеті, витяг з кобури наган і, знайшовши на стіні портрет Тараса Шевченка, почав тренуватися в націлюванні. За цією роботою і застав його начальник розшуку. Він був переполошений, а побачивши в руках начальника варти наган, направлений у смушеву шапку Тараса Шевченка, і зовсім розгубився.

Шахтарі вже бачили, що гетьман з його гайдамаками без німецьких багнетів не мав ніякої сили. Але на шахті все ще стирчала варта і лад залишався, як і за німецької окупації. Цьому треба було покласти край. Такої думки були й калинівські комуністи, але профспілка гірників зволікала із загальним страйком, хоч терпець у робітників міг урватися щодня. На Калинівській рудні справі допомогла сама ж державна варта.

Максим Мостовий повернувся до Калинівки і зразу ж скликав підпільний ревком.

— Нарешті, товариші, — сказав він, незвичайно збуджений, — рудничний комітет ухвалив загальний страйк в Донбасі!

— Додумались-таки! — сказав Семен Сухий.

— Примусили додуматись. Червона армія перейшла в наступ по всьому українському фронту!

— Ура! — закричав Гнат Убогий, схопившись на ноги. — Гили варту! Гили гетьмана!

— Я ще не все сказав. Утворена Реввійськрада України! Он що!

— Ну, значить, капут гетьманові!

— Так, уже проголошена радянська влада, і на чолі уряду — Ворошилов і Артем!

— Сьогодні ж по шапці варту!

— А тепер щодо варти. Рудничний комітет ставить тільки економічні вимоги. Більшовики з цим не згодні. Будемо вимагати негайного вигнання з шахти державної варти!

— Правильно!

— От і давайте обговоримо план. Я пропоную: перше — підняти загальний страйк проти повернення старого режиму, друге — страйк не припиняти, доки адміністрація шахти не погодиться на колективну умову, підписану товаришем Артемом, і третє — обеззброїти державну варту. Є ще які пропозиції? Нема? Тепер давайте визначимо страйковий комітет. Від ревкому, я вважаю, треба буде ввести Семена Сухого, Байду і третього…

— Конторника Погоду, — підказав Убогий.

— Правильно! Порядний хлопець і не з боязких.

— Або інженера Малахова.

— Іще краще! Наша людина.

— А на коли ж думають оголосити страйк? — спитав Семен.

— Поки що невідомо. В районному ревкомі чекають на умовну телеграму: «Книги распечатывай».

— Може, вони розпечатуватимуть ще місяць?

— Тоді й без них обійдемося. Зброю привіз Байда?

— Привіз десять револьверів. Що, їх роздати зараз чи заховати?

— А чого ж, чекати, доки варта витрусить?

— Побоїться. Вона тепер ходить, як скупана в мертвій воді.

— А ще які новини, вояки? — І Убогий, і Сухий розуміли, що Мостовий натякає на невдалу операцію з обеззброєнням німців, і винувато опустили голови.

— Маруся-лампова одержала писульку від Клима.

— Що пише?

— Я ось переписав, — сказав Семен Сухий, дістаючи клаптик паперу. — Нам це як прокламація. «Люба Марусино! — ну, це безпартійні чувства. — Зовсім не маю уяви, що там діється у вас на шахті. Стороною чув, що німецькі окупанти та гайдамаки знущаються над робітниками, які повірили меншовикам і есерам і залишилися вдома. Може, хоч тебе не чіпали ці наймити світового капіталу. Ну, тепер уже недовго залишилось знущатись катам над пролетаріатом Донбасу. Не сьогодні-завтра ми прийдемо визволяти його з пазурів світових хищників, буржуїв і саботажників. Бережіть, не давайте руйнувати шахт, ми повернемось!..» Ну, тут далі про те, що його призначили політруком роти, і різні сімейні справи. Виходить, правда, — Клим теж пише, що хутко додому приїде.