Курибіда вище підняв записку — «Василь Власов…», Власов, Власов… В пам'яті зринули й замерехтіли імена. Власов. З гармонією? Нарешті він пригадав веселого шахтаря з Платонівки. До кого ж він звертається з цією запискою? Він поклав наверх другу.

Внизу була ще дописка:

На звороті одної записки було ще якесь слово, можливо, прізвище саме цієї людини, що її спина, зігнута в дугу, випиналася з чорної ями, але на землю спускалися сутінки й прочитати цього слова він уже не міг.

На землю спав тихий вечір. Від свіжої роси знялася легка пара й огорнула село рожевим туманом. Запахло бузком і м'ятою, зацвірчали цвіркуни, закумкали на всі лади жаби в ставку, десь на луках задерчав деркач, а в левадах прокинулись солов'ї, і від їхнього співу задзвеніло, загриміло повітря. В садках під кабицями блимали вогники, на яких докипала вечеря, а діти вже сиділи на ряденцях біля хат з ложками в руках. На вулиці дівочий голос завів пісню про місяць ясний, і він, мов на заклинання, виплив над зеленими шатрами садків.

Гордій Байда зітхнув так важко, що можна було подумати, що він стогне уві сні, але Байда не спав. Лежав на возі з широко розкритими очима й дивився в синє небо, по якому плив повний місяць. Запав він йому в душу сьогодні. А може, це пісня навернула його думки до Харити. Колись і вона так співала. Стоїть біля перелазу, така полохлива й сором'язлива. «Любить, не любить, любить, не любить», — і скубе білу ромашку. «Любить!» — гукав він їй з-за плечей. І хто його розбере, чи соловей тьохкає, чи серце. Чи ж бачить вона зараз цей місяць? Стоїть він над усією Донеччиною, люди милуються ним, потім спокійно підуть спати. На серці поволі накипає злість. Загін знову мусить вирушати на цілу ніч, щоб замести сліди. Йому пощастило нарешті відірватись від ворога, але ж загін опинився біля самого фронту. Якщо знову вислідять — попаде в лещата, з яких уже тяжко буде виприснути.

Вчора послав Микиту безногого зв'язатись з червоними, але ж чи повірять Микиті? Удвох з Гнатом Убогим склали листа до командира, а як його величати, й не знали. Микита мусив був уже повернутись, але його і досі не було. Могло статись, що потрапив до рук білої контррозвідки, тоді треба якнайскоріше вирушати. Невеселі його думки порушив гомін. У двір в'їхав верхи Василь Моренко.

— Де Байда? — запитав вартового.

— Спить. А що тобі?

— Треба розбудити. Такі, брат, справи, що, мабуть, отут нам жаба й цицьки дасть.

— Ти з розвідки?

— Ледь коня не загнав.

Його кінь дійсно важко поводив боками, і їдкий дух поту забивав усі інші пахощі.

— Денікінці?

— Ідуть слідом за нами. У Григорівці вже, мабуть. Цілий полк. Кажуть, офіцерський.

— Офіцерський? Так це ж треба тривогу. Я зараз стрельну.

Партизан підкинув уже на руку гвинтівку, але в цей час почув голос Байди:

— Я тебе стрельну! Поклич мені Гната Убогого.

— Товаришу командире! — викрикнув збентежений Моренко хрипким голосом.

— Дай коневі спочити! Та не май привички кричати.

Моренко стрибнув на землю, відпустив попругу й знову захрипів.

— Чи тебе обпоїли? Що за частина? Бачив гармати, бачив кавалерію?

Моренко закрутив головою.

— Може, то тільки обоз? А може, на фронт іде яка частина?

Моренко знову закрутив головою й прошипів:

— Кажуть, калмики ніби.

Підійшов Гнат Убогий, тоді Гордій Байда скинув ноги з воза й сів на полудрабок:

— Окружають, Гнате… уже й калмиків на нас.

Він ще не встиг закінчити фрази, як вартовий сердито вигукнув на хвіртці:

— А я тобі кажу — не можна!

За ворітьми стояв якийсь селянин у білій сорочці і з обротькою на руці. З обротьками найчастіше ходили розвідники. Вона служила їм ніби перепусткою для розшуку десь забіглої коняки.

— А що йому треба? — спитав Байда.

— До вас, товаришу командире.

— Ніякого командира тут немає. Скільки я раз тобі казав!

— Здоров, Гордію! — гукнув селянин. — Потім будеш наставляти хлопців на розум, а зараз особа стаття.

— Здоров! Ану йди ближче.

Селянин підійшов до воза:

— Пізнаєш Лісконога? Колись разом вугольок довбали.

— Данило?

— Він самий. Де в тебе тут штаб?

— По цей бік возу канцелярія, а по той — уже штаб.

— Ну так перекидай ноги на другий полудрабок.

Байда стрибнув на землю й без слів кивнув до партизанів.

— А ти, Гнате, останься. Не впізнав?

Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.

— Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.

Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.

— Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…

— Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка. А сьогодні тільки п'ятниця.

— То в нас є ще час перекурити. Може, маєш?

Вони взяли з Данилового кисета по пучці самосаду і задимили цигарками.

— А тепер, я так думаю… — сказав Байда, — ну й тютюн… думаю, що тобі, Даниле, треба й далі послужити народній справі. За це, що повідомив, спасибі, а треба ще збити панів офіцерів з толку. В яких чинах твої офіцери?

— Генерали! Так і сяють хрестами.

— Значить, ціла дивізія прийшла?

— Якщо не більше.

— Так ото нехай генерали почують, що загін подався понад річкою до Міусу, у чагарники. І подався сьогодні вночі. Вони не повірять, а ми таки туди й підемо.

— Просто в пастку? Тоді вже краще тут скласти зброю та й розійтись по хатах. А денікінцям зараз не до вас, і трогати не стануть. Вони на Москву поспішають.

— Такі добрі стали? — спитав Гнат Убогий, який досі мовчав. — Кажеш — і трогати не стануть?

— З ким гріха не трапляється, а вони теж православні.

Гордій Байда стояв спиною до місяця, і тому не видно було, як йому сміялись очі.

— Що це ти, Даниле, давно на шахті не був? — запитав Байда і додав: — Так, може, твої генерали й на перемир'я підуть?

— Набридло, бачу, і вам бурлакувати? Що ж з тої шахти… а договоритись можна, мабуть.

Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:

— Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.

Гордій Байда закивав головою:

— До болота і нам уже недалеко.

— То й що, здаватись? — блимнув більмом Гнат Убогий.

— Ми тут свої, — сказав Данило Лісконіг, — а як окружать, тоді вже не проси пощади.

— Атож, — підтакнув Байда. — Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, — шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.

Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:

— Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…

— А я хто, не робочий? — і гукнув: — Свириде!