— І твоє вже життя починається. Мабуть, тобі і їсти нічого не давали? — і тицьнула йому в руку пару теплих картоплин. — Отак, бувало, і Клим.

Ілько побіг назад у помешкання варти. В кімнатах було вже повно робітників. Ілько мріяв про наган і нишпорив, шукаючи його по всіх кутках, але всю зброю було вже розібрано, навіть записано, хто і що взяв на руки. Гарасько, який щойно бігав на своїх кривих ногах з довгою ломакою, теж уже походжав з гвинтівкою.

— А ти чого тут вештаєшся? Вже й гвинтівку цапнув.

Гарасько вперше знітився перед своїм приятелем.

— А де ж їхні начальники?

— Побіжи дожени!

Але помічник начальника державної варти встиг десь заховатись. Ті, що гнались за ним, тільки дарма бігали. Так само ні з чим повернулись і ті, що пробували догнати Кота-Котенка.

Захоплених у приміщенні варти гайдамаків одвели й замкнули в холодну лазню, проте шахтарі все ще не розходились. Вони скупчилися під вікнами рудничного комітету, де тепер засідав страйковий комітет. Там же розташувався і озброєний загін охорони. Шахтарі чекали, що Байда зараз приведе ще техніка Сивокоза. Але Байда повернувся сам. Він був роздратований. У квартирі техніка двері були розчинені навстіж, і по тому, як валялося розкидане хатнє начиння, не трудно було зрозуміти, що Сивокіз разом з дружиною теж утік. Залишилися на стінці тільки їхні збільшені портрети та квіти з фольги.

Після роззброєння варти в загоні збільшилось зброї, але треба було вже думати про ще більшу кількість, бо начальник варти й настрашений технік Сивокіз, що вислизнули з рук, намагатимуться тепер відплатити калинівцям.

— А ти як гадаєш, Семене? — звернувся Байда до Сухого. — Треба чекати на гостей?

— Ти про що?

Семен Сухий дивився на нього порожніми очима. А тільки годину тому вони палахкотіли, як жарини.

— Не чув, чи що? Вислизнули, кажу, з рук. Тепер начувайтесь. Вони так цього не подарують.

— Коли б тільки це, ще нічого.

— А то ще що?

— Козаки з Дону йдуть. На підмогу гетьманові.

— Справді?

— Проїздив тут один платонівський, каже, до Юр'ївки вже підходять. Посилаємо оце перевірити.

— І все на нашу голову. — Гордій Байда зітхнув і смикнув за вуса так, ніби хотів його відірвати.

Пронизливий вітер пролітав через донецькі степи й на високих горбах крутив чорториї. В таку годину можна тільки пожаліти того, хто опинився просто неба і на десятки верст не бачить притулку. Тонко й тоскно свистить торішнє бадилля на білих полотнищах степу, а сніг, як пісок, порошить очі, розписує прошвами колії.

Гриць Духота гнав уже третю годину без упину. Його кінь спотикався все частіше, здавалося, скакав із останніх сил, але вершник без жалю сік його нагаєм. Над ними здіймалася пара і позначала шлях білими кубельцями, які осідали легкою памороззю.

Коли кінь знову спотикнувся, Духоту обійняв страх, що він не встигне доскакати в Калинівку до ранку, а тоді вже буде пізно. Дороги йому були знайомі, він звернув із шляху і поскакав степом навпростець, крізь хуртовину.

Хуртовина вила, як голодна вовчиця.

Тривожні чутки про донських козаків примусили страйковий комітет послати в Юр'ївку гінця, щоб зібрав більш певні відомості і зв'язався з заводським комітетом. Страйк, який вчинили калинівці, не дочекавшися сигналу з центру, без сумніву, притягне увагу білих козаків, а як вони поводяться, то вже було відомо.

У приміщення профспілки набилося повно людей. Тут зібрався страйковий комітет, прийшло багато й тих, що вимагали припинення роботи на шахті, роззброювали варту. Зійшлися і всі комуністи. Заглянув було й Варивода. Він не приховував задоволення з чуток про донських козаюв, навіть спробував поіронізувати над стурбованим виглядом комітетників, але йому відповіли такими недвозначними репліками, що Варивода вирішив за краще скоріше ретируватися, доки його не спустили по східцях.

Розмови точилися навколо страйку, а найбільше навколо козаків.

— Невже ото до них і революція не доходить? — дивувався Гордій Байда.

— Отож до Вариводи не дійшла, — відказував Семен Сухий. — А чому? Корінь куркульський і душа вовча. Візьміть хоч того ж Задою. Ніби й трудящий чоловік, а настрій куркульський: того обдурити, там підкупити, бо спить і бачить себе підрядчиком, а потім і хазяїном. Задля цього він ладен самому чортові душу продати, не те що сивокозам.

— Ну, мабуть, небагато знайдеться чортів, щоб мали душу, чорнішу за нашого Сивокоза.

Інженер Малахов і конторник Погода розмовляли з Мостовим.

— Найкращим барометром політичної ситуації, — казав Малахов, — є наша адміністрація. Вчора припинили підвозку вугілля до робітничих квартир.

— А я думаю, чому це така затримка, — сказав збоку шахтар. — Так он воно що.

— Значить, ти неблагонадійний, чоловіче.

— Я бачив список на співробітників, — сказав Погода.

— Багато в списку? — спитав Мостовий, якого ця звістка ніби аж порадувала.

— Чоловік п'ятнадцять.

— Тільки на одній шахті? Так це ж добре! І співробітники з нами! Значить, інтелігенція вірить у партію більшовиків.

— Це ще не показник, товаришу Мостовий, — сказав інженер. — Ось як не злякаються козаків, як стоятимуть і далі за страйк, тоді і я скажу, що їх не тільки економічний бік цікавить.

Наближалась уже північ, але люди все ще не розходились. У шибки бив, як крилами, вітер і шарудів снігом. Всі уявляли, як зараз у степу, але ніхто про це не говорив і тільки з надією прислухалися до звуків у селищі. Коли перейшло вже за північ, під вікнами нарешті затупотів кінь.

— Гриць приїхав, Духота!

Гриць Духота зайшов до кімнати увесь засніжений і впав, як підкошений, на стілець. Маленькі вуса його обернулись в крижані бурульки, що зовсім закривали рот. Щоки вкрилися білими плямами.

— Три, три рукавицею! — закричали в один голос кілька чоловік. — Щоки відморозив!

Але Духота тільки немічно поворушив руками й посміхнувся. Гордій Байда заходився біля нього сам. Духота відхилив його рукою, дістав із-за пазухи білі листочки й мовчки подав Мостовому. Це були накази начальника поліції Макіївського гірничого району. Всі припали до них очима. Наказ № 1 був підписаний осавулом Жировим. Він оголошував населенню Юр'ївки і району одержані ним телеграми командувача Донської армії генерала Денисова. У першій говорилось: «Робітників заарештовувати забороняю і наказую розстрілювати або вішати…» У другій — «Наказую всіх заарештованих робітників повісити на головній вулиці і не знімати три дні…»

— На першій лінії своїми очима бачив уже двох, — проказав серед мертвої тиші Духота, — висять на стовпах.

— Хто такі? — спитав Максим Мостовий, затамувавши подих.

— В об'яві оголошено, що повісили ніби більшовиків. Може, сезонних робітників з Осинівки.

У другому наказі осавул Жиров теж оголошував телеграму генерала Денисова: «Наказую найнещадніше приборкати робітників, розстрілявши, а ще краще — повісивши на троє суток десятого чоловіка із спійманих».

До цієї телеграми осавул Жиров, нагадуючи і про свою владу, уже від себе додавав: «За останні дні в Юр'ївці і в районі виникли заколоти серед робітників. Попереджаю, щоб уникнути пролиття зайвої крові, що я категорично заборонив різні мітинги та збори і що мною наказано командирам сотень і бронепоїзда — різні зборища негайно розстрілювати. Закликаю всіх жителів до чесної праці, до спокою і виконання свого обов'язку перед замученою вітчизною. Нагадую, що час більшовиків минув (хтось позаду Мостового глибоко зітхнув), і їх уже пора забути, і що всяке повстання буде нещадно подавлене».

Семен Сухий з сумом в прозорих очах дивився у вікно, за яким завивав вітер. Маруся, яка забігла в кімнату на хвилину і на круглих щоках якої вигравав рум'янець, збагнувши, що чекає на неї, коли в селище вдеруться білі козаки, зблідла і злякано втупилася в Мостового.