Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:

— Ти вчора бачив своїх хлопців?

Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.

— Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?

— Ну то що?

Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:

— Я тебе питаю — бачив?

З хатини визирнула злякана Харита.

— Я сама, я сама. Вставай, синку.

— Ну бачив! — обізвався Ілько.

— Коли?

— Гараська в шахті бачив.

— А другого?

— Ну чого ти в'їдаєшся до хлопця? Ну забіг до нього увечері на хвилинку Митько Куций, так хіба вже йому не можна і з товаришами водитися?

— А ти доглядай там горшків. Коли він забігав?

Ілько вже зовсім розбуркався і сів на своїй постелі:

— Як тільки я в хату повернувся, і він прийшов.

Митько Куций, як казав Ілько, був недовго і жалкував, що не застав батька вдома.

— Я йому сказав, що ви пішли, мабуть, до Убогого, так він і побіг за вами.

У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумніву, що в бур'яні на нього в останню хвилину дивилися очі Митька Куцого. Щоб на всякий випадок відвести від себе слід, Байда тут же придумав маневр:

— І мені він потрібний. Зайдеш скажеш йому.

— Не піду!

— А це що за новості?

— Погиркались учора, — вставила Харита.

— А чого ж він однаково дружить що зі мною, що з Гекалом із варти. Якого приятеля знайшов!

Коли б Байда почув це від Ілька не в таку хвилину, він, певне, зрадів би, але зараз тільки ще більше розгнівався:

— А ти раніше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же мені збігай!

Ілько, насупившись, посьорбав кулешику і гримнув дверима. Гордій Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе підозри. Те, що він вранці посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе і всі чутки, якщо труп уже знайшла варта. «Та кому в голову прийде, щоб я завівся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей», — розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Він поліз до кишені за хусткою і пополотнів: хустку він посіяв десь на пустирі, затикаючи нею рота задавленому.

Це була та ниточка, якої він більше за все боявся. Волосся на голові здибилось, і вся кров ураз ніби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, він уже борсався, як муха в павутинні. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, він розумів, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вікно заглядав уже сірий ранок, і на шибки сідали білі сніжинки.

Падав перший сніг.

Гордій Байда визирнув надвір. Сніг уже припорошив землю і біленькими шапочками сидів на коляках. Байда подумав, що сніг, напевне, присипав і хустку, і знову завагався зі своїми зборами.

Ілько повернувся блідий і захеканий. Хвилюючись і погрожуючи, він розповів, що Митька Куцого задушила варта. Робітники зняли вже такий ґвалт, що варта й не показується.

— Ми їм цього не подаруємо!

Але для Гордія Байди не все ще було розв'язане. Сумніви про помилку не переставали турбувати його совість.

— За віщо ж його задушили? Що там подейкують?

Цього не міг зрозуміти Ілько. Не за партію ж анархістів? Він уже починав розуміти, що то були дурощі. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, — це вже підозріло.

— Кажуть, що він, мабуть, агентом у варті служив! — Ілько, видно було, перелякався і винувато кліпав очима.

Гордій Байда довго дивився мовчки на Ілька, потім з полегшенням зітхнув і кинув на лаву шапку, яку вже зібрався був надіти:

— Так он хто був твій Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсім не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?

Збентежений Ілько витріщив очі:

— Щоб Митько Куций…

— Тому ми й не могли нікого вловити під вікном. Ти тільки до нього, а він прикинеться Митьком Куцим — і до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! — Тепер Гордій Байда дихав на повні груди, він ніби вдруге народився на світ і згадав про денні турботи. Куций більше вже його не цікавив, треба було думати про те, з чого починати підготовку до проводів німців. Заворушення серед робітників зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч і сотню скласти, аби тільки остаточно довідатися про час виступу німецької команди. Допоміг йому в цьому німецький телефоніст.

Остаточно переконавшись, що ніяких слідів убивць Куцого варта не знайшла і дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордій Байда вийшов і собі з хати. Під ногами ніжно хрускав перший сніг. За ніч він старанно окутав забруднену землю в білі простирала. Обрії розсунулись, шахтні будівлі стояли в білих очіпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонівки черідкою тяглись шахтарі, а здавалось, ніби на Калинівку наступає цеп. Можливо, тому так поспішно німецький телефоніст знімав зі стовпів телефонний дріт. Оглянувшись назад, він побачив зацікавленого його роботою Гордія Байду і запобігливо викрикнув:

— Revolution!

— Виїздите?

Гордій Байда знав із німецької мови тільки слово «щорік» і вирішив з ним добитися потрібних йому відомостей.

— Виїстіте! — повторив солдат, як папуга.

— Куди виїздите?

— Куди виїстіте? Nach Haus. То тома!

— Додому. Зараз, чи що?

— Ніхт зараза. Морген, морген!

Останніх слів Гордій Байда не зрозумів і знову спитав:

— Так коли назад, значить, цюрік? Сьогодні, завтра, темно, цюрік, — і для пояснення заплющив очі і, мов сліпий, витяг уперед руки.

Солдат довго морщив лоба, нарешті прояснів:

— Ніхт темно, ніхт, морген, — і махнув рукою в бік станції.

— Ну, їдьте до біса. А приїдете в свою Німеччину…

— Дойчланд!

— Я ж і кажу — Німеччину, так і Вільгельма вашого, як ми Миколу, до стінки — і пах, пах!

Німецький солдат від слів «Німеччина» і «Вільгельм» розплився в посмішці, але, зрозумівши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:

— Wilhelm ist Keiser.

— А що ж, як кайзер? У нас був справжній цар, і того не злякались.

Від шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.

— Чого ти витріщився? Ячмінь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скільки ще їх вештається між нами.

— Якби знав, язика б йому вирвав.

Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на інше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефоніст:

— Виїздять!

— Ніби…

— Навіть сьогодні, чи що? Я тут балакав з ним.

— Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.

«Оце добре!» — Гордій Байда сказав це до себе. До завтрього він ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота і Власов нароблять списів.

— Ти як думаєш, Семене? — І він розповів йому про свій план захоплення у німців зброї.

Семен Сухий пожував кінчик солом'яного вуса і знизав плечима:

— Мені теж здається, що німці не будуть ув'язуватися в бій. Додому повертають!

— Кому охота буде ризикувати, раз він їде вже додому? Ото й приходь вдосвіта в лазню, а я піду ще де з ким побалакаю.

Телефоніст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвіт, паморозь.

Байда знову кивнув у бік німецького солдата й додав:

— Щоб і дітям своїм заказали ходити по легкий хліб на Україну.

Вони торкнулися пальцями посивілих шапок. Байда переступив рівчачок і пішов навпростець через майдан, прокладаючи по білому снігу перший слід.

Було ще темно, коли до лазні почали сходитись шахтарі — поодинці, по двоє. Щоб не привернути будь-чиєї уваги, світла не світили. Всі відчували серйозність справи і говорили схвильованим шепотом. У темряві Гордій Байда вгадував, коли зайшов Люй Лі, Семен Сухий, Кіндрат Сусідка. Власов прийшов, як завжди, з гармонією і привів чоловік десять хлопців із Платонівки. Потім забряжчало залізо.