«Знайте, і тут є людина, що страждає від свідомості. Це — я!»

У ту хвилину, коли він поставив крапку, до кімнати зайшов з очима, наллятими кров'ю, мов п'яний, Удалов, Курибіда інстинктивно відхилив половинку дверей до стіни, але, припускаючи, що Удалов бачив його у вікно, мов тигр перед стрибком, затаїв подих. Косоокий Удалов тупо, може, й не помічаючи його, подивився довкола, потім збив ногами затоптаний папір і, згрібши його в оберемок, пішов надвір.

Курибіда не міг сказати, якими почуттями й міркуваннями керувався в той момент, але, почувши, що його сердито й панічно гукає Павлюк, замість дверей, вистрибнув через вікно у садок. Кроків за десять стояв хлівець. Курибіда забіг за хлівець, розстебнув штани й присів, ніби враз захворівши на живіт. Звідси він бачив, як Удалов серед двору смажив над вогнем живу, ще в пір'ї, курку. По школі бігав Павлюк і все ще гукав на нього. Потім, мабуть умліваючи від страху, Павлюк ускочив у бідку і вона загуркотіла від школи. Курибіда попід стінкою прошмигнув у хлівець і забився в темний куток. Зараз він уже знав ясно, чому не побіг за Павлюком. Зараз він має чим прислужитися червоним і буде чекати, доки вони не вступлять у місто. Тоді він вилізе із цього закапелка, піде в штаб і скаже, що уже два дні, як не підвозять патронів, розкаже, як ці бандити розстрілюють робітників без усякого приводу. І йому простять всі його провини.

Гуркотіння возів по бруку поступово завмирало, стихав і гомін, тільки стрілянина все ще пінилась за містом, але помітно віддалялась у бік Макіївки. Курибіда ще далі засунувся в куток. Він увесь нервово тіпався, хоч чув, як уже й Удалов на своєму коні поцокав підковами.

Тепер він залишився сам, мабуть, на все місто, в якому запанувала вже могильна тиша, і вона видалась Курибіді страшнішою за громову канонаду. Люди ніби захлинулись останнім зітханням і з широко одкритими очима чекали на перший постріл авангарду червоних, що мав розстріляти цю моторошну тишу. Курибіда обернувся в слух, у голові вистукували молоточки, а запалений мозок горів у пропасниці від думки, як його зустрінуть червоні.

А що, коли вони знають уже й без нього про нестачу патронів, певне ж, і в них є своя контррозвідка? «Коли ти такий прихильний, — скажуть, — чому не додумався раніше сповістити про патрона?» Раз почавши сумніватись, Курибіда вже не міг зупинитись. Йому почало здаватись, що відомості про патрони не такі вже важливі, а може, їх навіть уже підвезли, тоді його обвинуватять у брехні. Можуть ще запідозрити, що він навмисне підісланий білими… Йому робилося душно; в темному закапелку не вистачало повітря. Курибіда витяг уперед голову і побачив перед дверима песика з очима, схожими на намистини, який вранці покірно «служив» перед ним на задніх лапках. Песик, з вимазаним у дьоготь боком, понюхав повітря, злякано відскочив і загавкав. Курибіда ще більше висунув голову й прицикнув на нього. Песик відбіг ще далі і задзвенів уже ображено й настирливо. Курибіда пошукав чого-небудь під руками. Це тявкання могло привернути чию-небудь увагу.

— Цю-цю, цю-цю, на! — хотів залащити його тихим голосом. Песик прислухався і зайшовся після цього ще частішим тявканням. У дворі почулися чиїсь кроки, і здивований голос запитав:

— Тузик, чого ти? — Потім почувся свист. Тузик завищав і, все ще тявкаючи, побіг у двір.

Курибіда похмурнів. Так він почував себе тільки в дитинстві на молодому льоду. Згадавши дитинство, батька, бідного коваля, він в одну мить прозирнув усю свою коротку путь і тепер уже ясно відчув, що патрони не врятують, бо його мають право вважати за зрадника. Більше йому в хлівці ні над чим було ворожити, і він, спотикаючись об якесь шкільне начиння, виліз на світ. З півночі прогриміли після тиші перші постріли. Схопивши котушку з дротом, яку він покинув під хлівцем, Курибіда прожогом кинувся на порожню вулицю. На ґанку школи стояв з рудим песиком, напевно, учитель. Побачивши солдата, здивовано витріщив очі і, мабуть догадавшись, гукнув:

— Зоставайся, дурню, он червоні вже!

У кінці вулиці клубками здіймалася курява. Курибіда, гнаний страхом, перехопився через паркан і городами та садками щодуху побіг навздогін за білими.

У штабі полку, крім уже сивого полковника, сидів ще рудий капітан. Можливо, це був той самий начальник контррозвідки, який доводився Павлюкові рідним дядьком, тому Курибіда намагався не пропустити з їхньої розмови жодного слова. Капітан був веселий і розважав полковника спочатку анекдотами, потім спитав:

— А ви чули, пане полковнику, про бій Тамбовського полку з партизанами?

— Дещо чув.

— А про те, як невдаха Мирський позбувся свого грузовика, а разом з ним і фельдфебеля?

— Цього не чув! Розкажіть, будь ласка. — Полковник прибрав зручної пози. — Щось Мирському не везе.

— Пренеприємна історія, пане полковнику. Очей тепер не може показати.

«Історія», про яку розповідав рудий капітан, трапилась зразу ж після бою з Калинівським партизанським загоном. Полковник Мирський, довідавшись, що партизани намагаються з'єднатися з Червоною армією саме в розташуванні його полку, не чекаючи на результати бою, подзвонив до штабу бригади і впевнено сказав: «Чекайте на ранок цікавих новин!»

І що далі розповідав капітан про злощасну пригоду з Мирським, то більше сміявся полковник, але почувши ще раз в подробицях про з'єднання партизанів із Червоною армією, посуворішав:

— Виходить, що й цілу роту ще втратив! Шкода, що не впіймали цього бандита. Як його — Байда? Стільки неприємностей наробив полковникові Мирському.

— Він і державну варту обеззброїв у минулому році, — вставив Курибіда, який сидів у кутку біля телефонів.

Капітан здивовано озирнувся на несподіваний голос.

— Хто?

— Цей самий Гордій Байда, пане капітане.

— А ти що, знаєш його, чи що?

— Я був саме тоді на їхній шахті.

— Він що, офіцер? Стань як слід, коли з тобою розмовляє старший!

Курибіда виструнчився і вже дерев'яним голосом затарабанив:

— Нікак нєт, пане капітане! Гордій Байда був тільки вибійником на Калинівській шахті.

— Ну й брешеш. Звідкіля тоді в нього таке знання військової стратегії?

— Не можу знать, пане капітане! Я його сам бачив… — Курибіда загнувся й почервонів.

Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:

— Ну, я слухаю!

— І сина його знаю, Ілька.

— Кажуть, син його, — вставив полковник, — ніби комісаром у більшовиків?

— Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.

— Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?

Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.

Полковник покрутив головою:

— Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?

Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.

— Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.

— Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?

— Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.

— Як же це він так? Бойовий командир!

— Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…

Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.

— Інтересно, що ж далі?

Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.