Жовте світло лампочок пересилювало темряву тільки під ногами. У багні блискали рейки, а над головами, мов ребра кістяка, прогиналися під вагою землі цвілі цямрини. Від постійної вогкості вони обросли слизьким мохом і обступили темну печеру, мов казкові діди з довгими бородами. В іржавих трубах, що тяглися попід стінкою, щось методично цокало, ніби хтось, бавлячись, бив по них залізним прутиком. Під другою стінкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повітря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колоді, і тепер нервово здригався.

Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тільки зігнувшись удвоє. Від вогкості до тіла прилипала сорочка, баюри під ногами були повні смердючої рідини. Ількові чуні давно вже чвакали і, попадаючи на лисий камінь, ковзалися, як на льоду. Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, і тому Ілько, вже кілька разів підсковзнувшись, сідав задом просто в калюжу. Батько і Гирич ішли попереду так ловко, ніби у них під ногами слалась утоптана по полю стежка. Тільки чути було, як чвакали їхні чуні. Задоя осилював дорогу трудніше. Він уже не хрестився і не згадував Бога, а тільки кляв адміністрацію, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» запліталася ним у кожну пару слів. Позаду чути було тужливий голос Хабібули:

— Нема красний товариш.

— Моя твоя товалис, — запевняв його Люй Лі.

Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв ніби побитий уже поперек, праворуч, у світлі лампочок, видно було схожі на вужів дві линви. Ілько знав, що там працює бремсберг, спускаючи на линвах униз до корінного штреку вагончики з вугіллям, а вгору до вибоїв тягнучи порожняк.

Нарешті вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймні хоч спину. Спітніле, розпарене від незручної ходи тіло знову охопив неприємний вогкий холодок. По штреку тяг скрізний вітер. Десь у глухій непрозорій млі почувся ніби гуркіт підводи на мосту. Він котився з глибини штреку по рейках їм назустріч. Пригнувши голови й трохи схиливши їх убік, шахтарі мовчки простували далі, припечатуючи заболочену землю жовтим світлом. Потім блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркіт загримів уже перекатами грому, із штреку вирвався й пролетів дикий свист. Усі враз влипли спинами в стінку між стояками.

— Ільку, не лови ґав!

Але він уже, як і інші, притиснувся спиною до гострого каміння. Повз живіт, важко дихаючи, протупотів кінь, сливою блиснуло око, за ним з переднього вагончика блиснули білками очі коногона, а на борту мигнуло світло лампочки.

Позаду, п'яно коливаючись, тяглися, гуркочучи густим басом, п'ять вагончиків.

До вибою було з версту. Старі шахтарі добре знали кожен крок і під ногами, і над головою. Ідучи, вони вже машинально нагинали або відхиляли голови в тому місці, де сволоки випирали зі стелі або, тріснувши, стирчали униз, як перекинуті крокви. Ілько йшов сюди вперше, і тому сволоки весь час збивали йому шапку на потилицю, а ноги раз у раз спотикались об шпали. Коли шахтарі зупинилися біля пічки, у Ілька на лобі сиділо вже кілька ґуль і нестерпно боліли в'язи.

Всі стомлено опустилися на купу чорного вугілля.

— А ліс є, Трохиме?

Задоя зітхнув:

— Кажуть, старих підпорок нагнали.

— І на цьому бариші наживають?

Із темноти виступив Семен Сухий і мовчки сів перед ними навпочіпки.

— Паренька привів? А про Клима не чути?

— Та хтозна. Наші ніби стоять біля самого кордону в Росії і, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.

— А що про Максима чути?

— Передавали тільки, як він по-геройському на допиті тримався: «Я, — говорить, — член партії більшовиків, і ви можете, — говорить, — все з нами робити: бити, катувати, розстрілювати, але ідеї, — говорить, — нашої ви вбити не зумієте. Вона непереможна в силі і славі своїй».

— Що той катехізис! — пхекнув іронічно Задоя.

— Закрутило в носі, — кинув йому Гирич. — Почекайте: закрутить ще й нижче.

Повз них, чвакаючи в болоті, проходили чорні постаті й зникали в темряві. Із вибоїв уже долітали методичні удари обушків, десь щось свистіло, як паровоз на сонній станції. Іноді свист стишувався і починалося квакання.

— Жаби, чи що? — запитав пошепки Ілько.

Байда ворухнув довгими вусами:

— То така жаба, що й цицьки дасть!

Ілько не розумів: справжні жаби кумкали голосно й завзято.

— Газ, сину! Ото його так із землі випирає. Ну, і Гарасько прийшов. Лізьмо, чи що!

Ілько, побачивши Гараська, зрадів йому тут більше, ніж на вулиці. Той працював за навальника біля самої пічки, і Ілько вже не відчував тієї неприємної самотності, яку переживають на роботі в перший день.

— Будемо тепер разом.

— Вилазь скоріше, я тобі щось розкажу.

Гарасько мав довгі руки, як у горили, і голову, схожу на чавун. На голові було ніби не волосся, а густа перука з кінського волосу. Він шморгав носом і постійно чвиркав крізь рідкі зуби:

— Не повіриш, як розкажу, хрест мене бий!

Із глибини штреку гримів порожняк. Ілько, охоплений страхом перед чорною діркою, в яку порачкували шахтарі, зачепив лампу гачком за комір і собі поліз слідом за батьком. Під руками шамотіли розсипані шматочки вугілля й гостряками боляче кололи долоні й коліна. Нора скінчилась, і перед очима показалась чорна паща з рідкими білими зубами. Ліворуч, між подом і стелею, тяглася покришена гранчаста стінка вугілля. Проти світла воно вигравало веселими іскорками, натиканими в чорну, як ніч, стіну. В інший бік був уже «стовп», звільнений від вугілля. Гладку й чорну, схожу на масну халяву покрівлю підпирав цілий ліс підпорок із складених гармошкою цямрин. Підпірки біліли рядками, і люди, що повзли поміж ними на колінах, видавалися за черв'ячків між вищиреними зубами. Далі вже кволе світло лампочки не сягало, і тільки чути було, як там гула чорна порожнеча. Ілько бачив перед собою батькові підошви на великих ногах. Це його трохи заспокоювало, але нашорошеним слухом він ловив кожен звук. Тут теж квакали жаби, часом ніби сичала вода, попавши на розпечену плиту, а з глибини пащі долітав сухий тріск, схожий на тріск ломаччя. Зовсім близько від нього зірвався зі стелі давно одвислий корж ґлею і розбився на дрібні грудки.

Від кожного шереху в Ілька завмирало серце і наче терпло все тіло. Важке повітря забивало дух. Батько підніс до стелі лампочку. Язичок полум'я на ґнотику враз витягся і позеленів.

— От і працюй з таким газом.

— Іроди, навіть вентиляції не наладять!

Вибійники поскидали сорочки й почіпляли їх на обаполи під стелею. Там же кожен причепив свою лампочку і почав обстукувати обушком стелю, пробуючи, чи не висить над головою корж, а може, і ціла кобила твердої породи. З-під обушків упало декілька шматків ґлею.

— Зачисть, Ільку. Візьми лопату й відгреби.

Коли стеля вже не буніла, а гула чисто й дзвінко, вибійники, голі до пояса, залягли попід чорною стінкою й приміряли кайла. Шар вугілля був не товщий за три чверті аршина, і біля нього можна було працювати тільки лежачи. Вибійники нарешті приладились і почали підбійку. Ілько, зачистивши ґлей, з захопленням дивився тепер, як спритно працювали кайлами вибійники. Батько вимахував методично, як маятник, і, щоб підсилити удар, за кожним разом додавав:

— Ге, ге, ге!

Йому вторив праворуч Гирич, ліворуч — Семен Сухий. Позаду них сидів Задоя, підібравши під себе ноги, і гатив сокирою по дерев'яній підпірці, заганяючи її під обапіл.

За кожним ударом він натискував на товстий живіт, і звідти вилітало, як з міха:

— Га, га, га!

Його гакання впліталися до вибійницьких, і в чорному вибої ніби працював паровик, вихлопуючи:

— Ге-га, ге-га, ге-га!

Ілько набрав перші санки вигорнутого із врубу вугілля, підперезався чересом, з якого звисав товстий ланцюг, попід животом пропустив його між ніг, зачепив санки і, рачкуючи, потяг їх у пічку, щоб на штреці перекидати у вагончик. Шар вугілля залягав похило, і це полегшувало тягти на санках майже вісім пудів. Але під полозки попадалися розкидані грудки, і тоді в Ілька від натуги очі мало не вилазили на лоб. Проте ще гірше було від маленьких гострих камінців, що боляче кололи в коліна. Ланцюг теж увесь час бив по ногах і боляче щипав за голий живіт. Лампа, підвішена за комір, чадила під самий ніс, і від цього дурманіла голова.