Лец-Отаманів круто осадив свого коня. Ніна Георгіївна бігла назустріч вершникам. Добігши, вона, певно, щось сказала, бо один вершник зразу ж відділився від неї і поскакав до Лец-Отаманова. Сотник за звичкою засунув руку за пояс. Не знайшовши браунінга, він повернув коня і скільки було сили погнав назад, час від часу озираючись на погоню.

Вершник, мабуть, побачив, що віддаль між ними не зменшується, і пустив навздогін одну за одною дві кулі. Вони продзвеніли, мов потривожена струна, над самим вухом, але Лец-Отаманова не зачепили. Він знову оглянувся — вершник повернув назад.

Стало вже розвиднятись, коли Лец-Отаманів нарешті побачив станцію. Навіть почув гудок паровоза. Від цього гудка, якому б він невимовно зрадів, перебуваючи в ешелоні, зараз по тілу поповзли мурашки. Із-за станції показався спочатку паровоз, укрившись густою шапкою диму, а за ним вагони. Лец-Отаманів безсило упав на гриву коневі, але, звівши знову очі, побачив, що увесь поїзд був тільки з класних вагонів. Від'їздив ешелон комісаріату шляхів сполучення, що стояв поруч їхнього. Певне, слідом піде і його ешелон. Він пришпорив коня.

Про те, ким виявилась Ніна Георгіївна і що трапилось з ним у яру, Лец-Отаманів вирішив нікому не казати. Інакше справа ця може закінчитися для нього погано. А де поділися сани, то легко придумати. З цього він вийде навіть героєм. Тільки от не пощастило, скаже, відбити бідної Ніни Георгіївни. А бунчужного й слюсаря він вирішив заарештувати негайно.

До станції залишалось уже менше як з півверсти, Лец-Отаманів навіть бачив уже свій ешелон, коли долетіли окремі постріли, спочатку розрізнені, потім уже цілими залпами. Здогадка кинула Лец-Отаманова в піт. Починався вже пристанційний виселок. Враз із одного двору вибіг якийсь дядько у свитці, з-під якої визирали зелені діагоналеві штани. Він був украй переполошений.

— Світлиця! — крикнув вражений Лец-Отаманів. — Що це значить?

— Тікай! — прохрипів Світлиця, намагаючись обминути коня.

— Що трапилось, в бісового батька?

— Повстання! Тікай!

— Як повстання, де? — загороджуючи йому дорогу, допитувався Лец-Отаманів. — Селяни?

— Полковник заарештував Кудрю, отого слюсаря. Більшовик, анахтема! І бунчужний! Гімназист їх викрив, а вони тоді підняли козаків.

— Вночі? Я чув постріли.

— То втекли тих четверо бандитів. А це ось зараз почалось. Збирались уже відправляти ешелон… — Світлиця все ближче підходив до тину. — Кажу тобі — тікай, коли хочеш врятувати голову!

Лец-Отаманів розгублено озирнувся довкола: білів сніг, далеко чорніло на снігу село. І враз очі його розширились: дорогою від Грапівки до станції ішов великий натовп, у кількох передніх виднілися за спиною гвинтівки. Світлиця теж уже помітив натовп, помітив і як зблід Лец-Отаманів, і спритно перестрибнув через пліт.

— Стій, назад! — крикнув сотник.

— Нема дурнів! — озвався вже із садка Світлиця.

Лец-Отаманів, доскакавши до станції, кинув коня і визирнув із-за рогу на колію. Біля задніх вагонів робили перебіжку козаки, падали за випадкове прикриття і стріляли вздовж класного вагона. Із-за ешелону виткнулася голова бунчужного, викрикнула якусь команду і знову зникла. Двоє козаків викинули із вагона на колію кулемет і самі впали за його щиток. За ними вистрибнув Пищимуха і теж ліг біля кулемета. Лец-Отаманів від здивування навіть закліпав очима. В цей час із класного вагона визирнув хорунжий Сокира і пустив навмання чергу із ручного кулемета «шоша». У відповідь зататакав «максим» від задніх вагонів. Щось зашаруділо збоку. Лец-Отаманів злякано озирнувся. Попід стінкою скрадався з рушницею в руках козак у гімназичному кашкеті.

— Калембет?

— Я, пане сотнику. — Він був блідий, переполоханий і весь тіпався.

— Де сотник Рекало?

— Сотник Рекало утік. Бачили, як він чіплявся на перший ешелон.

— А де інші?

— У вагоні.

— А з козаків ти один?

— Ще у вагоні є…

— Ідіоти! Від одної гранати вони злетять в повітря. На станцію треба перебігати. Дай сюди гвинтівку!

Вичекавши, коли замовк «максим», Лец-Отаманів кинувся до свого вагона. Кілька куль просвистіло повз нього, але він уже схопився за поручні на сходах. У цей час на весь зріст підвівся з землі слюсар Кудря і прицілився з гвинтівки.

— Ага, от ти мені й потрібний! — проговорив зловтішно Лец-Отаманів і підкинув до ока гвинтівку. В ту ж мить попереду блиснув вогник і він відчув, як щось гостро кольнуло йому під серце.

Лец-Отаманів похитнувся, випустив гвинтівку і зсунувся на колію. Перед очима пішли червоні кола, як після кинутого каменя на воді. Знову заторохтів над головою «шоша», а у відповідь знявся багатоголосий крик козаків. Він усе зростав і зростав, ніби ринула повінь. Від шуму стало боляче в ушах. Раптом йому почувся голос Ніни Георгіївни. Лец-Отаманів напружив усі сили, щоб дістати гвинтівку, але коліна підломилися, рука, що вже примерзла до поруччя, зірвалась, і він попід стінкою вагона упав обличчям у сніг.

Харків, 1927