— А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.

Лец-Отаманів криво посміхнувся:

— Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.

— Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?

— Петро Маркович.

— Від бажання, дорогий Петре Марковичу, — сказала вона, примруживши очі.

І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:

— Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?

— Розстріляти! — сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.

Для полковника Забачти все ще було байдуже — кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.

Першим слово взяв сотник Рекало.

— Я вважаю, панове, — сказав він, — над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.

— Згодні! — закричали інші.

— Згоден, — сказав і Лец-Отаманів. — Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.

До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.

Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні — захоплення, інші — обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.

Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого — Березу — привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:

— Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу — брали, продавали. На інших дивились і собі те робили. Цілі города, цілі землі забирають… Або візьмімо гроші. Ви розплачуєтесь гривнями, які нічого не варті: бомажка розмальована, та й усе; хіба це не грабунок? Ще й людину застрелили… А три вагони, що ви вкрали на Знам'янці…

— Я вас закликаю до порядку, — перебив Лец-Отаманів.

— Який же це в біса порядок? Багато — можна, а мало — гріх. Полковник Забачта поклав собі до кишені за граблі цілу тисячу…

— Ми про вас питаємо…

— А коли хочете про нас знати, так тільки за сто карбованців продали. Хресті-бог! А знайшовся б іще який дурень, іще б сто взяли. Таких не шкода: самі хочуть погріти руки на чужому. Так це ж ніби вор у вора, а ви в кооперації цапнули. Нам — і то соромно…

Рекало, ображений, що його безцеремонно перебили, почав знову ставити запитання:

— Ні, ви скажіть, позаяк я офіційно питаю, де, з ким, що і скільки ви пограбували?

— Чого там грабували? Брали, що погано лежить. Ну коли вже вам так хочеться знати, слухайте. У Полтаві ми більше барахолили по церковних чашах і дароносицях. Все рівно Бога тепер у заштат вивели. У Кременчуці трохи мануфактурою поживились, у Кобеляках дістали товару на чоботи, а в Потоках — каракуль. Та й на вашій бекеші, пане Кований, комір із знайомих нам каракулів. Ми чесно ділимось, не так, як ви…

Лец-Отаманів закусив губи, інші сприйняли це байдуже.

Рекало вже не встигав записувати, а Береза все з тим же цинізмом продовжував називати нові й нові міста й містечка, де вони грабували, що тільки попадалось.

— І вам так легко поступались своїм добром?

— То як коли. Бувало, і придушити доводилось.

— Ви знали, яка міра кари за це буває?

— Так зараз же війна. Ви ж наказуєте нам у противника стріляти, — стріляєм, убиваєм, а він мені, може, й не противник. Чому ж ви за це мене не судите? Ще й хвалите. А хіба буржуй не противник? Торговий капіталіст?

Рекало стомився вже запитувати і охоче уступив Кованому. Ад'ютант запитав тільки, чому Береза й його приятелі не корилися, коли їх хотів допитати Карюк, навіть хотіли виявити збройний опір? З прищуватого обличчя Берези поступово зійшов нахабний вираз, він, примруживши очі, глянув у вікно, потім зневажливо — на суддів і, ніби пересилюючи себе, відказав:

— Да! Коли б не заклинився патрон у кулеметі, може б, уже за столом сидів хтось інший, а ви б стояли на моєму місці.

— Що ви хочете цим сказати? — насторожився Лец-Отаманів.

— Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.

— Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?

— Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати — будь ласка. Тільки ми вже лякані.

— Хто вас підбурював? — допитувався Лец-Отаманів.

— Кажу ж, це нашої справи не стосується.

Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.

Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.

— Ви ганьбите нашу армію! — вигукнув Лец-Отаманів.

— По Савці й свитка, — відказав Кавуля, якого допитували останнім.

Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.

— Який же вирок?

У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: «Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…» Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:

— Розстріляти!

Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:

— А хто ж буде розстрілювати?

— Як хто? — роздратовано відказав Лец-Отаманів. — Козаки!

— А коли відмовляться?

— Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.

— А чому не ти?

— Може, сперечатись почнемо?

— Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче — нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.

— І тебе розстріляємо!

Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як «понєже» і «позаяк» і так уснащений згадками про «запорозькі традиції», що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді — хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.

Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.

Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.

— Чижик, що там балакають? — запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.

— А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.

— Цебто?

— Ніхто не захоче.

— А ти?

— Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.