Проте сумління не давалось на облуду. Воно вже горіло їдким докором на його колючих щоках. Щоб виправдатися перед своїм сумлінням, Байда почав пригадувати, як на одному мітингу слюсар Максим Мостовий називав адміністрацію шахти кровопивцями, посіпаками. І Федір Гливкий туди ж. «Що вони посіпаки, то правда, — говорив до себе Байда, — але між ними є й гарні люди. Хоч би інженер Григорій Петрович, завжди тобі „здрастуй“ скаже, слова поганого від нього не почуєш. Або візьмемо й конторника Погоду — і за більшовиків, і до більшовиків однаковий: за шахтарем руку тягне. А Мостовий — „посіпаки“! Директора Едуарда Едуардовича довели до того, що мусив уночі втікати. Хто ж таки з них погодиться, щоб якісь там шахтарі лічили хазяйські прибутки? Раніше при ньому й писнути ніхто не смів, таке цабе, а тут звичайний слюсар просто у вічі — „кровопивця“! І не бояться, кляті хлопці! А Гливкий ще й припечатає».

Табельник Федір Гливкий, ставши головою селищної Ради, хутко зрозумів, до чого хилила адміністрація шахти. Щоденні аварії під землею були справою саботажників, і Гливкий, розмовляючи з інженерами, не намагався підшукувати ввічливі слова. «Думав, як партійний, — бубонів Байда, — так може всім уже верховодити. Ну, й показали нам дулю. А стоїть шахта — шахтареві смерть. От про що треба було подумати».

Вишукуючи для себе виправдання, Гордій Байда прийшов до висновку, що він не сходиться з більшовицькою тактикою: «Програма у них швидка: усе зразу хочуть. А як на мене, то краще — тихше їдеш, далі будеш. От яка моя програма!»

Прийшовши до такого висновку, він зітхнув так, ніби скинув з плечей важкий мішок, і пішов до хати.

У розпорядженні шахтарів червоногвардійці залишили тільки дві берданки, але адміністрація шахти, знову відчувши себе повноправним хазяїном, взялася сама нести охорону. У техніка Сивокоза на плечі висів новенький карабін, бухгалтер Пантелеймон Петрович вийшов з мисливською рушницею, а штейгер Варивода з браунінгом, так, наче й не було наказу від ревкому здати всім вогнепальну зброю.

Самоохорона тинялася тільки в інженерській колонії. До Собачіївки[1] вона обачно не наверталась, бо шахтарі знову почали збиратися гуртками перед землянками. Вони вже чули про поводження німців з робітниками і не могли перебороти в собі бажання погомоніти з ким-небудь про те, що чекає на них завтра. До одного такого гурту підійшов слюсар Максим Мостовий з берданкою за плечима. Він був ще молодий, високий і плечистий, білявий з лиця і з сердитими очима. Нещодавно Мостовий прийшов із фронту, де служив у саперах і був поранений у руку. Ще й досі він носив потерту шкіряну куртку й такий же шкіряний картуз. Максим Мостовий виступав на всіх мітингах з гострими і дотепними промовами, і за це його любили шахтарі.

— Чого зажурились? — спитав Мостовий.

— А то, скажеш, нема чого?

— Залежить від того, як дивитися на справу. Коли на річці скресне крига, такого не бувало, щоб її затримав якийсь місток. Отак я дивлюсь і на спробу Центральної Ради та й німців затримати революцію. Не вийде, люди добрі! І ви, доки не підпишуть з нами колективної угоди, на роботу не ставайте!

— А ти хіба залишаєшся?

— Я інвалід, — ухильно відказав Мостовий.

— Ну, так і не базікай тут, — сказав кріпильник Задоя. — Минулася ваша влада.

— Ваша теж не повернеться.

У цей час повз гурт шахтарів проходив молодий інженер. На його плечах була все ще робоча шахтарка.

— Куди це ви простуєте? — запитав Мостовий.

— Хочу десь підводу найняти.

— Тікаєте?

— Не тікаю, а не хочу працювати на німців.

— Правильно робите, Григорію Петровичу, я вам допоможу з підводою.

Майже опівночі на селище повернувся червоногвардійський роз'їзд. Вів його Клим Байда, який сидів у сідлі, як справжній командир. Люди все ще не розходились.

— Не було ще? — спитав Клим на гурт.

Всі знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо відповіли:

— Не було.

Роз'їзд виїхав за селище, покрутився під місяцем у полі і знову через Калинівку поскакав на схід. Шахтарі почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардійців, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тільки ритмічне чохкання паровика, що висмоктував із шахти воду.

О десятій годині ранку в степу показався німецький роз'їзд із списами. Чорний прапорець летів над вершниками, як ворон. Просто на Калинівку скакали ті, що протягом чотирьох років сповнювали сльозами серця і очі мільйонів, від кого в багатьох ще боліли рани. Скакали ті, яких і в полі, і на заводах зустрічали прокльонами, ті, на яких чекала з надією більшість інженерської колонії.

Сяючи новими ґудзиками і значками, адміністрація шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулиці. Хто все ще не покладався на чутки і носив свої значки в кишенях, тепер відбігав кудись у закапелок і хутко начіплював їх на кашкет.

— Кажуть, Григорій Петрович утік уночі.

— А ви хіба були іншої думки про нього? Вірою і правдою служив комітетам, на що ж він може тепер розраховувати, крім заслуженої розплати?

— І штейгера Зеленого не видно, і конторника…

— Мабуть, усе ще не вірять, що кінець Радам. Завтра полізуть у шахту як миленькі. Які можуть бути сумніви? Німецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боєм чи без бою брати Калинівку?»

— Справді? І що він відповів? Ігорю Болеславовичу, що ви відповіли німецькому командирові? Хто це запитував, генерал?

— Ну, звичайно, генерал! — відказав інженер Дзіковський, завідувач шахти, обдаровуючи всіх золотою посмішкою. Він був знову тут хазяїн. — А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бітте, гер генерал!

— Хто б наважився з ними битися?

— А Федір Гливкий! — Від сміху інженер Дзіковський аж почервонів.

Хвилюючись од наближення зустрічі, мешканці колонії скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пісочком. Під весняним сонцем блискавками мерехтіли списи, а коні викрешували із бруківки іскри. На головах вершників сиділи круглі зелені каски. Гордій Байда навіть здалеку бачив, якою радістю сяяли обличчя мешканців колонії, і в нього стислося серце.

— Іч, які рідні стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?

Роз'їзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили інженери і один поперед одного почали показувати в степ, куди відійшли червоні. Дехто вже без опаски тикав пальцем і на Собачіївку, де купками стояли шахтарі і спідлоба дивилися на непрошених гостей.

— Чого ж ти не радієш? — Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з більмом на оці. Вугілля так в'їлося йому в тіло і в одежу, що й сам він був схожий на колючу грудку вугілля. Байда був певний, що Гнат пішов з червоними, і, побачивши його, зрадів, що не сам залишився, але глузливі нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого він привчав до роботи у вибої, дозволяв собі глузувати з нього. І щоб досадити Гнатові, буркнув, киваючи на сірі френчі:

— Ці наведуть порядок.

— Не те що совдепи.

— Цих ти послухаєш.

«Звідки в нього ця задерикуватість взялася? — здивувався Гордій Байда. — Слова, бувало, не витягнеш з нього».

— А ти що, залишився, може, ораторствувати?

Убогий тільки роздратовано підсмикнув штани. Підійшов Семен Сухий, теж вибійник. У протилежність Убогому, він був білявий, ніби вимитий, ясні очі дивилися завжди лагідно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пішов з червоними.

— Розпитують про нашого брата, — сказав він до Гната так, ніби й не було тут Байди. — Ходімо краще з очей.

Шахтарі почали зникати в своїх землянках, і на майдані хутко залишилися тільки цікаві до всього діти та кріпильник Задоя з такими, як сам. З поведінки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумів, що вони вже знають, як він вирядив сина. Байда зсутулився, ніби йому поклали на плечі ношу, і собі потяг до землянки.