Другого дня Гордій Байда сам зустрівся зі штейгером Вариводою. Штейгер був уже в сивій шапці, а на грудях його красувалась жовто-блакитна розетка. Таку ж розетку носив уже й бухгалтер Пантелеймон Петрович, а поверх кожушка ще й червоний пояс.

Вариводу оточувала група робітників, яким він читав щось із знайомої вже Байді газети «Трибуна», а від себе додавав ще й якісь віршики. Виходило влад і ніби правдиво. Дехто схвально хитав головою, дехто іронічно посміхався.

Байда розумів, що Варивода бреше, але довести не міг і, мабуть уперше за все життя, пошкодував, що він малописьменний. «Якби його віршиком, якби приказкою, люди б скоріше повірили». Байда знав, що у Гриця Духоти є «Кобзар» Тараса Шевченка, і попросив собі на кілька днів.

Читав Байда вголос, виспівуючи кожне слово, як дячок. Хариті вірші здавались молитвою, і вона слухала їх, побожно склавши на грудях руки.

— Чи ти чуєш, Харито?

Що далі він читав, то частіше кивав головою. А прочитавши сатиру «Юродивий», Байда стукнув кулаком по столу:

— От, сучий син, Варивода!

— А я що чула, — сказала Харита, рада, що до неї так щиро заговорив Гордій. — Уже тепер усіх нас охрестять у самостійників. Оця Петлюра ніби хоче зовсім відділити нас од Росії, і тоді не можна вже буде й балакати по-нашому, а тільки так, як у книжках друкують.

— Я собі балакаю, як умію. Нехай Вариводи «позаякають».

— А землю будуть давати?

Ілько тут же біля каганця лагодив матері черевики і на останні її слова чмихнув.

— Чого ти смієшся?

— Та то я… Вчора верблюд цей, Пантелеймон Петрович, вичитував з газети, що Петлюра відбирає землю від усіх поміщиків, а Вася Моренко й спитав: «Чого ж не забирають землі у пана Семиренка?» — «Бо то, — каже, — наш пан, український».

До хати зайшов Гриць Духота. Він помітно схуд: троє дітей і дружина так само, як він, не мали тепер де заробити і по черзі ходили на села вимінювати на останнє шмаття борошно. Але в очах Духоти не згасали іскорки, які надавали іншим сили.

Заставши всіх біля каганця над «Кобзарем», Духота вдоволено посміхнувся:

— От добре — учітеся, читайте, як сказав Тарас Григорович. — Привітавшись з усіма за руку, він затримав Хариту і передав їй маленький клуночок.

— Та що ти, Грицю, — не бажаючи брати, відказала Харита, — вам же й самим нема що їсти!

Духота відповів їй щось пошепки, поклав клуночок на ослін і звернувся вже до Гордія:

— Що ви там вичитали цікавого?

— Шпичку в ніс Вариводі вичитав. Чув? Нову владу проповідує. Петлюру вже вигадав замість гетьмана. І все віршиками, віршиками підбива. Я теж знайшов, чим його припечатати. Теж про владу, яка людом торгує.

— Треба вам Леніна почитати. Я дам таку книжечку, там ясно сказано, що зараз можлива й потрібна одна влада: робітничо-селянська влада більшовиків.

— А Варивода плеще, чув оце, що й Петлюра проти панів.

— А ви б йому сказали: «Бреши, та знай міру». Петлюрівська армія повна царських офіцерів. А з кого раніше виходили офіцери?

— З кого ж, як не з поміщиків.

— Так чого ж вони будуть іти проти себе? Тільки іншим прапором прикрились, та й усе.

— Ну а селяни як? Варивода співа, що вдоволені.

— Куркулі, звичайно, вдоволені. Самі настановили Петлюру, а бідняки вже розбивають економії, отак вони вдоволені!

— А що я чула, ніби й до нас іде Петлюра, — сказала Харита.

— Кажуть! Вже на Мандриківці стоїть ешелон з його військом. От де, мабуть, до біса зброї. — І Духота по-змовницькому підморгнув Байді. — Ви підете в Платонівку, дядьку Гордію?

— Завтра ховатимуть старого Панасенка. Десять років разом працювали. Обов'язково піду.

— Розкажете й мені, що там буде.

— А ти не збираєшся?

— Маю тут дещо зробити. Максим же поїхав.

— Як ти гадаєш, надовго його забрали від нас?

— Та, мабуть, в губернії залишать.

У неділю вранці в Платонівку із станції Мандриківки приїхав невеликий загін вершників у сивих шапках з червоними шликами. Люди зацікавились і вийшли на вигін, до обмерзлої криниці. Під вершниками гарцювали невиморені коні. Шахтарі, яких багато жило в Платонівці, запитливо дивилися на непрошених гостей.

Прийшло багато шахтарів і з Калинівки попрощатися з небіжчиком. Вони теж вийшли на вигін. Дівчата, запнуті картатими хустками, стояли окремо купкою, лускали насіння і пересміювались. Кілька сільських парубків наблизились до вершників і хазяйновито, з виглядом знавців, почали ляскати коней. Козаками верховодив сотник у добрій бекеші, з кривою шаблею при боці. Чорняве його обличчя вигравало усмішками, а тонкі козацькі вуси п'явками ворушилися під горбатим носом. З-під шапки, над правим вухом, оселедцем звисав чуб.

— Здоровенькі були, добродії!

Не раз уже шмагані й биті шахтарі, та й платонівські дядьки, топталися на снігу без особливого бажання поділяти сотників настрій. Але й серед них знайшлись такі, що й собі посміхались до сотника.

— Чого це ви смутні-невеселі? Хіба сьогодні не неділя? Коли ж і поспівати, як не в свято, у неділю. Ану, дівчата! Тільки нашу, українську.

— А таку можна: «Бас гуде, скрипка грає, Іван мовчить, та все знає»? Це теж українська! — сказала одна дівчина.

— Або: «Дорогі гості, та в середу трапились», — додав шахтар.

Сотник закашлявся і зробив вигляд, що не розчув.

— А скажіть, товаришу, ви… — почав Байда, але сотник, враз нахмурившись, перебив його:

— Який я тобі товариш?

— Я про це й хотів довідатись, а ти й сам здогадався.

— Про «товаришів» забудьте! А тобі, старий, треба було б про штани подумати. Голим тілом світить, а й собі про політику. — І задоволений сотник згорда позирнув на дівчат.

Але його дотеп ні в кого не викликав посмішки: не один Байда світив грішним тілом. Тільки сам Байда зніяковів і криво посміхнувся:

— Отож я весь час і думаю про штани, а виходить — політика.

— Ну, а яка ж ваша політика, пани-добродії? — спитав Гнат Убогий.

— Україна для українців. Зрозуміло?

— Зрозуміло, тільки не зовсім. Значить, ви й пана Розаліон-Сошальського збираєтесь виселяти, і княгиню Браніцьку, і нашого Дзіковського чи тільки робітників?

— Не твого розуму діло! — огризнувся сотник. — Який грамотний знайшовся.

— А приміром, шахти, то ість усяка недвижимость, як земля, так яка об них ваша програма? — спитав Кіндрат Сусідка, сховавшись перед цим за людські плечі.

— І ти, діду, далеко забігаєш. Дай попереду ворога подолати, а потім подивимось.

— Що ж то за ворог такий — чи німець, чи француз? Так німців же прогнали. І гетьман накивав п'ятами.

— Накивають і Петлюри, — буркнув Байда.

Сотник яструбиним поглядом зазирнув у натовп, навіть трохи підвівся на стременах:

— На який це ти лад пісню заводиш? Щось ніби не нашим тхне. Чи ти вже замовк? І ви мовчите, дівчатка? Ex, тяжко, важко…

— Мабуть, тобі, сердешному?

Сотник, оком не моргнувши, продовжував:

— Поналазило сюди різних чавоків…

— Та й роблять, сердешні, мало не за спасибі на таких, як ти, — перебив його голос із натовпу.

— Та у вас тут, бачу, мабуть, більшовики завелись?

— А то ж хто, думаєте, балака? — вигукнув парубок із Платонівки, який і собі заломив шапку по-козацькому. — Ви на них не звертайте уваги.

— А то нам робити більше нічого! — сказав сотник, пхекнувши. — Давайте краще заспіваємо, — і завів пісню «Гуля Максим, гуля батько…», парубок загув без слів, як джміль, але інші тільки посміхались.