«Що їх може заставити йти на неминучу смерть? Земля і воля? Тоді їх стежка лежить назад. За кого треба вважати солдатів, щоб однією і тією ж стежкою гнати їх з лозунгом „за віру, царя і батьківщину“ і з лозунгом „без анексій і контрибуцій“ за землю і волю? Не підуть вони завтра в наступ, не підуть!» — «Йолопе, ти розумієш все безглуздя твоєї тактики? — враз оскаженівши, підняв кулаки Туманов у бік штабів, де мусив бути Керенський. — Ти розумієш, що завтрашня поразка може бути початком кінця? А тоді скажете, що ми винні: не зуміли в солдатах створити бойовий настрій!»

Перед очима, ніби з туману, мигнув орден в золотій оздобі. Ніби почуваючи, що він безповоротно вислизає з рук, Туманов почав ще більше дратуватися:

«Я поступився своїми принципами, я хочу вийти переможцем, а солдати не підуть в атаку і finita la comedia. Їм начхати на мої переживання, на викинуті для артилерійської підготовки сотні тисяч карбованців». Туманов яскраво переживав уже наслідки можливої поразки і, сам того не помічаючи, почав обурюватися на солдатів, що були байдужими до підготовки, до спроби востаннє зрушити ворога. Туманов уже щиро вірив, що від цього наступу буде залежати і сама свобода, і що коли цим легковажать солдати, значить, їх не обходить свобода, що їм потрібна піч з гарячим черенем, а не свобода. Він навіть перекривив когось: «„А бабам-то нашим каково без мужней головы со слободами обращаться?“ От як сипонуть завтра німці на ваші голови, будете тоді знати, як відвойовувати свободу».

Згадавши про німців, він вирішив зараз же попередити батальйонного про німецькі наміри і тут же повернув до третьої лінії окопів.

Вузький хід запасних окопів ущерть був наповнений, мов дровами, піхотними солдатами. Дехто, уткнувши голову в підкопану стінку, тряс уже ніч своїм хропінням, тоді як інші, збившись у маленькі купки, сперечались на різні голоси. Розмова, чути, йшла про царя:

— Не до часу він тепер.

— І не по грошах.

— Я так думаю, що тепер вони всі, царі оті, облетять, як листя: потому буря на них піднялася.

Туманов серед сірих гімнастерок і розкиданих казанків відчував себе чужим і сирітним, а тому намагався протискатися повз купки людей непомітним. Один рудобородий солдат підвів до нього неохоче голову, але продовжував і далі говорити своє:

— Та коли б ще цю радість у крові не втопити, бо воно всякий лізе, який раніше й руським не був.

— А ти на інородних там різних не прискай, — відповів йому хтось із землі, — всім тепер хватить роботи.

В одному місці біля недогарка запаленої свічки гуляли в карти на картоплю. Поруч двоє солдатів із широкими вилицями сиділи над газетою, проте розмовляли, мабуть, про завтрашній наступ. Один навіть, глибоко зітхнувши, махнув рукою й проговорив:

— Не до душі мені все це: треба додому скоріше, а то коли б слобода п'ятами не накивала.

— До обіду, мабуть, справимося. Ти як на це?

— А що тут, далеко хіба, чи що? Аби не на смерть тільки. Бо враг вооружон по ногам до зубов.

— А коли, приміром, займемо їхню позицію?

— Раз без анексій, так, значить, чужого не трож; набив морду — і назад без контрибуцій.

— Моя теж пише: за віщо ти там воюєш? У мене за подушне, каже, вже корову продали.

— А воля ж… їх мать!

— Воля? Воля, мабуть, буде, коли з рушницями додому повернемось, так я гадаю.

Туманов не знайшов батальйонного й роздратовано поплівся назад. Над німецькими окопами все ще рвалися снаряди і час од часу із першої лінії зривались з гадючим шипінням ракети. Вони хутко підіймалися догори, звисали на парашутах, кидали сніп розхристаного світла і, поволеньки згасаючи, спускалися наниз. І тому весь фронт цієї версти сяяв, як проспект в урочисті дні, разками феєричних вогнів. Що лежало за межею цієї смуги, втопало в згустках червневої ночі з молодиком і нахорохорено ховалося по норах, відточуючи на ранок поржавілі мечі.

— Пане поручику, — прошепотів назустріч йому Цацоха, — за лісом повна долина кінноти нашої, сам бачив.

— Ті пришпандорять махметок.

— Аж у Єрусалимі опиняться.

— Я теж піду в атаку, — уже хвилюючись, сказав Цацоха.

— Треба, як же, мабуть, забув щось там? — з іронією сказав Свир. — Може, добивати підеш?

— А може, телефонного дроту настягаю? Ми вже на самих вузликах балакаєм.

— Кажуть, у них шнапсу до біса.

— Обов'язково. Я хоч і не привержон до нього, а для приміру обов'язково дістану.

— Газетку, як попадеться, принеси.

Голоси їх далі почали притихати, і Туманов, хоч присів тут же в другому кутку, перестав розбирати, про що вони умовлялися.

Потім обидва телефоністи змовкли, навіть шубовстання в долину гарматних снарядів і шипіння ракет поволі стихло, і довкола запанувала сонлива, але нервова тиша.

Поручик Туманов притулився спиною до стінки, з насолодою витяг по долівці ноги й не встиг склепити очі, як раптом помітив, що на тому місці, де було німецьке кулеметне гніздо, на зруйнованому бруствері з'явився солдат.

На ньому була австрійська уніформа, а на голові замість каски — кругле кепі. Туманов схопив бінокль і втупив гострий зір у цю ніби вирізьблену на темній стіні муштровану постать. За її спиною ледве намічалися контури ще трьох солдатів. Солдат у круглому кепі, ніби по команді, упав на коліно, і в його руках заходив викочений на бруствер кулемет. Він цілився, і цілився просто у віконце, звідкіля за ним зорив поручик Туманов. Було ясно, що руська сторожа спала, бо жодного пострілу й досі не пролунало із окопів, хоч постать кулеметника виднілася, мов чорна тінь від якогось хижого птаха.

Перше, що спало на думку Туманову, — це миттю вискочити до піхоти й зняти тривогу. І він, весь трясучись від пропасниці, стискуючи в руці наган, кинувся по зламаних земляних ходах. Ноги плуталися в телефонних дротах, він безперестану падав і ранив до крові собі руки об щось холодне й гостре. Коли ж, знесилений, знову підіймався на ноги й підводив голову, кулемет, як удав, невідступно стежив за ним своїм чорним оком. Туманов згадав, що блискучі погони на його френчі служать за найкращу мішень, він кинув френч на землю. Тепер на ньому залишалася звичайна студентська червона сорочка.

— Що це, топчете офіцерські погони, Туманов? — зненацька почувся над його головою роздратований голос. Він підняв очі. На бруствері, твердо впершись в землю ногами, стояв старший офіцер Забачта. В руках був карабін. — Для чого скинули френч, питаю?

— Він цілиться в погони, — замішано відповів Туманов.

— Щоб пристрелить вас? Доки він цього не встиг, бийте ви його.

— Але ж я, я протестую…

— Тоді він вас уб'є. Стріляйте! Станьте на бруствер!

Поручик Туманов покірливо, обсипаючи глину, виліз нагору і знову прошепотів:

— Я не можу, це дикунство.

— Він цілиться. Ну!

Туманов підніс наган і в цей момент помітив, як із ями, немов сиве телятко, до кулеметника виліз маленький хлопчик.

«Пастушок!» — мигнуло в голові Туманову, але палець уже натиснув на гашетку.

На скроню кулеметника ніби сіла муха, він раптом закинув назад голову й нахилився набік, але руки, брязнувши чимось сталевим, залишалися на кулеметі.

— Тату! — пронизливо крикнув пастушок. — Тату! — і з усієї сили смикнув кулеметника за руку.

Сталь задзвеніла ще дужче. Тепер Туманов побачив, що кулеметникові руки були прикуті до кулемета. Поручик зблід і втупив очі в сухе, деспотичне обличчя капітана Забачти.

— Ну, бачили, пане капітане?

— Дякую за службу! — відказав сухо й коротко Забачта й так само коротко прицілився з карабіна в пастушка. Але в цю хвилину пастушок востаннє смикнув із ланцюгів батькові руки, і десь натиснутий курок враз заставив кулемет заклекотати густим клекотом «кольта».

Першим упав униз Туманов, а слідом, випустивши карабін, скошений, мов сухий будяк, упав капітан Забачта. Його важкий чобіт із розгону вдарив закаблуком по скроні Туманова, і від цього в його очах замиготіли іскри, потім попливли червоні кола, загойдались, як на хвилях туману, і за цим зовсім розтанули.