— Що хочеш…

— Я тобі пісню свою заграю, Степко.

— Свою? — дивується вона.

— Сам склав.

Юхим розтягує міхи баяна, і Степці здалось, що саме таку пісню хотіла вона почути. Хлопець грає, очі в нього задумливі. Світло від лампи, що стоїть на комині, виграє на перламутрових гудзиках, і здається, що Юхимові пальці бігають по маленьких сонечках. Стихає баян.

— Знаєш, про що це я грав, Степко?

— Знаю. Про нещасливу любов…

— Ти вгадала…

Платон прощався з містом. Завтра він залишить його і, напевне, назавжди. Сьогодні був у академії.

— За цієї ситуації ваше рішення правильне,— сказав декан Григорій Якович Осадчий.— Буде потрібна моя допомога — я до ваших послуг.

Платон востаннє пройшовся по Хрещатику, подививсь на засніжені схили Дніпра, згадуючи своє життя у цьому чарівному місті. Що ж його чекає попереду?

На пероні Гайворон побачив Єрофея Пименовича в гурті студентів.

— Кажу тобі, як старий солдат: наступай, ніколи не сиди в обороні,— наказував Кашкін.

— Пиши! — кричали хлопці.

— Пиши-и-и…

За вікном проплив Київ. Тривожно на серці в Платона, він залишив тут щось дороге і неповторне… Що? Юність…

*

Постоявши з годину на виїзді з славного міста Косопілля і не дочекавшись машини, Платон зв'язав паском чемодана, перекинув через плече й пішов.

Біля Криничок його наздогнали сани. Високий сивий чоловік з чисто поголеним обличчям радісно поплескав хлопця по спині, розсунув бідони і вмостив чемодана. Потім підклав сіна на передок, знову поплескав хлопця і кивнув головою: мовляв, прошу сідати. Це був Іван Лісняк. Мати розповідала, що до війни не було кращого співака в селі. Навіть Михей Кожухар не годився йому в підметки. З фронту Іван повернувся глухонімий. Його важко поранило на Сандомирському плацдармі.

Дружина Івана Лісняка — сором'язлива красуня Катря — з величезною мужністю пережила першу зустріч зі своїм чоловіком. Цілувала його, говорила найніжніші слова, а він не чув їх… У них не було дітей, і всю свою любов жінка перенесла на свого Івана. Вона навчилась розуміти його, проводжала на роботу, ходила з ним в гості і співала його улюблених пісень… Напевне, ця любов і врятувала Івана, він не запив з горя, не опустився. Лісняк ще на фронті вступив у партію, і коли в райкомі запитали, де він буде працювати і чим йому допомогти, написав: «Я вмію робити все, і, поки можу ходити, — допомоги не треба».

І Лісняк працював. Орав і сіяв, робив вози і міг позмагатись з таким ковалем, як Мирон Мазур. І ще любив малювати. Його картини висіли в школі та в багатьох хатах на селі. Він ніколи за них не брав грошей. Іван малював береги Русавки, поля, табуни коней і портрети своїх загиблих друзів з карток, які приносили вдови та печальні матері. Єдине, чого ніколи не малював Лісняк, — це картини про війну.

Найкращим його твором був портрет дружини. Все село приходило дивитись на мальовану Катрю. Вона була дуже схожа на живу, але якась інакша… Глибокі сині очі, ледь-ледь помітна усмішка: богиня, тільки руки маленькі, натруджені — руки селянки. Минулого літа з міста до брата в гості приїхав кандидат якихось наук. Побачив цей портрет, вигукнув: «Талант!» — І написав листа у Київ.

Портрет Катрі хотіли забрати на виставку, але Іван не дозволив.

Багато про що хотілося б розказати зараз Іванові Лісняку, але він тільки штовхає ліктем Платона, вказуючи на поля, мовляв, добре, сніг випав, озимину прикрив, урожай буде… Потім все ж передає віжки хлопцеві і починає говорити своєю нещасною, беззвучною мовою, що в селі мало хлопців і дівчат, бо пороз'їжджалися по всіх світах, що колгосп ніяк на ноги не зіпнеться. Ось бачиш, ідуть через поля мачти високовольтної лінії, а в селі електрики нема. Тільки ферми якийсь там двигунчик освітлює…

Смеркало. Синій зимовий вечір оповив Сосонку. Тихо-тихо, тільки похропують коні та погуркують сани на мерзлих кізяках. Іван під'їжджає до самих воріт, на яких примостився веселий півник.

— Платоне! — біжить назустріч Галя, навіть хустки не накинула, а за нею Васько з олівцем і лінійкою.

— Я знав, що ти приїдеш, — щасливий Васько не знає, де й посадити брата.

— Як же ви тут живете, мої циганчата? — обнімає Платон обох.

— Та живемо.

У хаті чисто і тепло, наче мати прибрала, а сама вийшла на хвилину до сусідів. Платон вмивається з дороги, і сестра подає йому чистого полотняного рушника. На вечерю насмажили картоплі, Галина внесла з льоху капусти і огірків. Давно вже так смачно, здається, не їв хлопець.

Після вечері всі троє сідають на тапчанчику біля грубки і деякий час мовчать, немов бояться відігнати оце щастя, що завітало сьогодні до їхньої хати. Платон поглядає то на Галину, то на Васька. Сестра здається зовсім дорослою, тільки голубі стрічки в косах нагадують про щось дитяче.

— Що ж ти будеш робити? — Галя все ще не вірить, що брат житиме разом з ними.

— Мабуть, у бригаду піду до Ничипора Івановича…

— Шофером іди,— радить Васько.— Нову машину колгосп купив. На машині добре! Їздиш собі…

— Трактористи в нас більше заробляють, ніж хто,— роздумує Галина.

— А ти, Галю, підеш у технікум… І так пропустила багато…

— Нікуди я не піду. Як же ви тут без мене будете, хто вас нагодує, хто обпере?

— І не думай, Галю. Взавтра ж підемо в Косопілля, я попрошу директора, щоб прийняли, ти наздоженеш… Квартиру тобі найму, а ми з Васьком якось влаштуємось, по-солдатськи…

— Шкода мені буде вас покидати, — говорить Галя, і Платон розуміє, що вона дуже хоче вчитись.

— А по суботах будеш приходити до нас… Весною куплю тобі велосипеда…

— Галю, дасиш мені покататись? — Васько уже уявляє, як він буде мчати по вулиці на блискучому велосипеді.

— Дам, дам. Лягай уже спати.— Галя посміхається точнісінько так, як мати.

Васько вилазить на піч, кладе голову на руки і віддається своїм хлопчачим мріям.

— Що ж тут, у селі, нового?

Галина про все розказує братові. Збори недавно були в колгоспі, і Коляда кричав на дядька Ничипора, що трактори повільно ремонтують. Кукурудзу ту, що для худоби залишили, почали красти, то тепер там діда Вигона поставили з рушницею… А Юхим подарував Степці малесенького радіоприймача. Усі в селі говорять, що він женитись буде на Степці… Але вона не дуже до нього. Щодня інший додому проводжав… а Юхим, дурний, аж чорний ходить…

Хтось тихенько постукав у шибку. Галина швиденько зіскочила з тапчана, кинулась до вікна, потім до дверей і зупинилась посеред хати, розгублена.

— Чого ти, Галю? Відчини,— промовив Платон. Галина вийшла в сіни, довго з кимсь говорила. Платон відчинив двері:

— Хто тут, Галю?

— Та це… Дмитро ось прийшов…

— Який Дмитро? У хату йдіть, бо застудишся.

З Галиною ввійшов високий блідий хлопець у сивій смушевій шапці, в коричневому шкіряному пальті та хромових чоботях. Видно, що він не перший раз був у цій хаті, бо звично повісив шапку на кілочок біля дверей, а вже потім подав руку Платонові:

— Будьмо знайомі. Дмитро Кутень, ваш колега — агроном. Власне, пів-агронома,— голосно розсміявся, і шкірянка зарипіла, ніби теж засміялась.— Закінчив плодо-ягідний технікум, опинився у вашому селі… Ось уже три місяці квартирую в Маланки. А оце йду, дивлюсь — світиться…

— Що ж, роздягайсь, агрономе.

Дмитро перехоплює погляд Галини і береться за шапку.

— Іншим разом зайду,— видно, дуже не хочеться йому йти звідси,— пізно вже.

Дівчина, накинувши хустку, проводжає гостя, і вони довго шепочуться в сінях.

Повернувшись, Галина зразу починає слати постіль — боїться зустрітись поглядом з Платоном.

— Часто він заходить до нас, цей «пів-агронома»? Ти, Галю, не соромся, розповідай.

— Не дуже часто, але,— сестра збирає всю свою рішучість,— заходить.

— Звідки ж він?