— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.

— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.

— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.

— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…

Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:

— Люди добрі, водички привіз свіженької!

Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось:

— Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий!

Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров.

— Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук!

— Геть з поля!

— Проклятий!

— Геть!

— Душогубець!

Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.

Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:

— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…

Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…

…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.

У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.

— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.

Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.

Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.

Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:

— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.

— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.

У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.

Семен Федорович дістав із залізного ящика, що заміняв йому сейф, велику папку. У ній лежали десятки газетних вирізок, кілька грамот — все, що стверджувало його колишню славу. На папці був наклеєний папірець з переліком документів: «Грамот — 7, статей і заміток про С. Ф. Коляду — 24, починів та ініціатив С. Ф. Коляди — 36, фотографій — 9».

У двері постукали, Семен Федорович швидко сів у крісло:

— Увійдіть.

Увійшов Горобець.

— Вас не можна впізнати, Семене Федоровичу! Жених!

— А чого ж, ми ще не той… Які новини, Леонтію?

— Крутимось.

— Начальство не приїжджало?

— Дзвонило. Лаяло за надої і за погану підготовку до весни…

— Нічого, буде у вас новий голова, то зразу вискочите в передові,— постукує Коляда пальцями по червоній папці.

— Таке скажете…

— А ти ніби нічого й не знаєш?

— Мало чого не наговорять у нас,— ухиляється од відповіді Горобець.

— Що ж, я не проти, хай знімають… Ще не такі, як я, злітали, а ми — люди маленькі,— каже Коляда, а сам думає, що нема такої сили, яка б виштовхнула його з цього крісла.

— Та звісно,— погоджується Горобець,— як вирішать…

— І ти за Підігрітим руку тягнеш?

— Моє діло сторона, Семене Федоровичу, що там думають в районі — не знаю, а до вас я завжди з повагою…

— Іди…

— Крісло для вас купив…

— На біса мені твоє крісло! Я можу й на лаві сидіти,— похитується на пружинах Семен Федорович.

До кабінетика вбігає Олег Динька.

— Макар Олексійович прийшли,— повідомляє.

«Прийшли»! «Бачиш, йому вже важко переступити поріг правління. Я з тобою зараз поговорю». Семен Федорович бере папку і йде до кабінету Підігрітого. Вигляд у нього грізний — зараз вскочить до Макара лев. Думки — блискавками в голові Коляди, і він раптово змінює тактику. У бухгалтерії, через яку проходить, це вже не лев, а хижий вовк. У сінях вовк стає ягням, а в кабінет Підігрітого Коляда заходить мов лисиця:

— Вітаю, хе-хе, «президента»! А я вже заходив. Як ти поживаєш?

— Спасибі. А ти? Що сказали лікарі?

— Та здоровий, тільки нерви… Бром п'ю.

— Я оце зранку теж грамів двісті брому потягнув. Кабанця замочили.

Від Підігрітого тхне самогоном, свіжою печінкою й цибулею.

— Значить, кажеш, нема новин? — здалеку починає Коляда.

— Щось уже наговорили тобі? — насторожується Підігрітий.

— Дещо сказали… Та мені це байдуже, можу хоч і сьогодні печатку здати.

— Це ж ти про що? — дивується Макар.

— Про те саме… Знаю, що їздив ти в райком. Тільки, я тобі скажу, Макаре, не з тієї ноги танцювати почав, — показує лисиця зуби.

— Я нічого не писав. А секретар райкому мене сам викликав на розмову. У нього запитай, що він думає.

— А навіщо проти мене людей підбиваєш? Гадаєш, я не знаю? Але мене голіруч не візьмеш,— показує папку Коляда.— Через оце переступиш? Тут уся моя біографія і моя служба. Я не тримаюся за крісло голови, але для мене честь моя дорога! — В цю хвилину Семенові Федоровичу зробилось дуже шкода своєї честі, і він пригрозив: — За неї я можу на все піти!

— Ви на мене не кричіть,— переходить на офіційний тон Підігрітий,— я таких уже бачив!

— Ні, ти ще не бачив,— запевняє Коляда.— Я тебе виведу на чисту воду.

— Дивіться, щоб вас не вивели!

— Я з п'яним взагалі не хочу розмовляти.— Семен Федорович демонстративно забирає папку і виходить.

— Неправда, я не п'яний! — кричить навздогін Підігрітий. — Я просто поснідав!

Коляда негайно викликав свого газика, взяв папку і поїхав до Косопілля.

Як побачив це Підігрітий, то велів запрягти виїзних коней і теж — на Косопілля.

Біля вітряка в газика луснув скат. Коляда, згадуючи всіх чортів, які тільки могли існувати на світі, мусив якийсь час просидіти в машині. А тут ще, як на зло, в критих санях промчав Підігрітий, навіть не подивився в його бік.

Але й Макар торжествував рано. Недалеко від районного центру коні, злякавшись машини, що раптово виїхала з лісу, рвонули на обочину… Сани занесло, а потім ужарило об придорожню тумбу. Підігрітого викинуло з саней. Він опинився у рові.