— Як? — схопився Платон.— Мені на Фастів треба…

— Та на Фастів уже три години, як відправили… Хлопець кинувся до віконця:

— Чого ж ви мені не сказали, коли поїзд прийшов, ви ж знали, що мені треба!

— А в мене радіва нема, щоб усіх будити… Я подивився: ти спиш, ну, думаю, раз чоловік спить, то хай собі спить…

— Як же так,— бідкався Платон.— А коли ж тепер на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… Та-а-ак, охо-хо… Значить, буде через вісім годин і…

Платон вибіг зі станції. На другій колії стояв товарняк.

— На Фастів? — крикнув зчіплювачу.

— Ще й далі.

Поїзд рушив, Платон вискочив на східці вагона.

— Злазь, злазь к чортовій матері! — лаявся зчіплювач.— Ти ж замерзнеш! Зла-а-азь!

Поїзд набирав швидкість. Передній вагон трохи захищав хлопця од вітру, але сніг скоро засипав усю гальмівну площадку. Чорт з ним, з вітром, з снігом, з морозом. Головне, що він їде, що сьогодні побачить Наталку.

Розвиднялось…

Десь опівдні поїзд пробився крізь хуртовину до Фастова. Платон ішов через колії, ледве ступаючи ногами. Все тіло немов налилося ртуттю, нестерпно боліла голова. У буфеті він напився чаю, щоб зігрітись. Та не помогло. Платона лихоманило і заливало потом. Він розшукав медпункт, щоб попросити якихось порошків. Молода лікарка звеліла скинути кожуха і подала термометр.

Гайворон сидів з заплющеними очима і думав, що у нього не вистачить сил вийти з цієї теплої кімнатки. Лікарка взяла термометр:

— Ого! Та у вас же тридцять дев'ять і чотири! Звідки ви?

— Це я на товарняку годин шість проїхав…

— Який жах! Зараз я вас направлю до лікарні. У вас може бути запалення легенів. В таку негоду…

— Але мені не можна до лікарні, розумієте…

Та лікарка його не слухала. Подзвонила до швидкої допомоги, щоб негайно прислали машину. Незабаром увійшли санітари:

— Де хворий? Самі дійдете?

— Дійду…

Юхим випряг коней, насипав їм у жолоби січки і, поминувши місток, по кризі перебрався в село. У клубі ще світилось.

— Гармоніст з'явився! — крикнула Світлана, побачивши Юхима.

Хтось з хлопців бренькав на балалайці, кілька пар човгали чобітьми по підлозі. Степка й не глянула на Юхима, вона стояла з Дмитром біля вікна.

— Відвіз Платона? — підійшла Галина.

— Відвіз.

— Коли ж весілля, не сказав? — підкреслено байдуже запитала Степка.

— Як молоду привезе,— відповіла за Юхима Галя, напинаючи хустку.— Дівчата, хто додому?

На ганку дівчина затрималась, чекала, що до неї підійде Дмитро, але він крутився біля Степки. Галя бачила, як Максим прикрив кожухом Софію, як Петро доганяв Олю, і від чужого щастя защеміло серце.

Степка вийшла на вулицю з Дмитром. Біля хвіртки стояла Світлана і з надією питала:

— Кому зі мною по дорозі? Кому зі мною по…

Але Дмитро вдав, ніби не чує. Він ішов поруч Степки, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, і розповідав якогось анекдота. Юхим, насунувши шапку на самі очі, плівся мовчки за ними. Біля криниці Степка зупинилась.

— На добраніч,— сказала Дмитрові.— Я сама дійду.

— Я проведу, Степко.

— А я не боюсь! — Помахала рукавичкою і прискорила ходу.

— Подумаєш,— цвіркнув крізь зуби Дмитро і вернувся назад.

Він наздогнав Галину біля самої хати.

— Чого ж ти не почекала, Галю? — розставивши руки, перепинив дівчину.

— А чого це я маю тебе чекати? — обійшла його і стала на порозі.

— Я тебе весь тиждень не бачив…

— Не велика біда,— Галина відчинила сінешні двері,— йди, куди намірився.

— Я до тебе прийшов…

— Що, вигнала Степка?

— Дуже вона мені потрібна — Дмитро зайшов у сіни.— Сама підкликала… Ти не гнівайся, Галю. У хату запроси, чи що?

— Іди звідси.

— Та чого ти? — Дмитро взяв дівчину за руки і притягнув до себе.

— Пусти,— пручалась Галина, відчувши їдкий залах мокрої шкіри.

— Ходімо в хату, Галю… Я ж до тебе прийшов… Я люблю тебе.

— Мені не треба твоєї любові,— вирвала руки і вискочила надвір.

— Яка недоторкана! Ну підійди.— Дмитро знову намагався обняти дівчину.

— Пустіть її! — вибіг у сіни Васько. В коротких білих штанцях, босий, він злякано дивився на сестру.

Галина схопила брата на руки і, як маленького, понесла в хату, а вже потім вийшла і зачинила двері на клямку.

— Чого він до тебе ліз? — трусився від холоду Васько.

— Спи, Васю.

— Я йому дам, тільки ти скажи мені!…

— Добре, Васю.

— Тебе ніхто не буде зобиджати, хай-но я виросту… А повернеться Платон, то я розкажу, а він йому як…

Галина крізь сон почула, як хтось ходив по подвір'ї. Схопилась з ліжка і підійшла до вікна: невже Дмитро? Ні. Кроки важкі, повільні. Хто він? Щось поклав під дверима. Високий, у короткому кожусі. Серце ледве не вискочить. Чого треба цьому чужому чоловікові? Знову щось несе… Очі звикають до темряви, і Галя впізнає. Це Полікарп Чугай. Невже підпалить хату? Як вона могла подумати таке? Він носить дрова… Так, так, ось знову поклав оберемок. Тихо кладе, щоб не розбудити. Спасибі вам, дядьку Полікарпе…

А Полікарп усе носив важкі покручені поліна, обмерзлі і слизькі.

Степка легко перескочила через перелаз і обернулась до Юхима.

— А ти чого ходиш за мною?

— Поговорити хотів…

— Говори.

— Розумієш, Степко, я весь час думаю про тебе…

— І що ж ти придумав?

— Люблю тебе, Степко.

— От бідолашний… А я дивуюсь, чого це ти так схуд? А це ти від любові сохнеш.

— Жартуєш? — зітхає Юхим.

— А я не вірю, що ти любиш мене. Нікому не вірю…

— І мені? Але я можу все зробити для тебе…

— Що, стільчика мені зробиш чи води принесеш? От умри, тоді повірю…

— Як, «умри»? Зовсім?

— Боїшся вмерти, то хоч з силосної вежі стрибни сторч головою.

— Чого це я буду стрибати?

— Щоб бодай чим-небудь не бути схожим на інших… Хіба ти поїхав би так, як він… в хуртовину, а на снігу написав ім'я.— Степка навіщось зірвала хустку з голови і пішла до хати, навіть не попрощалась.

«Хто він, яке ім'я? — не міг зразу збагнути Юхим.— Про кого вона?» Про Платона. Згадав. Він теж пішов би до неї крізь хуртовину… А зараз напише її ім'я. І Юхим вивів на чистім снігу найкраще в світі ім'я — «Степка».

— Що це ти малюєш? — Біля Юхима стояв Дмитро Кутень.

— Не твоє діло.

— А ночувати що, не пустила? — хихикнув Дмитро.

Юхим підійшов до Кутня і з усієї сили вдарив кулаком у щелепу. Той поточився, упав на пліт.

— Хоч одне слово погане про неї скажеш,— приб'ю…

*

Степка лежала на своїй дівочій постелі і не могла заснути. Чула, як дід Вигон вибивав у рейку години. Він чомусь ударив тринадцять разів, а потім, очевидно, зрозумівши помилку, бамкнув ще раз — до пари. Батька ще не було. Невже й досі корчує оті пеньки? Він завжди шукає для себе найважчу роботу. Спокутує гріх? Але хіба то був гріх? То була його велика любов… Невже і Платон любить оту — до самозабуття? Невже полковницька донька краща за неї? На фотографіях усі виглядають краще, ніж у житті. Хіба в тієї такі гарні очі, як у Степки, такі стрункі ноги? У кого?!

Степка встає з ліжка, засвічує лампу і підходить до шафи. У великому дзеркалі, немов з туману, пливе висока дівчина у мережаній білій сорочці, розпущені коси спадають майже до колін. На Степку дивляться великі, трохи розкосі очі, вигнулися чорними крильми брови, ледь помітна усмішка причаїлась в куточках упертих вуст. «На кого я схожа?» Степка ніяк не може пригадати, де вона бачила таку красуню. Ні, то була не жива дівчина, а намальована… Це в альбомі дядька Лісняка вона бачила, там багато надруковано картин. І серед них — красива іспанська дівчина. Зовсім гола. Аж соромно було дивитись… Ні, не соромно, а… Невже і я така? Подивитись? Краєчком ока…