— Скільки ще здати? — Коляда зрозумів з півслова.

— Ще стільки. Витягнеш, ще й залишиться. Не кривись, Семене. Ми ще втремо декому носа. На нас заяви в обком, а ми ділом покажемо, як хазяюємо… Давай, а тоді, може, й рапорт на ім'я першого вдаримо. Зрозумів?

— Бачите, Петре Йосиповичу,— зам'явся Коляда,— здати можна, але що нашому колгоспові з того, як ми виконаємо план за Покуття чи за Ситківці?

— Ти чого торгуєшся?

— Я не торгуюсь, але наш колгосп зараз, так би мовити, на виду, то хотілося б нам,— наголосив Семен Федорович,— щоб знали і вищі інстанції, що ми два плани здаємо…

— Слави хочеш?

— Я не про себе думаю, Петре Йосиповичу, я про народ, який своїм героїчним трудом…

— Гаразд.

Наступного дня районна газета повідомила: артіль села Сосонки виконала план хлібоздачі і колгоспники вирішили продати додатково ще стільки ж зерна.

Коляда зрозумів, що допустився помилки, бо про ці зобов'язання ніхто у селі не знав. Тому він зібрав правління разом з активом, щоб хоч заднім числом проголосувати за цю пропозицію.

— Я проголосую,— взяв слово Мазур.— Для своєї держави ми не тільки хліба, а й життя не шкодували, але чому завжди за нас вирішує хтось, а не ми? Я хочу говорити сам за себе і хочу, щоб мене питали, бо я теж щось роблю на цій землі, товаришу Коляда.

— Я знав, що мене всі підтримають,— сказав голова колгоспу,— але газета поспішила надрукувати рапорт і я не встиг з вами порадитись. Може, хтось хоче висловитись проти? Я звертаюсь до членів правління і до активу.

Правління мовчало, а актив у особі Савки Чемериса запитав:

— А буде чим сіяти, чи знову доведеться в держави, лічно, позичати насіння, як торік?

— Насіннєві фонди ми засипали, якщо це вас так цікавить, товаришу Чемерис,— відповів Коляда.— Сідайте.

— Спасибі,— подякував Савка,— я постою… А як буде, звиняюсь, з трудоднями?

— Видамо,— дуже авторитетно заявив Семен Федорович.— По можливості.

— Пойняв,— хитнув головою Савка Чемерис.

Минув тиждень, і Сосонка, що вже звикла до своєї доброї слави і сенсацій, знову була розтривожена: подзвонили, що з Києва приїде кінохроніка — зніматиме фільм про бригаду Снопа.

— Та вони ж сьогодні вночі, мать, жнива закінчать, нічого буде знімати! — розгублено кричав комусь по телефону Коляда.

— Затримайте обов'язково до нашого приїзду, бо це найголовніші кадри по сценарію! — розпорядився владний тенор, що належав всемогутньому адміністратору.— І запишіть, що ви повинні зробити. Диктую: «Підготуйте двадцять букетів і двадцять дівчат, красивих…» Підкресліть — «красивих»… «Два діди з бородами, дві молодиці з хлібом-сіллю. Комбайнери щоб були в нових костюмах, а масовка поголена…» Ми вас знаємо, дорогий Семене Федоровичу, як великого друга кіномистецтва і сподіваємось, що ви все зробите…

Семен Федорович викликав Диньку і Дмитра Кутня.

— Щоб до ранку мені двадцять дівчат стояли з букетами біля контори. Це — перше. Хоч з-під землі дістаньте двох дідів з бородами — це друге, а чоловіки щоб усі поголились… Молодиць я беру на себе…

— Навіщо? — здивувався Олег.

— Будуть на кіно знімати!

І пішло по селі:

— Кіно приїдуть у Сосонку знімати.

— Кіно їде!

— Усіх чоловіків наказали поголити, тільки двох з бородами лишити…

— А комбайнерам, кажуть, нові костюми привезуть…

— Дивина…

— Кіно, одним словом…

А тим часом Коляда поїхав на поле і сказав Снопові, щоб зупинили комбайни і чекали до ранку.

— Чого ж ми будемо чекати? Я навмисне перегнав сюди всі комбайни, щоб за одним махом скосити цю площу,— розводив руками бригадир.— А якщо дощ піде? Бачите, хмариться.

— Для історії треба, Ничипоре Івановичу,— переконував Семен Федорович.— Розумієте, для історії… Скажіть, щоб хлопці додому сходили та переодягнулись, поголились, бо це ж кіно, а вони ж у вас, як чорти…

— Бо коло землі, а вона — чорна…

— А ви ж, Ничипоре Івановичу, до виду себе приведіть, бо це ж для історії!

*

А з хлопцями у Ничипора Івановича була така розмова:

— Чули, що вас завтра для кіна знімати будуть?

— Чули…

— І знаєте, що Коляда наказав, аби ми простояли до ранку?

— Знаємо.

— А я оце Савку Чемериса стрів, і сказав він мені, що завтра ще до полудня така злива буде,— землю на аршин промочить. А Савка не бреше, бо у нього крижі й коліна дуже чувствітельні до переміни погоди. Як у лівому коліні закрутить у Савки, то чекай дощу, а як ще й у кобчик почне стріляти, то чекай граду… То я не знаю, що будемо робити,— закінчив Сніп.

— Скосити — та й ділу кінець.

— Шкода ж, як хліб пропаде.

— А Савка всяку погоду вгадує…

— То давайте, синки, до роботи, бо кіно кіном, а хліб хлібом… Жнива закінчимо, а тоді вже зніматимемось… Починай, Платоне.

…Експедиція хроніки в супроводі «великого друга кіномистецтва» Семена Федоровича Коляди і кількох сотень мешканців славної Сосонки прибула на поле другої бригади, де ще увечері стояла золотавою стіною пшениця. А тепер тут лежали купи соломи і щетинилась стерня. Комбайни стояли в рядочок, а під ними спала мертвим сном бригада Ничипора Снопа…

— Тихо, хай посплять,— сказав Макар.

— Тихо, хай посплять…

— Тихо…

— Ш-ш-ш-ш…

Накрапав дощ.

Від хати до колгоспної конюшні далеченько, та Васько, аби лише захотів, добіг би туди швидко. Бігти ж не можна, бо де це бачено, щоб робочий чоловік, закачавши штанці до колін, летів по вулиці, перестрибуючи через калюжі? А Васько йде не гуляти. Сам Олег Динька попросив його допомогти комсомольській організації посилити агітаційно-масову роботу. Васько, звичайно, погодився і був готовий не лише посилити її, а й здійснити будь-який подвиг, навіть якщо довелося б важити життям. Але виявилось, що ця таємнича для хлопчика агітаційно-масова робота не вимагала жертв і подвигу. Він повинен був просто возити Наталку і Світлану по всіх бригадах з книжками та дрібним крамом, який вони брали під розписку в кооперації.

Макар Підігрітий виділив для них однокінного візка і стареньку булану кобильчину. У Васькові обов'язки входило: раненько запрягати її, вкласти у візок книжки, газети і журнали й чекати біля кооперації Наталку та Світлану. Вони приходили, одержували від мовчазного, завжди сонного продавця кілька ящиків лимонаду чи ситра, цукерки, мило, печиво, брошки, дзеркальця і тоді вирушали в поле.

Візок був старенький, і Васькові довелося просити Никодима Диньку довести його до ладу. Потім хлопчик уже сам пофарбував візка голубою фарбою, а колеса — червоною. Булана кобильчина, побачивши різнокольорового візка, категорично не захотіла впрягатись у нього, але згодом звикла. За візком завжди простував Васьків почет в особі Тимка, Алика Кози і ще кількох ентузіастів агітаційно-масової роботи, яких малий Гайворон зарахував до лав книгонош.

Сьогодні Васько мав виїхати в поле вдвох з Наташею, бо Світлана пішла копати буряки. На плантації всі жінки вийшли. І Платон знову майже не бував удома, бо працював з Максимом на буряковому комбайні, а вночі сіяв озимину. Снопова бригада і тепер не мала спочинку: після жнив почалася сівба, силосування кукурудзи, а зараз ще й підіспіли буряки. Робота, робота, і не видно їй кінця.

Про механізаторів Ничипора Снопа все ще писали газети, віддаючи належне їм за ініціативу і дерзання, адже кожний тракторист бригади оволодів спеціальністю комбайнера. Наталка з Васьком вирізували статті і фотографії Платона, складали їх у папку, до якої він ніколи не заглядав. Наталка розуміла, що працював він не заради цієї скороминущої слави. Щось більше змушувало Гайворона днювати і ночувати в полі, забуваючи про дім і, може, про неї… Але про це вони ніколи не говорили поміж собою.

Молода жінка була дуже вдячна Олегові Диньці за те, що вона не просиджує цілими днями сама в чотирьох стінах, а їздить на цьому голубому візку, що там, у полі, її чекають люди, яким вона чимось допомагає. І вона їздила до них навіть тоді, коли, здавалось, не було сили встати з ліжка. Це далося взнаки: ночами почастішали приступи, і Наталка була рада, що їх ніхто не помічає. На щастя, коли гостювала кілька днів мати, Наталка почувала себе добре. Ольга Аркадіївна, правда, була занепокоєна тим, що дочка трохи схудла, але подумала: заміжжя пішло їй на користь.