Хор:

А ще сонце не заходило,

Та й настала темнота…

Та й нещаслива та дівчина,

Котра любить козака…

*

Степка підвелась з-за столу.

— Ти куди? — притримав за руку Дмитро.

— Душно… Я сама піду…

Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики, до цих співів і поздоровлень… Якби сталося так, щоб вона могла піти звідси, щоб її ніхто не шукав. Пізно… І Платон не прийшов на її весілля… Для кого ж вона зіграла оцю сумну комедію зі своєю долею?

Степка плакала, притулившись щокою до шершавої кори клена.

Співаймо, дружечки, співаймо,

Нашу Степку згадаймо.

Щоб була щаслива й багата,

Як у рідного тата…—

виводили весільної дружки.

— Чого сховалась? — підійшов до неї Дмитро.— Ти плачеш?

— Ні.

— Степцю, не плач, — пригорнув дружину,— у нас такий день сьогодні, а ти… Ось розійдуться гості, і ми залишимось удвох…

— Я не хочу! І в Сосонці не залишусь! — гнівно блиснули іскорки в її розкосих очах.

— А де ж ми будемо жити? — не на жарт перелякався Дмитро.

— Не знаю… Поїдемо в Косопілля. А тут я не зможу…

— Чому? Скажи.

— Не хочу!

— Але ж я на роботі…

— Без тебе обійдуться… Їдьмо. Вези мене звідси!

— Як же так раптово, що скажуть люди? — зовсім розгубився Кутень.

— Ну, я ще побуду трохи, якщо хочеш… Ходімо.

У тісних сінях Степку схопив за руку Лебідь.

— Тепер ви від мене не втечете… Я хочу вам сказати кілька слів.

Вони вийшли на ґанок.

— Чого ви хочете? — не зовсім чемно запитала Степка.

— Я вам хочу запропонувати зніматись у моїй картині. Мені потрібна героїня…

— Я ще не героїня.

— Ви не зрозуміли. Мені потрібна дівчина на головну роль,— пояснив Лебідь.— І тільки ви мусите зіграти її. Я допоможу вам, і ви станете знаменитою артисткою… Вірте мені. Ви повинні вчитись…

— Як же я поїду? — розгубилась дівчина.

— Це не сьогодні і не взавтра,— поспішив заспокоїти режисер.— Я розпочну знімати фільм восени, а ви мені будете потрібні взимку. Я тільки хочу, щоб ви дали згоду приїхати на мій виклик.

— Напишіть…

— І ви приїдете?

— Напишіть!

Лебідь вклонився і поцілував дівчині руку. Пізно ввечері колгоспівський газик відвіз Степку і Дмитра в Косопілля…

Понад усе на світі любив Федір Власович Пишва свою автомашину. Його кофейну «Волгу» знали не тільки мешканці величезного будинку на Кловському спуску, а й столичні автоінспектори. Не подумайте, що Горьковський автозавод виготував машину на персональне замовлення Пишви. Ні, машина була серійна, але Федір Власович не терпів стандарту. Він попригвинчував додаткові фари і дзеркальця попереду та з боків, замість оленя на капоті у нього була стальна модель реактивного літака, все, що піддавалось гальванізації, було вкрите нікелем. Машина блищала, як тульський самовар.

У гаражі теж був ідеальний порядок. Усі інструменти лежали в акуратненьких мішечках, стіни побілені. У кутку стояла шафа, набита вщерть вирізками з газет. Гараж був обнесений низеньким парканчиком, і навіть малюки знали, що то є заборонена зона, та не наближались до гаража. Паркан Федір Власович поставив після того, як Васько, мешкаючи з братом у тьоті Дусі, прибив на гаражі легковажного півника, викликавши у Пишви страшенну лють. Звичайно, якби Васько знав, що колись, у юності, Пишву дражнили Півнем, то він нізащо не прибив би того півника на гаражі Федора Власовича. Але звідки хлопчакові було знати, що в часи непу Федько Пишва не боровся разом з богуславськими комсомольцями за перемогу світової революції, не знімав дзвони з церков, не переслідував спекулянтів, а торгував на базарі солодкими півниками на дерев'яних паличках. Пишва міцно тримав монополію на виробництво півників і не без успіху конкурував з карамельними «фірмами» Києва, Черкас та Богодухова.

…За рік півники на паличках принесли Федорові Власовичу гарненький будиночок, велосипед, лаковані чоботи на рипах і повногруду супутницю життя — Феофанію. Крім того, за ним, здавалось, навічно закріпилось прізвисько Півень.

Згодом ситуація змінилась, і Півень почав співати іншої, кинув свою «фірму», продав хату, забрав Феофанію та переїхав до Києва, де і влився, як він писав у анкетах, у могутні лави пролетаріату. Він працював у залізничних майстернях, потім закінчив учительські курси. Був учителем, у війну — охоронником на одному заводі, а останні кілька років — інспектором міністерства.

У вільні години любив Федір Власович посидіти в своєму гаражі. Сидить собі й дивиться на машину або візьме папку з газетними вирізками і читає. Пишва вирізував з газет тільки фейлетони, звіти про судові процеси, пригоди і статті на моральні теми. Ця пристрасть з'явилась тоді, коли він задумав написати дисертацію на тему: «Час і молодь». По тому, як виходили нові постанови, приймались нові закони та змінювалось керівництво міністерства, Федір Власович змінював і теми своєї дисертації. Назви майбутньої наукової праці лежали у папці на письмовому столі: «Школа у післявоєнні роки», «Всеобуч — рушійна сила прогресу», «Учнівський колектив і його вплив на формування характеру дитини», «Вулиця, школа, сім'я», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — новий етап», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — гальмо у процесі виховання», «Суд і виховання», «Любов і трудове виховання підростаючого покоління»…

Так уже років з десять Федір Власович змінював назви майбутньої дисертації, але не написав жодного рядка. Чорні папки з критичними статтями, фейлетонами і судовими звітами за цей час полонили Пишву, і тепер він навколо себе не помічав нічого світлого, радісного, на все дивився з підозрою. Коли бачив новий будинок, то не думав про його красу, а прикидав, скільки міг викрасти виконроб, споруджуючи його. Сідаючи в тролейбус без кондуктора, він обмацував поглядом кожного пасажира: без квитка їде… Читав у газетах оголошення про захист дисертацій і говорив Феофанії:

— Підмастив, без хабара не проліз би…

Вечорами Пишва ходив тінистими алеями парку і полохав закохані пари:

— Цілуються… Яка розпуста!

…І ще любив Федір Власович виїжджати у відрядження на периферію. Щойно в його руках з'являлось командировочне посвідчення, Пишва змінювався на очах: ставав дуже поважним, говорив повільно і ходив так, ніби за кожен його крок держава повинна була комусь платити валютою.

Перед від'їздом в ту чи іншу область Федір Власович заходив на поштамт і давав телеграму: «Буду такого-то числа крпк Зустрічайте крпк Окремий номер крпк Пишва крпк».

До речі, Федір Власович ніколи не говорив: «я прийду» чи «я приїду», він казав коротко і вагомо: «я буду». У поїздах він поводився, як людина широчезної вдачі, заводив з офіціантками ресторану, провідницями легкий флірт і розмови з ризикованим підтекстом, а сусідам по купе давав, між іншим, зрозуміти, що вони мають честь їхати, коли не з міністром, то з особою не меншого рангу.

Сьогодні голубий експрес примчав Федора Власовича на маленьку станцію — Косопілля. Пишва вийшов з вагона, але його ніхто не зустрічав, хоч телеграма була послана ще вчора директорові технікуму Очакову. Був ранок. На станції — нікого. Пишва постукав у віконце каси. Худий старенький касир, ще не вислухавши його, похитав головою і промовив:

— Скажем, скажем, усьо скажем.— І зачинив віконце.

Пишва постукав удруге:

— Я — Пишва з міністерства. Мене ніхто не зустрічає?

— Скажем, скажем, усьо скажем,— запевняв касир і заглибивсь в товстелезний довідник.