Говорила спокійно, ніби не про себе, а про когось іншого. Звідки було знати Кутневі, що ці думки вже були оплакані в тисячах ночей?

Маланка попрощалась, взяла сапу і пішла в поле. Кутень замкнув хату, сховав чемодана в хліві і, сторожко озираючись, побрів до контори колгоспу…

Підкреслено ввічливо вітався з зустрічними, ішов, тулячись до парканів, ніби не хотів нікому заважати ходити по землі. Вся його смиренна постать говорила: я тихий, я нікому не хочу зла, я такий нещасний.

Кутень весь день ходив від бригади до бригади, не знаходячи діла. Відчував на собі недобрі погляди людей: очевидно, вже всі знали про вчорашнє бюро.

Увечері Коляда скликав правління і оголосив, що за тиждень колгосп розпочне жнива. Дмитро сидів у кутку, біля дверей, байдуже слухав, що говорили трактористи і шофери. Семен Федорович прочитав план і графік збирання та здачі хліба державі, запитав:

— У кого зауваження?

— У мене,— почувся голос Гайворона.— Хто оце писав?

— Як, хто? — здивувався Коляда.— Товариш Кутень і товариш бухгалтер, а що?

— Хіба ми зберемо хліб за двадцять днів? — звернувся до присутніх Платон.— У цьому плані кінці з кінцями не сходяться.

— Ми орієнтуємось на районні строки,— зауважив голова.— План погоджено.

— З ким, з трактористами? Нас же ніхто не питав. Хай Кутень розкаже, як він думає при однозмінній роботі комбайнів справитись.

— Розкажи йому, Кутень,— буркнув Коляда.

Дмитро безпорадно поглянув на Семена Федоровича, мовляв, чого вам треба від мене, і після довгого мовчання сказав:

— Ми не складали ніякого плану…

— Як, не складали? — пересмикнулось обличчя голови.

— Ми просто переписали торішній,— пояснив Кутень.

Всі розсміялись.

— Ну й діла…

— Цей план уже років з десять переписують.

— Ріж, Кутень, правду-матінку…

— А йому що? Він до самого різдва жнива розпише…

Коляда схопився з стільця і накинувся на агронома:

— Неподобство! Не потерплю! Я буду ставити питання… На кожному кроці мене підводять! Записую догану Кутневі й Горобцеві!

— Допишіть і собі, Семене Федоровичу,— виглянув з-за чиєїсь спини Горобець.— Ви ж самі сказали, що ці плани пишуться для районного начальства.

— Я про начальство не говорив! — заперечив голова.

— Треба нам кінчати з цією комедією,— промовив Макар Підігрітий, звертаючись до Коляди.— Я пропоную заслухати на партійних зборах звіт голови колгоспу, а план скласти новий, і не для району, а для нас усіх.

— Що ви мене звітами лякаєте? — скипів Коляда.

— Ми не лякаємо, а хочемо, Семене Федоровичу, щоб ви зрозуміли,— спокійного життя вам не буде. Ви не князь, якому все сходить з рук, а ми не ваші підлеглі,— сказав Макар.— А то виходить, що тільки ви йдете в ногу, а вся рота — ні…

Коляда зачинивсь у своєму кабінетику і довго міряв поруділими чобітьми скрипучі половиці. Так, Макар Підігрітий сказав правду: не буде спокійного життя. Колись його слово було законом, він був непогрішним хазяїном і суддею… Та не минуло й року, як один за одним почали ламатись щаблі, по яких Семен Коляда так тяжко добирався до влади… Якби не Гайворон, то ніколи б не підточили їх Снопи та Мазурі і Макар Підігрітий підтримував би своїми руками драбинку…

Стомився вже Коляда чинити опір якомусь новому, нестримному духові, що панував у Сосонці після березневої завії п'ятдесят третього року…

«Мабуть треба розпрягати коней, бо вже далеко не заїдеш»,— думає Семен Федорович. А що ж привіз на своєму возі? Була колись слава — розтрусилася, були в руках віжки — не він тепер править… Ні любові, ні щастя, ні багатства не привіз. Та, власне, й коней нема, бо їхав на дрібненькій брехні, а інколи й повзав, і лизав п'яти… Треба тихенько зіскочити з цього візка, поки не зігнали. І з Сосонки втекти. А Фросина? Невже доведеться до кінця віку промучитись з нею? Ні. Є Маланка. Буде син… Син! Його син… Сьогодні Маланка сказала йому на полі, що він уже ворушиться ночами…

Цього в таємниці не втримаєш. Скоро про Маланку заговорить усе село. І тикатимуть на Коляду пальцями, якщо розкаже вона. О, тоді злетяться гайворони! Десятки планів народжуються в голові Семена Федоровича, але він думає не про сина, а про себе. Спокою не буде… Виключать з партії, Фросина доконає його, не простить. Краще буде, якщо Маланка виїде з села. Він дасть їй трохи грошей. Хай виїжджає зараз, негайно…

Коляда поспіхом вийшов з кабінету, і в бухгалтерії побачив агронома. Той, скоцюрбившись, спав на лаві.

— Ти чого тут вклався? — шарпнув за сорочку.

— Ночувати ніде,— протер кулаком очі Дмитро.

— А в Маланки?

— Та незручно, бо вона той,— показав на живіт, — ще на мене люди подумають…

— Що «той»? — зблід Коляда.

— Ніби ви не знаєте,— зухвало засміявся Кутень.— Скоро на хрестини покличе. Сама сьогодні сказала… Хіба ви не прийдете?

— А мені що до того? Мало хто там вилежувався.

— Не знаю,— знущався агроном,— а ваші чобітки частенько бачив за дверима в сінях, Семене Федоровичу…

— Ти, Кутень… твою мать, язика прикуси! Бо я можу…— Коляда так і не сказав, що він може, бо Дмитро зірвався з лави і кинувся до нього.

— Що ви можете?! — кричав хлопець.— Брехати ви можете, та й більше ні хріна! Та я вас зараз…

— Митьку, чого ти? Я ж так… Вирвалось від нерву… Ну, до мене підеш жити, скільки там того діла,— згас войовничий запал у Коляди.— От напасть. Ще й бабу пришиють… Не мав я до Маланки ніякого касательства, Митьку. Хіба коли чарку зайдеш випити. От люди!.. То підеш до мене?

— А куди ж мені йти?

— То прошу, прошу,— запобігливо відчинив двері Семен Федорович.— Ще як і ми з тобою почнемо сваритись, то не буде добра, не буде…

Біля Гайворонового подвір'я Коляда притишив ходу і штовхнув Кутня в бік:

— Бачиш? Клуб відкрили, телевізорчика винесли, наскликали півсела… Інтелігенція!

Кутень і собі зазирнув через ворота: на подвір'ї, біля телевізора, сиділо багато людей. Перед ними на екрані вибухав шаленою пристрастю ревнивий Отелло.

— Отак, телевізорчики купляють, веселяться,— гугнявив Коляда.— Живуть люди. А тут робиш, робиш — і ніякої тобі радості…

Кутень мовчав.

У Сосонці світанки народжуються за Видубецькими горбами. Це так кілометрів з п'ять буде від села, якщо йти навпрошки через поля. Ніякі астрономи не зможуть заперечити цього, бо мале й старе знає, що з-за тих горбів сходить Сонце.

З діда-прадіда небесне світило і сосончани живуть у великій дружбі та любові. Сонце добре знає всіх, хто живе в цьому селі, і не ображається, якщо навіть малюки-безштаньки звертаються до нього на «ти»:

Сонечко, сонечко,

Заглянь у віконечко…

Сонце сходить раненько, але йому ніколи не вдавалось встати раніше за людей. Влітку воно пробувало виглядати з-за Видубецьких горбів, коли ще чорти й навкулачки не бились,— і запізнювалось, бо вже ходив полями Ничипір Сніп, клепав щось Мирон Мазур, видзвонювали дійниці і порався біля коней Савка Чемерис. До речі, цей Савка Чемерис був з Сонцем запанібрата: лаяв його на чім світ стоїть, коли воно нестерпно пекло, і з викликом, навіть улітку, носив стару солдатську шапку-вушанку…

А ось Ничипір Сніп завжди усміхається Сонцю, коли воно сходить. Хороший чоловік цей Сніп. Сонце не відає, чи є в нього хата, бо завжди бачить Ничипора в полі або в майстерні…

Сонце знає, що Ничипір Сніп не вірить ні в бога, ні в чорта, а поклоняється тільки йому, Сонцю. Він і інших привчає до цієї віри сонцелюбів. Щодня його хлопці-трактористи стрічають і проводжають Сонце в полі. Від такої людської шани інше б світило загордувало, а Сонце — ні… Бо знає, що без цих людей воно б не змогло зробити стільки добра на землі. А так разом вони — Сонце і люди — викохали оці лани хліба, яблуневі сади і ці милі соняшники… Знав би Місяць, яке це щастя — помагати людям, то, наперекір усім законам природи, став би Сонцем, а не байдикував у нічному небі і не вихвалявся перед зорями, що про нього стільки складено пісень…