Плутаючись в довгій нічній сорочці, Наталка підводить до вікна. В садку щебечуть солов'ї. Вітер з поля несе терпкий запах полину. Наталка прислухається — не чути тракторів. Холодно. Кутається в ковдру. Спати, спати…

Косопілля, як і личить місту — економічному та адміністративному центру,— прокидається рано. Щойно сонце кине свої перші промені на косопільські тополі і на величну колонаду чайної, як над містом лунає гудок маслозаводу. Це єдине підприємство у Косопіллі, що має власний гудок. Та ще й який!

Колись маслозавод, виходячи зі своїх скромних виробничих потужностей, просто свистів. Тоненько і нудно. Серед косопільських парубків були такі, що вміли свиснути втричі голосніше, ніж завод. І це вносило плутанину в життя міста: не розбереш, хто свистить, чи хлопці, чи завод. Торік цьому було покладено край. Директор маслозаводу Василь Васильович Кутень привіз із Одеси сирену, що раніше належала величезному океанському лайнеру. Вона замінила маслозаводський свисточок. Ще й досі пригадують Косопільчани той ранок, коли над містом вперше пролунав величний гудок. Він урочисто плив над Косопіллям. Тривожив і кликав. Загавкали собаки, перелякані кури, гуси, індики, кози і телята, як очманілі, гасали по городах. Горожани повибігали з хат, схвильовано прислухаючись до трубного гласу. Здавалось, що маленький Косопільський маслозаводик розростеться до масштабів індустріального гіганта або разом із своєю сироварнею, підхоплений водами Русавки, зараз попливе в моря-океани…

Довго-довго цей гудок викликав в усіх, кому пощастило чути його, захоплення і подив. Один турист, що побував у Косопіллі, написав до районної газети листа, в якому клявся: його менше здивувало б, якби трирічний хлопчик раптом заспівав шаляпінським басом, ніж цей гудок.

Дехто стверджував, що коли гула ця океанська сирена, то в єдиному паровому казані заводу катастрофічно падав тиск і зупинялись деякі агрегати, але хіба мало на світі злих язиків? Хоч би що там, а тричі на день маслозавод посилав у піднебесну височінь і на простори землі свій могутній індустріальний голос.

Для Прокопа Миновича Котушки цей гудок означав кінець роботи і початок відповідальної служби. Справа в тому, що Прокіп Минович у нічну пору був райкомівським сторожем, а вдень виконував складні обов'язки завгоспа. Ніхто не знав, коли він спав, коли спочивав. Він завжди був на нозі… Так, так, саме на нозі, бо вона в нього була одна. Другу заміняла витесана з дерева кульша, яку він прив'язував двома ремінцями. Ногу Прокопові Котушці відірвало бомбою, коли він гнав у тил череду худоби в сорок першому році.

Щовечора Котушка, закачавши штанину, виводив на своїй дерев'янці хімічним олівцем якісь значки. Дерев'яна нога служила йому своєрідним блокнотом.

На ній він записував, що мав зробити наступного дня. Справ було завжди багато, і якби Прокіп Минович записував, борони боже, все звичайним способом, то витрачав би гори казенного паперу. А так щодня він зішкрібав ножиком старі значки та писав нові.

Сьогодні Прокіп Минович вперше за багато років не міг збагнути смислу закарлючок, які він вчора накисав на дерев'янці. Ось вона, старість. Після довгих зусиль Прокіп Минович встановив, що закарлючки є чотирма літерами: «КПДБ». А це означало: Коляда проситься на прийом до Бунчука.

Кілька разів приїжджав Семен Федорович в райком, дуже заклопотаний, але не міг застати Бунчука. Котушка спроваджував його до Мостового, та голова і слухати не хотів. Вчора Бунчук повернувся з області. Семен Федорович одразу з'явився в райкомі.

— Повернувся перший? — запитав ще з порога.

— Приїхав. Скоро буде. Що ж це вас пригнало в таку пору, Семене Федоровичу?

Коляда зітхнув:

— Хіба не знаєте, Прокопе Миновичу? На бюро Мостовий викликав.

— За ту кукурудзу?

— Еге ж. Хотів добро зробити, а мені Гайворон з Мостовим діло підшивають. Будуть сьогодні на бюро розпинати. Думав, що забули, бо коли ще це було, аж ні — згадали перед жнивами. То я хотів перед бюро з Петром Йосиповичем поговорити, бо як не захистить, то зроблять з мене окозамилювача, підведуть під рішення останнього Пленуму, і пропав я, Прокопе Миновичу.

— Може буть,— підтверджує Котушка.

— Як воно зараз, Прокопе Миновичу,— підсувається ближче Коляда,— на бюро? Закручують чи попускають?

— Закручують і попускають. Дивлячись, по якому вопросу. Якщо викликають по кукурудзі — менше догани не записують,— ділиться своїми спостереженнями сторож.

— То, значить, і мені не минути,— журиться сосонець.

— Це вже, як представить діло Мостовий.

— О, цей розкаже… А що, хіба я ту кукурудзу собі забрав би, Прокопе Миновичу? Державі…

— Воно-то так, Семене Федоровичу,— погоджується Котушка,— але ж ви ті гектари хотіли, одним словом, приховати? А це вже окозамилювання. А за це зараз б'ють, аж пір'я летить, бо вийшла така постанова.

— Та хіба я один це роблю?

— А то вже ніхто нічого не знає, як той казав,— уникає відповіді Котушка.— Один так замилить, що не підкопаєшся, а другий не вміє. Того, що не вміє, й б'ють.

Прийшов Бунчук, привітався сухо і зачинився в кабінеті.

— Злий,— прошептав Коляда. Сторож хитнув головою.

Петро Йосипович Бунчук проглянув порядок денний засідання бюро і покликав Мостового.

— Як хазяйнували без мене ці дні? — запитав, підвівшись з-за столу.

— Нічого, Петре Йосиповичу. Обробляємо посіви, надої теж непогані. Ось останні зведення,— Олександр Іванович подав папку.

— Я вже бачив. Скажи, навіщо ти викликав на бюро Коляду? Ми ж домовились, що на тому сосонському інциденті з кукурудзою поставимо крапку. Що, у нас нема чим займатись? А ти на кожне бюро тягнеш Коляду.

— Справа не в Коляді, Петре Йосиповичу, а в принципі. Або ми…

— Що ти завжди зі своїми принципами носишся, Мостовий? — перепинив його Бунчук.— Ну, хотів посіяти — не посіяв, і чорт з ним.

— Йдеться не про мій власний принцип,— провадив Мостовий,— а про те, що Коляда і деякі інші голови колгоспів свідомо йдуть на обман держави.

— Брехня! — скипів перший секретар.— У моєму районі цього нема!

— Але є факти, Петре Йосиповичу.

— Які факти?

— Після перевірки ми вам доповімо. А сьогодні заслухаємо Коляду і винесемо рішення. Я радився з членами бюро. Якщо у вас нема більше запитань, то дозвольте йти,— Олександр Іванович встав.

— Ідіть,— хруснув олівець в руці Бунчука. Колись Петро Йосипович і дня не панькався б із цим Мостовим. Подзвонив би кому треба — і зразу забрали б з району. А тепер, будь ласка, вислуховуй жовторотих вискочок. Вчора, після наради, Бунчук зайшов до другого секретаря обкому і все розповів. Той замахав руками:

— І не думай про це розказувати Шаблію. Він за Мостового стане стіною. Це ж сам перший, побувши у вашому районі, викликав Олександра Івановича читати лекцію про практику партійної роботи.

— А я думав, що це дружки Мостового з оргвідділу,— признався Бунчук.

— Бери вище і не дивуйся, якщо він через місяць-другий буде сидіти в обкомі… До речі, мушу сказати тобі, що перший рідко помиляється в людях.

— Оце така правда,— гірко посміхнувся Петро Йосипович.— Я працюю, а він статейки пописує в газетах і лекції читає. Не цінять у нас старі кадри, а ми все на своїх плечах винесли, все… Колись, може, й пошкодують, та ще й перепросять.

— Діалектика, Петре Йосиповичу, як каже мій батько: «Все ся крутить, вся ся вертить, ніц на місці не стоїть…»

Звичайно, після такої розмови Бунчук не наважився піти до першого секретаря обкому і поставити питання руба: або я, або Мостовий…

Десь глибоко в душі він, як і раніше, розумів, що безнадійно відстав од Мостового, що нема в нього ні знань, ні таланту керувати людьми, вести їх за собою, а старі, звичні методи уже не годились. Бунчук думав про це, мучився, але мовчав, віддаляючи годину свого краху.

Він мав причини не роздмухувати історії з тією сосонською кукурудзою. Найбільше боявся, що вони стануть відомі Мостовому. І тепер Бунчук напружено шукав виходу. Подзвонив. До кабінету, постукуючи дерев'янкою, увійшов Котушка.