Ольга Аркадіївна підшукала квартиру для Платона на П'ятничанах — передмісті Вінниці. Наташка теж прийшла, оглянули кімнатку, невеличку кухню і лишилась задоволена. Будиночок стояв на березі Бугу, а зараз, коли річка розлилась, вода підступила аж до садка. Маленький човник, прив'язаний до яблуні, похитувався на хвилях. Вздовж берега на городах лежали сірі крижини, полишені рікою. Відірвані від рідної стихії, вони тепер чахли з горя під сонцем і вітром.

Правду кажучи, Ольга Аркадіївна сподівалась, що Платон з братом житиме в них. Навіщо всі ці умовності, якщо Наташа вийде за нього заміж? Єдине, чого не знала Ольга Аркадіївна, коли це станеться. На всі її запитання дочка відповідала:

— Мамо, я тобі обов'язково скажу…

Оце такі діти пішли тепер. Але в душі жінка раділа, що Наташа вийде заміж, і пов'язувала з її заміжжям свої материнські надії на доччине щастя. А може, й здоров'я поліпшиться?

За всю зиму в Наталки не було жодного серйозного приступу, і зараз вона почувала себе непогано. А восени вирішила поступити на заочний відділ інституту іноземних мов,— їй легко давалась англійська.

Дівчина тривожно чекала зустрічі з Платоном. Останнього листа одержала від нього кілька днів тому. Хлопець повідомляв, що вирішив назавжди залишите Сосонку. Продасть хату і приїде з Васьком. Просив, щоб Ольга Аркадіївна допомогла знайти кімнату.

Тепер він може приїхати з дня на день.

Вночі, коли вже всі спали, Наташка виймала з-під подушки Платонові листи і перечитувала, наче вони могли розповісти про нього більше, ніж вона знала сама. Була щаслива від однієї думки, що хлопець задля неї лишає все і приїжджає. Тепер вони будуть разом. Він приїде, влаштується на роботу, а потім Наталка перебереться до нього… Вечорами вони сидітимуть вдвох у садку або на березі, де зараз лежать крижини.

Наталчині дні були заповнені маленькими хатніми клопотами і великими мріями. Минув тиждень, другий, а Платона не було. Дівчина заспокоювала себе тим, що він просто не встиг ще продати хату. У селі це не так легко.

Та ось одного ранку Ольга Аркадіївна принесла листа. Наталка нетерпляче розірвала конверта і пробігла очима по рядках.

— Що, дочко? — запитала мати, побачивши, як змінилось обличчя Наташі.

— Він… не приїде. Ніколи не приїде…

— Чого ж це він передумав?

— Його не відпускає від себе… земля. Пише, що він у вічному боргу перед нею, перед Сосонкою і людьми…

— А я ж йому квартиру знайшла, думала, що він… Нікому вірити не можна…

— Не говори так, мамо. Він, мабуть, інакше не міг.

Наташа пішла на П'ятничани і сказала хазяйці квартири, що той, на кого чекала,— не приїде. Потім попросила дозволу подивитись на сад, у якому, мріялось, сидітиме колись із Платоном.

Вода відступила, і човник, прип'ятий ланцюжком до яблуні, тепер лежав на землі. І крижин не було вже на городах. Вони розтанули, як і її надії…

Тепер смішним і непотрібним здавалось усе, про що вона мріяла, чекаючи приїзду Платона. Наївна. Адже не можна втиснути велике життя в рамці маленького кімнатного щастя, як того хотілось їй. Вчитуючись у Платонового листа, Наталка боялась подумати, що та сосонська земля, якийсь Сніп і Мазур для хлопця дорожчі, ніж вона, але він не приїхав. І досить відкласти листа, як дівчину з усіх боків обступають сумніви: може, всі оці пишномовні слова про землю нічого не варті… Його просто не відпускає Степка…

Ні, Платон не такий. Він написав би правду.

У домі ніхто не говорив про Гайворона. Батько і мати вдавали, що не помічають, як переживає Наталка, а вона щоранку брала якусь англійську книжку, бутерброд і на цілий день ішла в парк. А коли потепліло, то їздила на катері до скелі Коцюбинського. Це було чарівне місце. Скеля немов виростала з широкого плеса, а над нею височіла зелена гора. Наталка годинами сиділа, милуючись рікою, крутими берегами і думала, думала…

Для дівчини саме життя тепер втрачало всякий глузд. Вона стомилась боротись зі своєю хворобою і жити в чеканні нових приступів та Платонових листів. Скільки так може тривати? Ну, ще рік Платон писатиме їй, потім йому набридне одержувати листи з туманними натяками і життєписом старенького, доброго генерала… А якогось дня, може, й сьогодні, Наталку звалить черговий приступ, і тоді їй уже нічого не треба.

А навіщо вона Платонові, немічна і хвора, коли є сотні, тисячі красивих, здорових дівчат, які можуть народжувати дітей, бути хорошими дружинами і помічницями. Живе на світі Степка…

Треба, Наташко, спускатись на землю, залишивши п'ятикласницям мрії про щастя дівчаток, яких викрадають принци на білих конях. І вона напише Платонові все. Зрештою, вони дорослі люди, і нема чого гратися в піжмурки. Вона мусить негайно написати листа.

Але катер підійде до скелі тільки через три години. Побачивши моторного човника, що мчав до міста, Наталка гукнула хлопцеві в синьому береті:

— Підвези!

Хлопець обернувся, і Наталка побачила ще й дівчину, яка сиділа поруч. Вони про щось поговорили, і хлопець, без особливого ентузіазму, причалив до скелі:

— А де ж твій планер, відірвався?

— Який планер? — не зрозуміла Наташа.

— Ну, кавалер,— пояснив хлопець.

— Я без планера,— усміхнулась вона і стрибнула в човен.

Хлопець однією рукою керував човном, а другою пригортав до себе біляву, кирпатеньку супутницю. Все його обличчя було в губній помаді. Наташка розсміялась. Дівчина зачерпнула жменею води і почала вмивати хлопця. Вони голосно сміялись і цілувались, не звертаючи уваги на пасажирку. Очі дівчини світились, випромінюючи радість буття, радість жінки, яку кохають. Хлопець раз у раз поправляв піджака, яким були прикриті її ноги. Наталка одвернулась…

Біля причалу хлопець скочив з човна і витяг його на берег. Потім узяв дівчину на руки, поніс на горбочок. Дівчина міцно пригорнулась до нього. «Тьху, яка безсоромна,— подумала Наташа,— хіба можна дозволяти собі таке на людях? Видно, що це та штучка!»

Хлопець поставив кохану на дерев'яний поміст, а сам кинувся до човна, взяв звідти дві милиці і подав дівчині. Тільки тепер Наталка помітила, що білява кирпатенька «штучка» стояла на тоненьких, мабуть, покручених поліомієлітом, ніжках…

Наталка подякувала молодятам, перепросила, ніби дівчина-каліка знала, як погано вона про неї подумала.

— Якщо колись побачиш нас з Оленкою, то гукай, підвеземо,— сказав хлопець.

— Ми часто їздимо,— додала дівчина.

— Спасибі. Бажаю вам щастя, Оленко!

— А я щаслива.

Відійшовши до мосту, Наталка оглянулась. На голубому борту човна прочитала: «Оленка». Дівчина на милицях ішла вгору, по вулиці Козицького, високий хлопець у синьому береті ніжно підтримував її…

Наталка не могла заснути до ранку. Весь час перед очима стояли дівчина на милицях, хлопець у синьому береті і білий напис на човні. А чому повинна відмовлятися від свого щастя вона?

Увечері, коли повернувся з роботи батько і мати подала чай, Наталка сказала:

— Шановні батьки, сподіваюсь, що ви спокійно вислухаєте мене і не доведеться викликати швидкої допомоги.

Мати насторожилась, а батько запитав:

— Гадаю, ідея, яка визріла в твоїй голові, не загрожує світові катастрофою?

— Ні, батьку, це не зачепить долі континентів…

— Тоді, Наташко, ми слухаємо.

— Я вирішила поїхати до Платона… Мамо, валер'янка у моїй тумбочці.

— Наташко, ти при своєму розумі? — прошептала Ольга Аркадіївна.

— Мамо, невже ти сумніваєшся у моїх розумових здібностях?

— Коли ти хочеш їхати? — Надто спокійно помішував ложечкою чай Михайло Костянтинович.

— Завтра — неділя, і було б добре, якби ти відвіз мене, батьку.

— Що вона задумала? — зверталась чомусь до чоловіка Ольга Аркадіївна.— З її серцем у таку дорогу! Я тебе, Наташко, не відпущу.

— Надовго ти поїдеш? — не звертає уваги на дружину Нарбутов.

— Не знаю…

Ольга Аркадіївна сіла на канапу і гірко заплакала: