— Не хочеться з його батьком заїдатись, бо таку жирність молока виведе, що я цього плану до кінця віку не виконаю… Хай покрутиться. То підеш завклубом?

— Та ні, я до Ничипора Івановича в бригаду, якщо не заперечуєте.

— Іди, Платоне, іди, а ми вже тебе не зобидимо,— зрадів Коляда.

«І чому це люди говорять, що Коляда злий? — роздумував Платон.— Розмовляє щиро і привітно… А сам заклопотаний, блідий та худий. Спить в конторі, що ж то за відьма така в нього?»

— Вам би полікуватись, Семене Федоровичу,— сказав.

— Робота, Платоне, робота. Поживеш, побачиш — ні дня не маю, ні ночі… Моститься на моє місце Макар Підігрітий, хай би й ставили, а я спочину.

— Чого ж це він задумав сільраду залишити?

— Влади хоче. Каже, що я йому поперек дороги став. Це вже мені люди передають, а колись добрячий був чоловік…

Додому йшли разом. З хати Чугая долітали звуки баяна. Не змовляючись, зупинилися — і Платон, і Коляда.

— Це Юхим Степку Чугаєву розвеселяє,— сумно промовив голова.

— Весілля буде, погуляємо… Якщо покличуть. О, танцюють.— Платон помітив, як у вікні колихаються тіні.— Зайдемо, Семене Федоровичу?

— Ні, Платоне, вже відходив. Ти йди, може, вибереш яку…

Платон перескочив через перелаз, а Коляда ще довго стояв на вулиці, і в нього чомусь щеміло серце…

Побачивши гостя, Степка зойкнула і швидко прикрила рукою рота. Юхим відклав баяна, обнявся з Гайвороном:

— Нашого полку прибуло!

— Друзі зустрічаються знову,— потиснув руку Дмитро. Цього разу він був одягнений у шкіряну куртку з безліччю блискавок.— Представляю наших дам: Оля, Соня, Світлана — дочка сосонського «президента» Макара Підігрітого, а це — наша прекрасна господиня…

— Здрастуй, Степко.

На лаві сиділи Петро і Максим Мазур — обидва трактористи.

— Я вам танці перебив.

— Та що ти! — Юхим знову заграв.

Платон ступив крок до Степки, але її підхопив Дмитро Кутень, довелось запросити до танцю Світлану. Це була товстенька, рудувата дівчина, яка, напевне, ніколи не скаржилась на відсутність апетиту… Але танцювала вона напрочуд легко і граціозно. Максим — високий, стрункий, як спортсмен,— танцював із сором'язливою Софією. Тільки Оля з Петром сиділи, обнявшись, біля мисника і про щось розмовляли.

Танцювали польку. Хлопці не шкодували чобіт. Так вибивали, що аж вгиналась підлога. Буде взавтра Степці робота. Дівчата, підхоплені дужими руками хлопців, танцювали на носках, ледве-ледве торкаючись землі. Швидше, швидше! Розтягує баяна Юхим, і здається, що в нього сто пальців. Перед очима чоботи, дівочі литки, понадувались парасольками спіднички, аж вітер ходить по хаті і лампа — ось-ось погасне…

Так і є. Блимнула і погасла. Сміх, крик.

Лясь! — хтось із хлопців уже заробив по фізіономії.

Юхим засвічує сірника: дочка «президента», збуджена, розімліла, горнеться до Платона. Так і стоять, не наблизившись одне до одного, Максим та Софія, за щоку тримається Дмитро, а Степка — аж біля порога…

— Все! Клуб зачиняється! — подає команду господиня, і всі гуртом виходять на вулицю.

Прощаються. Максим забирає Софію, Петро — Олю, Світлана не випускає Платонової руки, і той розуміє, що честь провести дочку «президента» випадає йому.

Що ж, він піде, тим більше — Юхим навіть з подвір'я не вийшов. Дмитро теж попрощався.

— Бувайте здорові,— якомога байдужіше говорить Платон і демонстративно бере Світлану під руку.

Резиденція сосонського «президента» була аж на Висілку, і, поки дійшли до неї, Гайворон дізнався, що:

Світлана працює піонервожатою в школі;

вона Платона добре знає, і жаль, що він не пам'ятає її;

в селі така нудота, що можна повіситись;

вона одна донька у батька-матері;

це прекрасно, що приїхав Платон.

Вони стоять біля височенного паркана «президентської» резиденції. Дівчина вже тричі сказала, що їй холодно, але в апартаменти не йде. Тоді він бере ініціативу в свої руки:

— Пізно, треба йти…

— Постійте ще… Ой, які у вас гарячі руки!

— До побачення…

— Хіба ви не виспитесь? Я вся тремчу від холоду… — Потиск руки. — Я така рада…

Поскрипував під ногами сніг. Надкушений місяць непорушно висів над Сосонкою. Проходячи повз Чугаєву хату, Платон побачив, як од воріт відділилась чиясь постать. Напевне, Юхим чекає його. Коли ж ні.

— Платоне, це я,— чує глибокий, грудний голос Степки.

— Чого ти тут стоїш?

— Тебе чекаю, ходімо.— Степка бере його за руку і веде до хати. Малесенький язичок полум'я ледь тримається на кінчику ґнота.

— А батько?

— На станцію поїхав, вагони з лісом розвантажує. Довго ти «президентшу» проводив… Я задубіла вся, поки дочекалась…

— Навіщо чекала?

— Хотіла бачити… тебе, — Степка обнімає Платона і цілує в губи.

— Степко, що ти? — Хлопець бере її за руки і садовить на лаву.

— Я люблю тебе… Чуєш? Люблю…

— Але ж ти знаєш… Я… у мене… — Платон розгублено дивиться на дівчину.

— Я знаю, у тебе є та… Наталка… Але я нічого не можу з собою зробити, — Степка, схилившись на стіл, плаче.

— Заспокойся, Степко. Не плач. Ми ще поговоримо з тобою… колись,— невпевнено обіцяє Платон.— А зараз я мушу йти. Васько сам вдома…

— Іди.— В очах Степки згасає надія.

Гайворона сковує її краса, на губах ще горить вогонь цілунку, і якась невідома сила тягне його до дівчини. Раптом — в уяві — Наталка… Треба йти. Якщо він зараз не переступить порога, то вже ніколи не вирветься зі страшного полону цих очей.

Платон вискакує на вулицю…

«Президентом» Макара Підігрітого назвав Леонтій Гнатович Горобець. Той спочатку образився, але, докопавшись до суті цього слова, змирився і навіть пишався таким незвичним титулом. Цілими днями Макар Олексійович сидів у своєму кабінеті біля телефону. З дев'ятої ранку до п'ятої вечора. Ні хвилини менше, ні хвилини більше. Але бюрократом не був: треба — заходь з дев'ятої до п'ятої і говори. У сільраді був ідеальний порядок. Макар Олексійович не сідав за стіл, якщо, наприклад, телефон або чорнильниця стояли не на своїх місцях. Тоді викликав секретаря сільради Диньку і вказував на безпорядок. Лише після цього Підігрітий опускався у важке дубове крісло, і ніяка сила не змогла б його підняти до обідньої перерви, крім, звичайно, начальства, яке він завжди поважав і в душі страшенно боявся. Всі, хто приїжджав з району (до агента по страхуванню включно), були для Макара Підігрітого «начальством».

Макар Підігрітий пройшов крізь усі терни, що були на житейських дорогах, і навіть не подряпався ні разу, не вколовся. Сосонську сільраду вважали однією з кращих у районі. Все, що вимагалося від неї на різних етапах, виконувалося своєчасно. Коли ще підписувались на позики,— Макар Підігрітий завжди рапортував першим. Він не ходив по хатах і не виклянчував копійки,— Підігрітий робив це організовано. Щоосені колгоспники одержували гроші від заводу за цукрові буряки. Голова приходив у правління артілі і після короткого вступу про міжнародне та внутрішнє становище говорив:

— Перерахуйте гроші сільраді. Навіщо потім турбувати людей?

Суму перераховували, Динька складав списки охочих передплатити позику, і в травні, коли святково-урочистий голос диктора ще тільки повідомляв про чергову позику, Макар Олексійович уже доповідав у райвиконкомі, що план з ентузіазмом виконано. Його премійовували, а сільраду заносили на дошку пошани. Вся документація в Підігрітого була в зразковому стані. Якщо б на якомусь протоколі раптом виявилась клякса, Динька міг вважати, що його кар'єра закінчена. Папери акуратно підшивались і зберігались в сейфі, як величезна державна цінність.

Макар Олексійович — середнього зросту, червонощокий, білявий — говорив тихо, але багатозначно. Зі своєю дружиною Оленою жив у повній злагоді, завжди розповідав їй про сільрадівські справи, і та безпомилково вирішувала, як треба повестись «президентові».

Людиною був порядною. Хабарів не брав, горілку пив удома і мало, до чужих молодиць не забігав. Вечорами роздивлявся з Оленою плакати. Плакати були найбільшим захопленням Макара Олексійовича. Ними обвішав усі стіни. Висіли вони і в сінях, а ще лежали паками на лаві.