— Я не ревізую, а думаю,— відказав Платон.— Думати можна?

— Без демагогії! — постукав олівцем Бунчук.— Ви думайте над тим, як виконати рішення, а не розводьте антимонію. Я попереджаю, якщо й надалі у вашому колгоспі так ітимуть справи,— ми приєднаємо вас до городищенської артілі.

— Знов? — штовхнув Чемерис ліктем Кожухаря.

— Ви наш колгосп уже двічі приєднували і двічі відділяли,— глухо кашляв Сніп.

— А це буде востаннє,— хмурив кошлаті брови Бунчук.— Якщо самі не вмієте господарювати,— інші навчать.

— Дайте нам уже спокій, товаришу Бунчук,— зітхнув Мазур.— Усі ці перетурбації нам боком виходять.

— Ми розберемось,— пообіцяв той.— А відносно агронома, Семене Федоровичу, то завтра ж поїдьте до Кутня і привезіть його назад. Пробачення попросіть і привезіть.

— Але ж він… розумієте, сам виїхав… і ми тут думали…— ніяк не міг зв'язати речення Коляда.

— Для Гайворона місце готували? Рано ще товаришеві Гайворону керувати, Семене Федоровичу,— склав папери секретар.

— Ніякого мені місця не треба, і його ніхто для мене не готував, товаришу Бунчук,— відповів Платон.— Я тракторист — іншої роботи не прошу ні у вас, ні у Коляди. І не просив, до речі, ніколи.

Бунчук поспіхом взяв папку і до Мостового:

— Поїхали. А вам, товаришу Підігрітий, треба попрацювати ще над вихованням молодих комуністів…

Коляда провів гостей до машини.

— То він так, Петре Йосиповичу, молодий,— вигороджував себе і Гайворона.

— З такими питаннями не жартують. Глядіть мені,— перший секретар сів у машину.

— Будемо глядіти, — пообіцяв, прощаючись, Коляда, хоч не мав ні найменшої уяви, куди і за ким він буде дивитись.

— Чистої води демагог,— не міг заспокоїтись Бунчук.— Він ще насмілюється критикувати державні плани. Чули?

— Плани для Сосонки затверджували ми,— ніби між іншим, зауважив Мостовий.

— «Ми», «ми»! — зірвався на крик Бунчук.— На мене з усіх боків тиснуть! Давай, давай… А я ж мовчу?

— Може, і не треба мовчати? — заглиблюючись у свої думки, промовив Олександр Іванович.

— Ви що, теж підтримуєте Гайворона? — перехилився через спинку сидіння Петро Йосипович.

— Майже…

— Гм, дивно, товаришу секретар, дуже дивно,— підняв комір пальта Бунчук і замовк.

До Косопілля обоє не промовили ані слова.

21.

Не попрощавшись ні з ким, Платон вийшов з контори. Важкі думки гнітили його. Принизили і висміяли, як хлопчиська. За що? Бунчук навіть не глянув на розрахунки, які вони зробили з Горобцем. Ще й Коляда вихопився зі своєю пропозицією. Чому це йому раптом спало на думку зробити Платона агрономом? Ще вчора, на правлінні, він стіною стояв за Кутня, а сьогодні… Платон не відмовився б, він би спробував свої сили, але Бунчук висловив недовір'я. За те, що він сказав правду. Значить, треба мовчати. Але чому мовчати, коли сама земля протестує мізерними врожаями, вбиваючи надії і споконвічну радість хлібороба?

Електричні ліхтарі розкидали по вулиці жовтуваті плями. Чавкало під ногами липке болото. Під тинами і в ровах сірів сніг, несміливі струмки в'юнилися по обочинах дороги. Чвак, чвак. Позаду чути голоси: то, напевне, йдуть Сніп і Мазур. Хлопцеві не хотілося зараз ні з ким говорити, не хотілося вислуховувати співчуття. Зрештою, нічого не сталось. Чвак, чвак… Просто ще одна мрія щезне, роз'їдена чужою байдужістю і його сумнівами. Він дуже багато набудував оцих повітряних замків і для себе, і для людей. Тепер вони руйнуються. Чвак, чвак…. Ну й болото! Один замок для Наталки ще десь мариться. Платон оберігає його, але ті сухі листи, що зрідка одержує від дівчини, мабуть, не врятують і цього замка…

Чвак, чвак…

Васько, напевне, заснув, не дочекавшись. Ніхто не жде його… О, в Маланки ще світиться. Платон намацує в кишені гроші. Ніхто не жде його…

— Пішов до Маланки,— каже Максим батькові. Мирон мовчки йде за сином.

— Чуєш? — обертається Сніп до Мазура.

— Чую. У мене теж таке на душі… Ось що, Максиме, іди і витягни його звідти. До нас приведи.

— А як не піде, тату?

— Кажу, витягни і приведи. Тією буряківкою горя не заллє…

Платон, побачивши Максима, прикрив долонею очі.

— Ти чого прийшов?

— А хіба Маланчине кафе не працює? — спробував пожартувати.

— О, ще один гість,— увійшла Маланка з пляшкою в руці.— Сідай, Максиме, ось цибуля та сало. Пригощайтесь.

— Якщо хочеш, Максиме, випий чарку і йди собі,— не приховуючи досади, буркнув Гайворон.

— Я прийшов по тебе.

— Мені няньки не треба. Налийте йому, Маланко.

— Я прийшов по тебе,— вперто повторив Максим.— Батько прислали. До нас ходімо.

— Нікуди я звідси не піду.

— Підеш.

— Ти чого пристав? — холодніють Платонові очі.

— Я хочу поговорити.

— Сиди, чорт з тобою.— Хлопець налив горілки. Максим мовчки забрав склянку, пляшку і віддав Маланці, а потім до Гайворона:

— Ходімо.

Платон вискочив з-за столу і вибіг з хати. Максим — за ним.

Так і йшли — на віддалі один від одного. Платон поминув свою хату і, не оглядаючись, попростував кудись до річки.

— Вернись! — гукав Максим.

Платон ішов швидко. Біля млина звернув праворуч і подався берегом Русавки. Максим ще бачив у пітьмі, як він дерся на кручу, а потім — щез. Максим закурив і почав пробиратись крізь колючий глід. Нарешті йому вдалось здолати ці нетрі. Далі починались поля. Платона не було. Тихо навколо. З-за лісу виглянув місяць і, пересвідчившись, що йому ніщо не загрожує, повільно сплив над землею. Він вихлюпнув своє сяйво на село, на Русавку, на поля. Над Максимом висіли сірі хмари, немов прибиті по краях срібними гвіздками зір.

Вдалині бовванів вітряк. Він стояв край занімілого поля, розпростерши крила, наче хотів прихилити ними небо. Біля вітряка спалахнув вогник цигарки.

— Ну, чого тобі? — байдуже запитав Гайворон, коли до нього підійшов Максим.

— Прикурити дай,— сів поруч, на східцях.— Ну й скажений ти, Платоне. Міг же зірватися з тих круч.

— Ти чого за мною ходиш?

— Так, теж на природу потягнуло.

— Лірик знайшовся.

— «Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена»,— продемонстрував ліричність своєї душі Максим.

— Софії своїй прочитай.

— Ти сердишся, що я прийшов?

— Та сиди вже…

— Не переживай, Платоне. Якось буде.

— А якщо не буде? Ти гадаєш, що мене Бунчук переконав?

— Забудь про це.

— Про це не забудеш.

— Почнеться робота — не буде коли вгору глянути,— заспокоює Максим товариша.

— А я не хочу, Максиме, ходити по полях із зав'язаними очима. Я не знаю, скільки разів мені доведеться в житті засівати оці чорні гони, тому кожного разу для мене це повинно бути святом, а не бездумним виконанням плану. І ще… я хочу бачити плоди своєї праці не в качанах-недоносках…

— Є речі, які не залежать від нас.

— Але те, що робиться в моєму колгоспі, мусить залежати від мене… і від тебе… якщо ми господарі землі, а не просто робоча сила… Не хочу бути робочою силою.

— Це тебе ображає?

— Так.

— А я над цим не задумуюсь, даю норми — і все. Ходім додому, холодно щось.

— Я ще посиджу.

— Всього не передумаєш, Платоне… Ходімо, до дівчат зайдемо, вони, напевне, в Степки.

— Там ніхто не чекає мене. Ти йди, Максиме…

— Може, й чекають,— загадково сказав Максим.— Що, будеш отут сидіти?

— Буду. Іди, Максиме.

— Посидь,— неохоче встає Максим.— Надумаєш — приходь.

Максим підійшов до крутого берега і крикнув:

— У неї світиться! Прихо-о-одь!

Самотнім і нікому не потрібним відчував себе Платон серед цієї нічної тиші. Навіть маленьких життєвих радостей позбавила його доля. Хіба що взавтра принесе Іван Лісняк листа від Наталки. А якщо ні? Кане в безвість ще один день, не давши йому нічого. Знову стоятиме Платон біля печі і варитиме остогидлий куліш. Треба попросити Лісняка, щоб приніс хліба з Косопілля, бо в кооперацію привозять мало, і Платон майже ніколи не може купити. У коморі, правда, лежить зо два пуди борошна, але кулінарна майстерність Платона не сягає далі приготування млинців. Грошей теж нема. Останні сто карбованців він забрав з ощадкаси, коли вдруге їздив до Києва. Поїхав без командировочного посвідчення, й тепер Горобець не може оплатити йому навіть дорогу. Треба попросити, щоб видали хоч аванс на трудодні. А якщо ні, то він продасть свій сірий костюм…