Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів.

Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову:

— Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило…

— Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова.

— Да-а, без дощу земля черствіє. А я, Василю, думаю, може, напровесні хату нову закладу…

— Можна, коли гроші водяться,— промовляє Васько почуті колись слова.

— Грошей нема, але вже якось зберуся за рік-два. Правда, з цеглою важкувато.

— Важкувато,— погоджується Васько.— Та люди ж десь дістають, кудись їздять.

— Ніколи мені їздити й шукати. Все робота, робота…

— Хіба її переробиш? — підказала Васькові мати.

— Та звісно. Хоча б хазяйка була ще в хаті… А то все на Степчині руки. Погано, Василю, без хазяйки…

— Погано, дядько Полікарпе…

— А літа минають…

— Минають, дядьку Полікарпе…

Чугай, підперши долонею щоку, тихо починає пісню:

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт облітає…

Хто з любов'ю не знається,

Той горя не знає…

Васько знає цю пісню. Колись її співали тато з мамою… І Галина співала. Він теж опускає голову на руку і дзвінким голосом заводить:

А я, молода дівчина,

Та й горя зазнала…

Чугай підхоплює:

Вечероньки не доїла,

Нічки не доспала…

Вони співають все голосніше і голосніше… Похитується півник під сволоком…

Чугай проводжає Васька, як шановного гостя,— до воріт:

— Заходь, Василю.

— Та й ви не минайте нас. А якщо почнете хату зводити, то я вам пособлю, дядьку Полікарпе…

— Спасибі…

— Я вам півника на хату виріжу…

*

Другого дня Михей приніс Юхимові телеграму. Повідомляв Платон, що захворів, лежить у Фастові, в лікарні, і просив подбати про Васька.

— От біда,— журився Ничипір Іванович у кузні.

— Мабуть, застудився,— здогадувався Мазур.

— То я Васька заберу до себе,— сказав Михей.

— Чого ж ти, коли Платон нам телеграму вдарив,— заперечив Сніп.

— Хай у мене поживе,— промовив Мазур.— Хата в мене велика…

— А я ближче до школи живу, — не відступав Михей.

— Дитині молока треба,— міркував Ничипір, — а в тебе, Михею, хіба що дійниця залишилась…

Тільки Полікарп стояв мовчки. З ним і не радились, і не питали…

Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні.

Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи:

— А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить…

— Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива.

— Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б.

— Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О!

— Та невже?

— Написано.

— Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось…

— Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису…

— Ти диви. А як хліба?

— І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні.

— Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять…

— Бо необразована… Ти краще подумай, чим Васька годувати будемо.

Михей підвечір прийшов до Васька і забрав до себе.

— А Платон швидко очуняє, не турбуйся, сину. Напишеш листа йому…

Васько погодився, бо ночувати самому було страшно. Він узяв свої книжки і підтюпцем побіг за дядьком Михеєм..

Степці дівчата розповіли, що Платон захворів і лежить тепер у лікарні. Вона ледве дочекалася вечора, щоб піти додому, так було їй млосно. І вдома не могла собі знайти місця. Перед очима весь час стояв Платон, худий та немічний. Степка пробувала заснути, але уява малювала страшні картини.

Так вона перемучилась два дні, а на третій сказала батькові:

— Дай мені, тату, грошей…

— У миснику візьми. До кооперації зібралась?

— Ні. Мені треба багато. Карбованців двадцять п'ять.

— Навіщо?

— Я у Фастів поїду. Платона провідаю…

— Чого ж ти поїдеш? — нерішуче спитав Чугай.

— Треба…

Чугай дивився на дочку і розумів, що ніхто її не втримає. Не пустиш — сама поїде, не даси грошей — пішки піде… Полікарп дістав з прискринка гроші і віддав Степці:

— Ти ж не барися, дочко, і в поїздах обережно.

— Добре, тату.

Перед від'їздом дівчина забігла на ферму і попросила, щоб дівчата доглянули її корів.

— Куди ж ти, Степко?

Вона мовчала, бо не вміла брехати.

Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками…

Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного.

Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу.

— Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом.

— А тобі що? — Степка відступила од саней.

— Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди.

— Я хочу провідати його.

— Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його.

— Юхиме, я мушу йти.

— Він тебе не любить. У нього є Наталка.

— Я знаю.

— Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди…

— Не проси мене.

— Я не пущу тебе!

— Відійди.

Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині:

— Не йди! Не йди!

*

Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає.

Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько:

— Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу.

Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього.

— Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій.

— Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона.

— Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину.

— Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя.

— Може, ти її видаси заміж?

— Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду.

— Боже мій!

— Нічого не вдієш, старенька, любов…

Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки.