— Ти кого шукаєш? — згріб непрошеного гостя за комір фуфайки і поставив на ноги.

— Степка… втекла. Пішла… Уб'ю! — блискав осатанілими очима Дмитро.

— Не кричи! Васька розбудиш.— Платон вштовхнув Кутня до іншої кімнати і причинив двері.— Тепер розказуй. Тільки без крику, бо я тебе швидко заспокою.

Кутень сів на тапчан, звісив безсило руки.

— Пішла від мене,— промовив після довгої паузи.— Сьогодні ввечері.

— Чого ж ти шукаєш її у мене?

— Вона… вона… листа написала Галині в Луганськ… а я прочитав. Написала, що… любить тебе, Гайвороне. Не віриш? Прочитай.— Кутень дістав з кишені зім'ятого конверта і кинув на стіл.— А я ж… Платоне, прошу тебе… скажи їй, щоб не залишала мене. Скажи! Хіба вона потрібна тобі… моя жінка? Вона приходила до тебе?

— Ні… Я лише один раз бачив її у Світлани. Може, вона вдома?

— Нема… То я подумав, що вона тут… Ну скажи, що мені робити?

— Не знаю, Дмитре.

— Так мені й треба. Падлюка я… слизняк. Боюся, всього боюся! Тремчу. Все життя тремчу. Хотів оце в Одесу поїхати, а батько паспорта заховав…

— Чого в Одесу? — запитав Платон.

— Я… я море люблю. Я і на баржу матросом пішов би, аби лише взяли.

— А ти їдь. Нічого не бійся. Повір у себе, хоч раз…

— А Степка?

— Влаштуєшся, покличеш.

— Не обізветься…

Дмитро натягнув мокрого кашкета і тихо, щоб не розбудити Васька, вийшов.

Він до півночі простояв під хатою Чугая, чекаючи дружину. Побачив, як вона підійшла з Юхимом та Світланою до хвіртки, і сховався за причілок. Нарешті Степка щось крикнула друзям на прощання і підбігла до вікна — постукати. Дмитро схопив її за руку.

— Не чіпай! — відсахнулась Степка.— Чого тобі?

— Вислухай мене, Степко.

— Я сказала, що ніколи не повернусь до тебе.

— Я заберу тебе в Одесу.

— Ні.

— А може, передумаєш? — все ще сподівався Кутень.

— Ні… Ти все знаєш.

— Що ж ти своєму батькові скажеш?

— Скажу, що Степка повернулась… А ти йди… виривайся з того кубла.

Тужно завивав вітер. Над селом, а може, над усім білим світом кружляли сніжинки. Вони й припорошили Степчині сліди…

Ще одного тривожного листа одержав Платон. Ольга Аркадіївна написала, що взавтра консиліум вирішить, чи можна робити Наташі операцію. «Якщо можеш, то приїдь»,— дочитав і подивився на Васька.

— Їдь. Я сам побуду,— відповів Васько на братове німе запитання, а потім додав: — Якщо залишишся назовсім, то викличеш мене… Я все поскладаю в сундук і вікна дошками позабиваю…

— Ми не будемо забивати вікна,— сказав Платон,— бо тоді вмирає хата. Я тобі напишу, Васько.

Хлопчина провів брата до воріт і вперше в житті не кинувся йому на шию, щоб попрощатись, а подав маленьку, потріскану руку.

Платон зайшов до контори, щоб сказати про свій від'їзд Коляді. Семен Федорович вислухав, поспівчував і навіть запропонував підводу до станції.

— Хай тебе Сава Чемерис моїми виїзними підкине,— розщедрився.

Що коні! Зараз Семен Федорович для Гайворона й машини б не пошкодував. Але про всяк випадок сказав:

— У нас же збори, Платоне, звітно-виборні…

— Думаю, що без мене проведете.

— Та вже якось управимось,— голова колгоспу ледве вгамував посмішку, що готова вже була розповзтись по змарнілому обличчю.

До контори парою вороних під'їхав Сава Чемерис, Коляда провів Платона аж до воза.

— Щасливо тобі, повертайся, значить,— подав руку Платонові, а заодно й Чемерису.

— Вйо! — цьвохнув батогом Сава.

Платон ще здалеку побачив Степку. Вона стояла біля воріт у білій пуховій хустці, ніби когось чекала. Гайворон хотів сказати Савці, щоб звернув у якусь вуличку, але не було вулички…

— Чого ж хату минаєш? Зайди, батько кличе,— сказала дівчина, коли віз порівнявся з нею.

— Тпру,— натягнув віжки Савка.

Платон зіскочив з воза, підійшов. Степка провела його до хати.

— А де ж батько?

— Зараз прийде. Ти що, боїшся зі мною побути? — лукаво глянула на гостя.— Думала, що й не побачу… Їдеш? Ти хоч інколи згадуй мене… Будеш? — Дівчина ще ближче підійшла до Платона, і він відчув її гарячий подих.— Мовчиш? Я знаю, що тобі не потрібна моя любов… Аби могла, то сама вирвала б її з серця та розвіяла по світу свою печаль…

— Степко, мовчи, бо ти, як вічна мука. Я піду…

— Почекай! — кинулась вслід і схопила Гайворона за плечі.— Хоч поцілуй на прощання. Поцілуй.— Степка усім тілом пригорнулась до нього.— Ти мій, мій… Поцілуй, обніми… я… хочу бути твоєю.

Платон вивільнився з обіймів і відчинив двері.

— Не треба, Степко…

— Гидуєш?.. А я берегла себе… для тебе!.. Я проклинаю тебе! І свою любов проклинаю! Чуєш?

Платон мовчки вийшов, а з хати ще долітали Степчині слова: «Проклинаю свою любов…»

— Дядьку Саво, женіть коней! Швидше!

Вони виїхали за село, і Гайворон ще раз побачив Степку: вона усміхалася йому з портрета…

Секретар обкому партії Павло Шаблій приїхав у Косопілля несподівано для Бунчука. Петро Йосипович дуже шкодував, що не зустрів його на межі свого району.

— Треба ж було подзвонити, Павле Артемовичу, — і сказав, винувато усміхаючись.

— Та я дорогу знаю,— відповів Шаблій.

— Ви проїздом чи спеціально до нас? — хотів дізнатись Бунчук про наміри гостя.

— Давно збирався до вас… Запросіть, будь ласка, Мостового.

— Його нема, Павле Артемовичу, поїхав у Луганськ.

— Чого?

— Там у нього… дівчина. Вона виїхала, а він — за нею. Молодий, знаєте… любов.

— Це та, що втекла з технікуму? — спитав Шаблій.— Галина Гайворон, сестра Платона?

— Ви… ви вже знаєте?

— У мене був директор технікуму.

— Неприємна історія вийшла.

— Ганебна, товаришу Бунчук,— підправив Шаблій.— Будемо називати речі їх іменами.

— Ми вже розібрались… виправили…

— «Виправили»! Дівчина залишила навчання, родину і втекла світ за очі від сорому… А Мостовому як?

— Мостовий сам винен, Павле Артемовичу… Зв'язався з дівчиськом.

— Залишимо право обирати собі кохану за Мостовим,— промовив секретар обкому.— Я розумію, що всю цю брудну історію вигадано для того, щоб скомпрометувати Мостового.

— Ви звинувачуєте мене? — зблід Бунчук.

— Я ще поки не звинувачую… Ви дуже образились на Мостового за ту заяву, що він написав в обком? Знаєте, про що я кажу? — Шаблій пильно подивився на Бунчука.

— Хай приїде комісія і розбереться,— розгублено сказав той.

— Навіщо комісія? Хіба ви заперечуєте те, що написав Мостовий? Давайте розмовляти по-партійному, товаришу Бунчук! — різко обірвав секретар обкому.— Мостовий написав правду, чесно і відверто. І копію заяви залишив вам. Я маю акти ревізійних комісій тих колгоспів, в яких, за вашою вказівкою, засівались оті таємні гектари.

— Допустив помилку, Павле Артемовичу. Я, взагалі, за кукурудзу і, виконуючи вказівки товариша…— мимрив Петро Йосипович.

— Облиште, Бунчук! Я прошу вас написати пояснення бюро обкому і дати партійну оцінку своїм антидержавним діям.

— Я напишу…

Шаблій поїхав по колгоспах. Повернувся пізно, пішов у чайну, повечеряв і до півночі сидів над якимись паперами в маленькому номері косопільського готелю.

Вранці він сказав Бунчуку, що хоче взавтра поїхати в бригаду Ничипора Снопа, зустрітися з механізаторами і поговорити з Платоном Гайвороном про лист, який той написав до ЦК.

— Який ще лист? — перелякався секретар райкому.

— Гайворон написав листа про неправильну, на його думку, політику заготівельних цін, що встановлені для колгоспів,— відповів Шаблій.— Лист дуже цікавий, і товариші з ЦК просили мене поговорити з автором.

Бунчук викликав машину і помчав у Сосонку…

— Де Гайворон? — навіть не привітавшись, запитав отетерілого Коляду, коли той, захекавшись, прибіг у контору.

— Поїхав… Наташка у нього при смерті… люди кажуть. А що?

— Секретар обкому хоче його бачити.

— Нема,— Семен Федорович розвів руками.— А я оце сам до вас збирався, Петре Йосиповичу.