— Ти кончений лошара, Пєтя. Якби я знав, що ти таке вчудиш, о хрєн би сюди приїхав.

— Ми його вже кілька разів перевіряли на поліграфі.

— Лошара ти, Пєтрухо, лошара. — Брат Тіма забрав зі стола годинник. Нічого не додаючи до образливої констатації, він рушив до свого BMW. До коньяку адвокат навіть не доторкнувся.

Костиганов провів його поглядом. Піжонське авто давно вже щезло за деревами, а Лицар Кадош все ще сидів, намагаючись обдумати те, що почув. У тих його роздумах фантастичні припущення громадились на такі ж фантазії. Але з-поміж усіх можливих припущень у нього тепер було одне золоте. Навіть платинове. Тепер він знав прізвище можливого замовника нападу. І міг, нарешті, сам собі поставити чітке оперативне завдання. От тільки перед тою постановкою він конче мусив перевірити одне із припущень адвоката.

Брат Пітер витягнув з барсетки маленьку дешеву мобілку. З цього анонімного стільникового він телефонував лише одній-єдиній людині. Коли на екранчику засвітився зелений квадратик контакту, Костиганов привітався:

— Триста сім, Суверене.

Число 307 було частиною системи паролів, які змінювалися щогодини. Абонент Костиганова мав бути впевненим, що до нього телефонує саме брат Пітер, а не той, хто вкрав або відібрав у нього телефон.

Переселення родини Корецьких до конспіративного помешкання Лавр запланував на ніч. Спочатку він хотів повідомити агентство, але потім передумав. Два роки тому він використовував для оперативного стеження квартиру двоюрідної сестри, яка вийшла заміж в Англії. Про те, що помешкання й досі в розпорядженні співробітника Грінченка, в агентстві не знали.

«Й не треба їм знати», — вирішив Лавр.

Поки Корецький-старший вивчав намальовану консультантом том з проблем безпеки схему «Периметра», Лавр передзвонив Людмилі.

— Ти повертаєшся? — У низькому голосі дівчини масло текло між оксамитових берегів.

— Ні, сонечко, я затримаюсь тут до ранку. Ситуація «вісімдесят вісім».

Цей код означав, що оперативник агентства вступив у безпосередній контакт з ворогом.

— Ти в порядку? — зміна інтонації була вражаючою. — Потрібне підкріплення?

— Не потрібне. Нехай черговий зв'яжеться із тутешніми ментами. Мені треба, щоби вони, як ніч впаде, зробили шухерок на Парковій вулиці, у дворі між будинками номери сімнадцять і дев'ятнадцять. З мигалками, сиренами і всім фаршем. А якби доблесні правоохоронці ще й перевірили квартири та підвали на наявність різних притонів і підозрілих осіб, то взагалі ціни б їм не було.

— Прийнято. Уже біжу до Кабарди.

— Він чергує?

— На оперативному чергуванні він і Дашковський.

— Тоді справді краще до Кабарди. Він сам був ментом, зможе краще промотивувати колишніх колег. Передай Миколі Семеновичу мої найщиріші вітання. Не сумуй. Кінець зв'язку.

Лавр помітив, що і Мармура і Беконті, кожна зі свого кутка, уважно прислуховувалися до телефонної розмови.

«Нехай позмагаються, — збадьорююча хвиля чоловічого самовдоволення пробігла його єством. — Красиві пацанки. Шкода, що такі вульгарні».

Чому він вирішив везти їх до квартири сестри, а не на базу агентства, Лавр собі не зізнався. Якби хтось його добре «посповідав», він напевно визнав би, що шкодна Наташа, яку Корецький назвав своєю далекою родичкою, чимось невловимо нагадує йому іншу дівчину. Лавр був закоханий у неї, коли вчився у школі. Й ще щось згадалось Грінченкові. Те, про що він давно вже не згадував. Далекий і безкінечно довгий червневий вечір, коли, розстібаючи плаття на тій, іншій, дівчині, він у відчув свою чоловічу силу.

Невідомо, чим саме вмотивував міліцію колишній капітан Кабарда, але шухер на вулиці Парковій перевершив усі сподівання Лавра. У двір заїхали дві ментівські «лади» з мигалками, воронок і «уазик» зі змопівцями. Вся компанія через вікно спостерігала, як змопівці пакують до воронка бомжів, видобутих з підвалу сімнадцятого будинку. Коли маски-шоу забралося геть, Лавр, Корецький і дівчата наділи наплічники, взяли в руки торби зі змінним одягом і залишили квартиру. Сідаючи до автівки, Грінченко перевірив її детектором. Жодного жучка він не виявив. Уже за десять хвилин «прімера» виїхала на трасу і рушила до столиці. Сидячи на задньому сидінні, поруч із донькою, Корецький напружено вдивлявся в темряву за багажником.

— Так ви нічого не побачите, Романе Олександровичу, — зауважив Лавр. — Це ж тільки в кіно «хвіст» висить у двадцяти метрах за об'єктом. На трасі вони нас можуть пасти двома тачками, не наближуючись й на півкілометра. Вже коли з'їжджатимемо до міста, спробуємо виявити хвоста. Попетляємо спальними районами.

— Вам видніше, — погодився журналіст.

— Ага, та ваша нянька за нами звіздячить. У неї коляска з моторчиком, — вставила свої п'ять копійок Беконті.

На тому розмова закінчилась. Але Мармура кожного разу нервово озиралася, коли у заднє скло впирались промені фар. Одного разу їй здалося, що два здоровенні джипи видавлюють «прімеру» з лівого ряду. Вона вже не відривала благального погляду від Лавра, коли джипи раптом форсанули і помчали кудись уперед, до сузір'я рекламних вогнів.

— Що це було? — запитав Корецький.

— Пацани в доганялки грають.

Після пригоди з джипами пасажири «прімери» розслабилися. Беконтізаснула. На в'їзді до міста почалася злива. Лавр з'їхав з траси і покрутився вулицями і дворами навколо багатоповерхівок. Не відчувши нічого підозрілого, він виїхав на об'їзну і повернувся до міста із західного напряму. Під останніми краплями зливи вони доїхали до тихої вулички, на якій двоюрідна сестра Грінченка колись викупила половину дореволюційного особняка і переробила свою частину на двоповерхову квартиру-ательє у стилі «техно».

— Ви тут будете з нами постійно? — спитала Лавра Мармура, коли вони увійшли до просторого і майже порожнього лобіо.

— Ні, Наталі, не постійно. Мені треба буде зайнятися справами. А тут з вами посидить інша людина.

— Що за людина? — поцікавився Корецький. — 3 агентства?

— Людина, якій я довіряю. Колишній міліціонер. Він приїде в обід і буде з вами до завтрашнього дня. А до того часу відпочивайте.

Ідея залучити до охорони Корецьких Кабарду виникла у Лавра ще під час ментівського шухеру. Вони не були близькими приятелями, але Микола Семенович вважався в агентстві людиною надійною. Лавр ніколи не чув, щоби хтось поставив під сумнів порядність і професійну відповідальність колишнього капітана.

«Якщо я попрошу, Микола Семенович цієї точки не здасть», — вирішив Лавр. Він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх, відчинив двері, що вели до спальних кімнат.

— Як бачите, конспіративні квартири бувають великими і комфортними.

— Наша організація за все заплатить, не сумнівайтесь, — завірив Лавра журналіст.

— А я і не сумніваюсь. Ви ж самі підписували договір з агентством.

Костиганов зустрівся з Командором в офісі фірми, віце-президентом якої той значився у профанному світі. Проходячи крізь турнікети пропускної системи, брат Пітер зауважив, що відтоді, коли він востаннє сюди приходив, охоронців побільшало рівно удвічі. А востаннє він відвідував цей офіс сорок годин тому. Бійці виглядали грізно. З плеча одного з них звисав «скорпіон».

«Посилений режим охорони, — констатував Лицар Кадош. — Значить, „гостей“ очікують і тут».

Один з охоронців уважно перевірив його документи і провів на третій поверх, через операційну залу і дві приймальні, до самих дверей віце-президентського кабінету.

— До вас, Сан Саничу, — повідомив він, прочинивши двері. — Пан Костиганов.

— Дякую, вільний. — Командор вийшов з-за столу назустріч Пітерові, уважно подивився йому в обличчя, запитав: — Я самопочуття, брате?

— Другу ніч не сплю.

— А треба спати. Мозок Кадоша має бути ясним і проникливим. — Командор натиснув на кнопку селектора і розпорядився: — Танюша, зроби нам міцної кави. Найміцнішої. І всіх жени геть. Мене немає.