— Я передам ваші висновки і пропозиції керівництву, — пообіцяв Корецький.

— Я все зазначу у звіті, — мовив Лавр. — Його копія буде вам надана. А тепер я би хотів отримати поповерховий план будівлі й оглянути ліс.

— Там уже темно, — зауважив доглядач. — Краще огляну його зранку.

— У вас немає ліхтаря?

— А якщо вони там сидять у засаді? — припустив Корецький.

— Тим гірше для них.

— План будівлі, здається, в кабінеті Великого Майстра, — проскрипів брат Олександр. — Ключі від нього має лише господар.

— А коли він тут буде?

— За два дні, не раніше, — замість доглядача відповів Корецький.

— А плану евакуації на випадок пожежі у вас немає?

— Ні.

— Добре, що сюди не заїздить пожежна інспекція.

— І не заїде, — запевнив доглядач.

— Ясно… Тоді йдемо до лісу, — запропонував Лавр. Масони перезирнулися. Виходити в темряву нікому з них не хотілось. Навіть на обличчі старого мисливця з Дому Грабянок не з'явилося бажання підтримати консультанта з питань безпеки.

— Я можу й сам піти, — посміхнувся Лавр. — Ви мені тільки ліхтар дайте. Й бажано, щоби ліхтар був потужним і з зарядженим акумулятором.

— Самого ми вас туди не пустимо, — сказав граф. — Брат Олександр залишиться у Храмі, а ми з братом Романом підемо з вами. Ліхтар я бачив внизу, в каптьорці.

— Ви тут не командуйте, — заперечив йому доглядач. — Головне зараз — безпека Храму. Якщо усіх вас — не дай Боже! — в тому лісі перестріляють, я що, буду один оборону тримати? Відстрілюватися через вікна буду, так по-вашому? Я ж і стріляю, перепрошую, як сліпак… То ви що — хочете, щоби вони захопили Храм? Вони тільки й мріють, щоби вас усіх виманити до лісу.

— Тільки й мріють? — перепитав Лавр, розглядаючи повішену на стіні гравюру, що зображувала щось схоже на недобудовану єгипетську піраміду. — Навіть так… До речі, тут зберігаються якісь особливі цінності, які могли б зацікавити потенційних нападників?

— Храм сам по собі є цінністю, — відповів брат Олександр. У цій фразі Лавру почулося щось недомовлене. Різкий голос доглядача ніби тріснув на слові «цінність», і всі звуки після «ц» провисли непевним шипінням.

— Я не вимагаю від вас вичерпної інформації, — заспокоїв масонів Лавр. — Мені лише треба знати таке: по-перше, все ж таки є тут цінності чи немає, а по-друге — де саме вони зберігаються і наскільки надійним є їхній захист.

— Тут немає нічого такого, що б зацікавило бандитів, — запевнив Корецький. — Ні грошей, ні дорогоцінностей. Є кілька комп'ютерів, побутова техніка…

— Я спитав про особливі цінності. Які б цікавили не бандитів, а, скажімо, ваших конкурентів.

— Конкурентів! — пхикнув доглядач. — Масонство — не бізнес. Нема в нас ніяких «конкурентів».

— Можливо, якісь секретні документи.

— Ми ж не ідіоти, щоби залишати архіви в будинку з недоробленою системою безпеки, — відповів Корецький. — Але в кабінетах Великого Майстра і Верховного Командора зберігаються деякі ритуальні предмети.

— Вони стародавні? Вони можуть цікавити колекціонерів?

— Теоретично… — почав Корецький.

— Можуть, — підтвердив Свіритень, ігноруючи лютий погляд доглядача.

— Тоді, — підбив підсумок Лавр, — покажіть мені, будь ласка, де розташовані згадані вами кабінети.

— О Господи! — прошепотів брат Олександр. Йому, певно, ввижався вже не дощ, а ціла злива.

Першим на другий поверх рушив старий мисливець. Лавр, Корецький і доглядач приєдналися до нього.

Кабінет Великого Майстра займав торцеве приміщення в одному з кінців храмового «трансепту». Компанія зупинилась у приймальні перед дверима з дубового масиву, що вели до кабінету. Підлога приймальні була покрита червоним килимом з високим ворсом. Над секретарським столом височіла срібляста макінтошівська панель. За склом книжкових шаф Лавр помітив не тільки фоліанти у шкіряних палітурах, але й керамічні вироби з помпезною символікою. На стінах висіли великі портрети в золотих рамах. Серед зображених Лавр упізнав Симона Петлюру. На шиї у Головного отамана висіла блакитна стрічка з підвіскою у вигляді золотого циркуля.

Свіритень перехопив його погляд і пояснив:

— Це портрети колишніх Великих Майстрів. Ви напевно знаєте, що Петлюра був Провінційним Майстром України за часів Громадянської війни.

— Ні, у школі нам про таке не розповідали, — посміхнувся Лавр. — А сам я масонами якось не цікавився. Упс.

— Зараз не час для просвітницьких лекцій, — голос доглядача став ще скрипливішим. — І що ж ви хотіли, пане Грінченко, тут побачити? Зачинені двері?

— Те, що я хотів, я побачив. А зараз я хочу намалювати план будівлі. Мені треба для звіту. План із розташуванням основних приміщень, входів, сходових кліток. Ви мені допоможете?

— Спробуємо, — пообіцяв Корецький.

Вони розклали на секретарському столі лист паперу і накреслили грубу схему.

Лавр запитав:

— Значить, у Храмі є лише два приміщення з обмеженим доступом, які обладнані сейфами, — кабінети Великого Майстра і Командора. Я вірно зрозумів?

— Є ще сейф у підвалі, — повідомив брат Олександр. — Навіть не зовсім сейф, а така велика металева шафа. Ще є спеціальний сейф у готельному блоці, де мисливці зберігають зброю.

— Спеціальний сейф для зброї?

— Збройний сейф на чотири рушниці, — підтвердив Свіритень. — Зроблений на замовлення.

— Що там тепер знаходиться?

— Моя двостволка. Володимир «сайгу» забрав із собою.

— Більше нічого?

— Мисливський ніж, штук двадцять патронів, чохол, дві банки з пінкою, йоршики… А ще забув, там окремо лежить приціл. Цейсівський. І мій бінокль.

— А що зберігається в підвальному сейфі? — Це питання Лавр адресував доглядачеві.

— Не знаю.

— А хто знає?

— Офіційно там зберігаються ритуальні предмети для агап.

— Для чого?

— Для ритуальних братських вечер. Кожна регулярна вільномулярська робота закінчується такою вечерею. Вона називається агапою. Ключі від підвального сейфу має лише Великий Агапмейстер. Тобто той, кому за посадою доручено організовувати ці вечері.

— А чому ви сказали, що не знаєте вмісту цього сейфу?

— Тому що ніколи не бачив цього вмісту на власні очі. Якщо хтось декларує, що в сейфі лише столові прибори, скатертини і підсвічники, то не обов'язково, що воно справді так.

— Логічно, — погодився Лавр.

— Там хтось є, — повідомив Корецький, який дивився у вікно.

— Де? — в один голос запитали Свіритень і Лавр.

— Біля моєї машини. Там хтось стоїть.

Мармурі тої ночі снилися страшні сни. Вона тікала від цілого загону переслідувачів темними тунелями, розмальованими, немов лабіринти у комп'ютерних «стрілялках», совалася темними закутками і навіть відстрілювалась. Коли вона просиналася, то зустрічала злий погляд Беконті, якій заважала спати. Одного разу вона прокинулася зовсім поряд із подругою і відчула, що на тій немає жодного одягу. Мармура злякано відсунулась на протилежний край ліжка. Беконті їй подобалась, але ж не настільки.

Уже під ранок вона прокинулась остаточно і почалапала до кухні, де, як знала Мармура, зберігалися запаси смачнющої меленої' кави. Коли запах завареної «арабіки» розповзся квартирою, на кухні з'явилася Беконті. Вона накинула на себе халат з жовтини драконами, від чого Мармура, одягнена у стару чоловічу піжаму, відчула себе галімою задрипанкою.

— 3 тобою, мала, як із бомбою спати, — повідомила Беконті і поставила на стіл порожню чашку. — Налий і мені трішки.

— А ти тепер голою спиш?

— Не будь такою закомплексованою.

— Я не лесбіянка.

— Нікому не шкодило, — махнула рукою Беконті. — Але це пусте, подруго. Я от думаю, що треба показати цю твою банку моєму папахєну.

— Нащо? Може, там щось цінне.

— Може, й цінне. Але я би не стала відкривати цю штуку без людини, яка розуміється на таких речах. Може, там вибухівка? Хочеш, щоби тобі руки повідривало? Будеш ходити по району з пластмасовими «граблями»?